Зимівник – поселення козаків у паланках [адміністративно-територіальних округах, на які поділялася територія Запорозької Січі], основна форма господарства на Запорожжі.
Зимівники — своєрідні хутори, що виникли в першій половині XVI ст. Вони засновувалися козаками на околицях Великого Лугу, в безлюдних тоді українських степах, у небезпечному сусідстві з кочівниками — ногайцями й татарами, які безперервно загрожували нападами. У зимівниках поселялися мужні люди, які змушені були вести господарство у важких умовах і завжди бути готовими дати відсіч ворогові. Зимівники, висунуті далеко на південь, відіграли велику роль в освоєнні українських південних земель.
Сучасний історик з міста Запоріжжя Олександр Олійник, досліджуючи архітектурно-будівельні особливості зимівників, прийшов до висновку про їхнє воєнно-стратегічне значення. Він вважає, що зимівники, до складу яких входили елементи фортифікації, створювали навколо Січі першу лінію оборони запорозької столиці, а на кордонах форпостів деякі зимівники «за своїми зовнішніми ознаками були схожі на маленькі степові фортеці». «А якщо брати до уваги план всього обійстя зимівника в комплексі, — стверджує дослідник, — то поєднання розташування будов колом або півколом, штучна і жива огорожа і напівоточення водою створюють неабиякий фортифікаційний осередок».
Цей господарський комплекс міг стати міцним осередком оборони й самостійною бойовою одиницею, що цілком вписувалося в загальну оборонну доктрину Війська Запорозького.
Такий висновок підтверджує спостереження Євгена Гребінки початку XIX ст. «Ще й зараз, -пише він у романі « Чайковський », — проїжджаючи херсонськими степами, часто можемо бачити подібність запорозьких зимівників або хуторів, в яких жили жонаті запорожці. Та ж огорожа з каменю, досить нерівна, тому що кругляки валунів дикого брукованого каменя завжди неохоче кладуться один близько другого і створюють між собою щілини, які тепер іноді замазують поселяни глиною: за давніх часів вони служили замість амбразур; через них мешканець зимівника часто виглядав у степу друга чи недруга і в разі потреби посилав недругові влучну кулю. І тепер такі огорожі часто прикрашаються густим вінком сухих гілок колючого терена, що здавна було обов’язковою умовою».
Первісною формою будівель зимівника були напівземлянки, які козаки називали бурдюгами, а також маленькі хатки-халупи з повіткою для худоби. Козаки там перебували зиму.
звідти й назва — зимівник. З часом, особливо в Новій (Підпільненській) Запорозькій Січі, обійстя зимівників розширюються, і це вже великі садиби з кількома житловими й господарчими будівлями: будинки власника й господаря-управителя, окремі хати для наймитів. У зимівниках по Інгулу та Інгульцю будівлі були переважно плетені з лози та обмазані глиною, криті очеретом, оскільки існувала постійна загроза їх зруйнування татарами. В Протовчанській, Орільській паланках та інших безпечніших місцях хати були рублені з дерева, мали скляні віконця.
Як усі наддніпрянці, запорожці білили хати і ззовні, і зсередини, оздоблювали, «квітчали» їх, що мало гігієнічне, естетичне, а також культове значення. У зимівниках заможних запорожців, особливо у старшини, багатшим був інтер’єр. У кошового отамана Петра Калнишевського будинок був на кілька покоїв, зі стінами, вкритими шпалерами, з гарними меблями, портретами, килимами, дорогим посудом. Були стайні, кошари, млини.
Зимівник був головною формою землеволодіння на Запорожжі. Козаки засновували зимівники на землі війська з дозволу Коша — уряду Запорозької Січі, але згодом ця земля ставала їхньою власністю. Тільки власна і наймана праця, без феодального примусу і кріпацтва, застосовувалась у запорозьких зимівниках. Власником хутора-зимівника міг стати будь-хто. Численні документи свідчать, що прибулець на Січ міг рік-два працювати наймитом у зимівниках інших козаків, а потім, за бажанням, сідати на землю, закладати свій власний зимівник, вирощувати хліб, випасати худобу.
У період існування Нової Січі зимівники перетворилися на великі багатогалузеві господарства, де поряд із землеробством розвивалися скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство, інші промисли та ремесла. Особливо інтенсивно у запорозьких зимівниках, на природних степових випасах, розвивалося скотарство. У зимівниках культивувалася унікальна українська сіра порода великої рогатої худоби, яка найкраще відповідала умовам степу, характеру господарювання на Запорожжі, де був поширений м’ясний та робочий, а не молочний напрям скотарства. У роботі жодна інша порода великої рогатої худоби не могла зрівнятися з українською сірою. Вона швидко пересувалася, долала три — сім верст за годину, перевозила вантаж, що удвічі перевищував її вагу (тобто 80-90 пудів); можливе було навіть семикратне перевищення ваги. Товста шкіра, стійкість проти хвороб, довгі роги дозволяли
утримувати худобу просто неба на підніжному кормі. Вона могла задовольнятися невеликою кількістю води й навіть добувати корм з-під снігу. Українська сіра порода рогатої худоби була справжнім скарбом українських південних степів і складала важливу частину багатства Запорозької Січі.
Великого розмаху в зимівниках набуло також конярство. У степах випасалися численні табуни коней. Петро Калнишевський у 1775 р. мав 15880 голів худоби, в тому числі 639 коней. Під час татарського нападу 1768 р. на Запорожжя в полковника Ковпака було захоплено 1627 коней та різної худоби, а у одного рядового козака (ім’я невідоме) — 250 коней та 5 тисяч голів худоби. Отже, великі скотарські господарства мала не тільки старшина, в якої було до 10-15 тисяч голів худоби, а й рядові козаки.
Господарство зимівників мало товарний характер. Коні, воли, вівці вивозилися на ринки Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, Росії, Силезії, Данцига. Через українських та іноземних купців зимівчани вели торгівлю з містами Сходу та Заходу. Особливо цінувалися коні. Прусська кіннота поповнювалася запорозькими кіньми. Коні Калнишевського славилися породою, і до нього часто зверталися покупці. Наприклад, у 1769 р. він продав російським купцям з міста Орла 250 коней. Хліб запорожці також сіяли не тільки для власного вжитку, а й на продаж; головним чином його вивозили до Криму. В запорозьких зимівниках були плуги різних систем, борони, коси. На токах стояли скирти хліба. У зимівниках старшин збиралося по З — 5 тисяч пудів хліба.
Кількість зимівників у Вольностях Війська Запорозького, тобто на всій території Запорозької Січі, точно не встановлена. За описом Василя Чернявського 1766 р., їх було 4 тисячі. Проте інші джерела свідчать про значно більшу цифру.
Отже, зимівник був основою господарчої структури Запорозької Січі й найефективнішою формою господарювання, оскільки відповідав вимогам її демократичного устрою та природно-географічним умовам степової України. Зимівник запорозьких козаків був першим у Європі господарством, яке в наш час зветься фермерським.
Важливе місце належало зимівнику і в духовному житті запорозького козацтва, в розвитку народної культури. Тут створювалися вироби ужиткового мистецтва. Широковідомий Петриківський розпис, що ним і в наш час славиться село Петриківка Дніпропетровської обл., був започаткований ще тоді, коли на місці цього каторжні роботи до фортець нової Дніпровської лінії.
Тоді ж з’явилися і поширювалися в зимівниках пісні про зруйнування Запорозької Січі, в яких Катерина II називалася «клятою, вражою бабою», що «степ добрий, край веселий та й занапастила». ЗО жовтня 1775 р. Текелі доповів Потьомкіну про одну з таких пісень, яку він схарактеризував як «сплетенную сколь зловредним, столь и к возмущению наклоняющим содержанием». Козака Гадяцького полку Івана Карнауха-Нестеренка, від якого пішла ця пісня (можливо, саме він був її автором), Текелі відправив для покарання до Малоросійської колегії.
Отже, після зруйнування Січі зимівники стають осереддям запорозьких визвольних змагань. Царський уряд, вбачаючи велику небезпеку для себе з боку запорожців-зимівчан, не міг відразу ж застосувати репресивні заходи проти великої кількості зимівників, розкиданих на запорозьких землях. Тому він спочатку намагався встановити контроль над зимівчана-ми: залучав їх на військову державну службу, записував до пікінерських полків і переселяв у військові слободи.
За наказом Потьомкіна від 18 червня 1775 р. Текелі зобов’язаний був провести перепис усіх зимівників та їх мешканців, визначити бажаючих пересилитися до слобід у межах Дніпровської провінції, яка була створена на запорозьких землях. Місця для влаштування слобід рекомендувалося обирати поблизу великих шляхів для «способного управлення» слобожанами, а самі слободи мусили стати пунктами військових постоїв російської армії та забезпечення її підводами.
Зимівники накладали відбиток на формування фізичного, психологічного й морального типу запорожців. Хлопці-підлітки та юнаки, проходячи тут першу школу господарювання, виховувалися в умовах нелегкого, суворого, небезпечного хутірського життя. Дітей учили, як вижити в екстремальних природно-кліматичних умовах степу та ще й за небезпечного сусідства з ногайськими й татарськими ордами. Виховувалися притаманні запорожцям винахідливість, кмітливість, сміливість і водночас розважливість та вміння підкорятися найсуворішій дисципліні, якої вимагали умови військового походу або війни. Сучасники відзначали також традиційну українську гостинність запорожців-зимівчан.
Слід також підкреслити, що запорозьким козакам були притаманні такі важливі риси української ментальності, як тісний зв’язок з землею, розуміння таємниць природи, дбайливе до неї ставлення, тобто те, що ми називаємо тепер екологічним мисленням.
Краса різноманітних ландшафтів, близькість до природи, постійне спілкування з нею мешканців зимівників впливало на їхню психологію, на розвиток духовності, формувало поетичність вдачі, душевну витонченість, палку уяву, схильність до замріяності. Такі особливі риси запорожців вплинули на формування ментальності всього українського народу.
Історія зимівників не закінчилася із скасуванням Запорозької Січі Катериною II в 1775 році Вони продовжували існувати ще чверть століття в драматичній боротьбі проти політики царського уряду, спрямованої на їх знищення. Цей останній період існування зимівників дослідив історик з міста Запоріжжя, професор А. В. Бойко («Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття». Запоріжжя, 1995).
За наказом генерала Текелі (командуючого тими царськими військами, що зруйнували Січ і окупували запорозьку територію) розпочався опис зимівників, що належали заарештованим кошовим та іншій старшині. Опис здійснювали російські офіцери. У зимівниках почали збиратися ватаги запорожців, а осавули Поляруш та Гараджа розсилали роз’їзди запорожців для охорони від царських військ майна в зимівниках.
У місцевості Барвінківська Стінка отаман Метелка зібрав козаків та близько З тисяч калмиків і повів їх на Січ, щоб її відвоювати. Спроба виявилася невдалою. Причетних до цієї справи козаків було покарано: їх прогнали кілька разів через тисячу шпіцрутенів і заслали на
Запорожці-зимівчани не захотіли перетворюватися у слобідчан і відмовлялися записуватися в пікінери. Та й пікінери з раніше поселених полків уже обзавелися будівлями, землею, худобою і не мали бажання переселятися на нові місця. Тоді Потьомкін вдається до силових методів, санкціонованих Катериною II на початку листопада 1776 р. На державному рівні губернаторами Новоросійської та Азовської губерній провадиться реорганізація пікінерних та інших поселених полків і створюються військові слободи. На запорозьких землях з колишніх запорожців були заново створені два пікінерні полки — Херсонський та Полтавський, які разом з царськими військами Української дивізії повинні були захищати прикордонні райони. Полки утримувалися на жалуванні з повним забезпеченням мундиром і амуніцією. Термін служби тривав 15 років, після чого козаки могли розійтися по своїх домівках.
Заснуванням слобід і заселенням їх займалися відставні російські офіцери, що їх називали осадниками (осадчими). Вони, в залежності від кількості завербованих поселенців, одержували рангові земельні наділи й підвищення в чині. Коли не могли вже служити, то отримували землю у власність і вербовочні гроші. Як правило, ці осадники, щоб полегшити собі роботу, обмежувалися перейменуванням запорозького зимівника у військову державну слободу, тобто переводили зимівник у ранг слободи. В Азовській губернії осадчими й організаторами слобід були переважно колишні запорожці.
Водночас із запровадженням державного контролю над зимівниками йшов процес роздачі поміщикам запорозьких земель разом із зимівниками. До кінця 70-х років усі запорозькі землі були розподілені під державні слободи або віддані поміщикам.
А у 80-х роках відбувався подальший перерозподіл приватних земель через купівлю, дарування, передачу в спадок. Із запорозьких зимівників створювалися поміщицькі селища. На такі селища перетворила свої зимівники і та запорозька старшина, яка була лояльною до царського уряду, отримала офіцерські звання й землі. Щоб заснувати селище на основі зимівника, поміщики призначали осадчими старих запорозьких козаків, що користувалися авторитетом, надавали колишнім запорожцям-зимівчанам певні пільгові роки, після закінчення яких мешканці селищ сплачували податок, що був значно менший, ніж у державних слободах. Отже, ці зимівчани хоч і були поміщицькими підданими, але деякий час вважалися вільними, а їхні зимівники до певної міри зберігали автономність.
Саме на ці селища-зимівники з 1779 р. царський уряд розпочинає наступ. Вимагалоться обов’язкове переселення із зимівників у міста та державні слободи, де зимівчани зобов’язувалися побудувати будинки. Попервах їм дозволялося зберігати зимівники як хутори для утримання худоби. Та оскільки колишні запорожці не бажали переселятися, а продовжували мешкати в зимівниках, проти них застосовувалися каральні заходи: їх силою зганяли з зимівників, а поміщики поспішали записати колишніх козаків у своїх кріпаків. І все ж хоч на середину 80-х років усі запорозькі зимівники були перетворені на хутори при слободах, зимівчани продовжували жити й господарювати в цих хуторах, побудувавши будинки в містах і слободах.
До кінця XVIII ст. боролася Російська імперія із запорозькою спадщиною. 1800 р. за царським іменним указом вимагалося зимівчан — колишніх запорожців — зібрати в одне місце й поселити при трактових дорогах і «отнюдь не називати вольними хуторами, но селениями». Таким чином запорозькі зимівники були остаточно знищені.
Дослідника. В. Бойко, підсумовуючи, робить висновок, що «історія запорозького зимівника останньої чверті XVIII століття є продовженням боротьби Запорожжя за свої вольностію, а «знищенням величезної кількості запорозьких зимівників уряд сам перетворював Південну Україну в «дике поле», щоб потім витрачати величезні кошти для її заселення».
До цього слід додати, що знищувалася прогресивна форма ведення господарства, руйнувалася інтенсивна, розвинута економіка, натомість впроваджувалося малоефективне феодально-кріпосницьке господарювання, а заселення запорозьких земель у значній мірі здійснювалося за рахунок кріпаків та іноземців-переселенців.