Козацьке військове мистецтво. Козацьке військо виступало в похід на заклик гетьманського універсалу.
В близькі походи йшли без обозу, із самими саквами та юквами, а в далекі — зі значною кількістю возів, їх могло бути до 10 тисяч. Як свідчать сучасники, козацькі похідні вози були досить легкі, невеликі. На десять козаків звичайно брали один віз. Крім обозу, на возах перевозили ще й гармати. У похід військо виступало по два-три полки в ряду, попереду кожного полку йшла музика, а за нею несли полковий прапор. Сотенні значки несли кожний при своїй сотні. Звичайно на чолі полку йшов полковник, усередині — хорунжий, а позаду — курінні отамани.
На ворожій території попереду їхав верхи або йшов пішки охоронний загін, який виконував і функцію розвідки, організовував сторожі, або чати.
Зупиняючись біля води, щоб відпочити та попасти коней, козаки ставили намети або будували курені. Коли обоз після довгого постою рушав далі, козаки підпалювали те, що залишалося. Обоз обслуговували погоничі, ремісники та інші цивільні, які брали участь у побудові укріплень і табору. При потребі все це могли робити й самі козаки.
Військо рушало в путь зі своїми священиками, нерідко возило з собою і похідну церкву, з військом йшли також лікарі, цирульники, знахарі. Під час бою вони перебували поруч, надаючи медичну допомогу пораненим. Тяжко пораненими козаками опікувалися церковні православні братства в містах.
Під час походу, особливо морського, дотримувалася найсуворіша дисципліна, заборонялося пити горілку; до порушників військовий суд застосовував різноманітні покарання: їх били киями, приковували до гармати й навіть осуджували до страти.
Бойові порядки козаків
Запорозькі козаки виробили систему оригінальних бойових порядків, що визначалася особливостями історичних і природних умов, а також силою ворога. Бойові порядки запорожців свідчили про високий рівень їхнього військового мистецтва.
Козацька піхота шикувалась у три шеренги. Стріляла тільки перша шеренга, друга після кожного пострілу подавала їй (виконавши деякі підготовчі операції) заряджені третьою шеренгою рушниці. Завдяки цьому козаки досягали великої щільності та безперервності рушничного вогню. Водночас визначальним у бою був прицільний, а не залповий вогонь. Щільний вогонь піхоти звичайно вирішував долю битви. Мушкетного обстрілу ворожа кіннота не могла довго витримати й тікала, зазнаючи значних втрат. Тоді в бій вступала козацька кіннота, яка переслідувала втікачів і підтримувала нову атаку піхоти.
Найчастіше козацька кіннота вела наступ «лавою» — розгорнутою напівколом лінією, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а й з флангів, заходячи в його тили та замикаючи в кільце оточення.
Козаки застосовували і розсипний стрій, в якому кожен окремий козак проявляв особисту ініціативу, що свідчило про загальну демократичність запорозького козацтва. В Європі на той час панував лінійний стрій, що позбавляв будь-якої ініціативи. Під час оборони козаки шикувалися у форму трикутника («триангули»).
Найпопулярнішим бойовим порядком був так званий табір — найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості на марші, в наступі та в обороні.
в основі козацької тактики лежали універсальна бойова підготовка, маневреність, мобільність і динамічність. Раптові напади, засідки, нічні рейди були головними рисами запорозької тактитки.
Вдень козаки відволікали увагу ворога малими боями, щоб уночі атакувати його, зненацька заскочивши в пітьмі. Особливо часто вони робили засідки в лісі, майстерно заманюючи противника й повною мірою використовуючи елемент раптовості для перемоги над переважаючими силами ворога.
У польових боях козаки завжди намагалися оточити ворога, вдаючись до складного тактичного маневру — охоплення противника з флангів 1 вихід у його тил. У фронтальні атаки кидалися з холодною ручною зброєю після рушничного обстрілу або артилерійської підготовки, зруйнувавши передні ряди ворожих військ.
Козаки намагалися не оголяти свій фронт і не підставляти авангардні частини під удари польської кінноти, яка була основною ударною ланкою польських збройних сил.
У сутичках з окремими татарськими загонами запорожці після попередньої нетривалої стрілянини переходили до рукопашного бою.
Іноді перед битвою відбувалися так звані герці, тобто поєдинки. Кілька десятків кіннотників рушали до ворожого табору й викликали ворога на герць. У відповідь збоку ворога виїжджали герцівники, і бій розгортався майже по цілому фронту. Ворогові завдавалися відчутні втрати. Коли увага ворога зосереджувалася на герцях, з табору виходила піхота, яка завжди відігравала вирішальну роль у козацькому війську, непомітно підходила до ворожих позицій, і починалася загальна битва.
Свої раптові концентровані удари по ворогові козаки завдавали, використовуючи особливості місцевості: стрімкі береги річок, яри та ін. Французький хроніст середини XVII ст. П’єр Шевальє зазначав, що козаки «звичайно використовують болота й ріки для прикриття свого пересування під час маршів». Шведський посол Гільдебрант, побувавши на Запорожжі в 1656 р., зауважив, що, «маючи перед собою якийсь корч, кожний з них [козаків] міг би успішно битися з чотирма татарами».
У козаків здавна був поширений засіб індивідуального захисту від ворожого обстрілу, тоді ш;е не відомий у Західній Європі, — самоокопування. Цей засіб козацтво виробило в умовах південних степів під загрозою повсякчасного нападу татар. Він був надійніший, ніж панцирі та кольчуги польської шляхти й солдат-найманців, передусім німців. У часи вогнепальної зброї вони вже мало захищали. «Кожний має свій захист — яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із рушниць; а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жодна куля їх не влучить», — писав мандрівник середини XVII ст. Павло Алеппський.
Стратегія і тактика бою
Козаки взагалі добре вміли будувати земляні укріплення. Папський нунцій Торрес, котрий відвідував Польщу та Україну, зауважив: «Козак воює стільки ж мушкетом, скільки й мотикою та лопатою. Козак має ці обидва знаряддя на одному держаку, прив’язаному до пояса; ними він насипає землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин свого краю». Блискавично споруджували запорожці вали, рови, засіки, шанці, редути, табір. «Немає в світі війська, яке б уміло крапле будувати шанці, ніж козаки, — писав тогочасний трансильванський літописець Кравс. — Як тільки викопає собі укріплення над якоюсь річкою, — продовжував літописець, — козак цілком стає неприступним».
Козацький стрій таборовийУ козацькій тактиці чільне місце належало арматі. Виконуючи самостійно різні бойові завдання, армата створювала також умови для навального наступу козацької піхоти й кінноти. Козаки під час штурму використовували різноманітні укриття. Зокрема гуляй-городи — спеціальні рухомі пристрої з дерев’яних щитів на колесах або полозах з абразурами для рушниць та гармат.
У раптових нападах, засідках, які викликали розгубленість і паніку в стані ворога, армата влучним безперервним вогнем остаточно дезорганізовувала ворожі війська.
Козацька стратегія мала яскраво виражений активний, наступальний характер. Стратегічно Запорозьке Військо перевершувало феодальні армії Європи, які послідовно дотримувалися стратегії позиційної, оборонної, пасивної війни.
Стратегія концентрованого удару була головною рисою козацького військового мистецтва. Козаки добивалися перемоги переважно в польових битвах. Велику майстерність виявляли вони під час облоги та штурму фортець.
Західноєвропейські армії, на відміну від козацької, використовували оборону та облогу фортець і ухилялися від битви, оскільки польові бої завдавали втрат найманим військам, які дорого оплачувалися (найманці — професійні військові з різних країн — у феодальних арміях Європи, зокрема Польщі, становили значну частину).
Бувало, що й козаки ухилялися від рішучого бою, але лише в несприятливих для них умовах. Вони намагалися нав’язувати супротивникові невигідну для нього позицію. Запорозьке Військо часто застосовувало резерв, яким козаки морально пригнічували ворога й добивалися перелому в битві на свою користь. Розробляючи стратегічні плани, козацькі полководці надавали великого значення фактору раптовості. Ло останньої хвилини приховуючи свої сили. Запорозьке Військо прагнуло захопити ворога зненацька, несподіваним наступом перемогти його.
У стратегічних планах козацького війська періоду визвольних воєн кінця XVI — першої половини XVII ст. враховувалася активна участь у боротьбі селян і міщан. Козацька стратегія мала переваги над польсько-шляхетською. Високі моральні якості козаків були зумовлені ще й справедливим характером їхньої боротьби проти іноземних завойовників і феодального гноблення. Козакам були притаманні взаємодопомога і взаємовиручка, згуртованість, а мужність і стійкість у боях поєднувалися з бойовим досвідом, невтомністю, широкою ініціативою окремих вояків.
Один з головних напрямів військового мистецтва козацтва полягав у поєднанні воєнних дій з дипломатичними переговорами, у взаємозв’язку і взаємовпливі зовнішньої політики та воєнної стратегії. Це великою мірою визначило загальноєвропейську роль воєнної діяльності козацтва: опір турецько-татарському наступу та пануванню в Україні Речі Посполитої виливався в національно-визвольні війни, які мали міжнародний характер і впливали на політичну ситуацію в Європі та Азії.