Козацькі лоцмани проводили судна через Дніпрові пороги. Лоцманська службі, була заведена Кошем — урядом Запорозької Січі — в 1656 р., коли фортеця Кодак перейшла в її володіння.
Лоцманська команда розмістилася біля першого — Кодацького — порога Так виникла слобода Лоцманська Кам’янкі (Лоцкам’янка). Вона входила до складу Ненаситецької берегової сторожової команди запо ризької веслової флотилії, що розташувалася біля найгрізнішого Дніпрового порога — Ненаситецького. Нині складає сучасний мікрорайон м. Дніпропетровська.
На лоцманську команду покладався обов’язок допомагати переправлятися через поро ги суднам, плотам та човнам. Лоцманська команда комплектувалася з найсміливіших найвідчайдушніших запорожців, досвідчений мореплавців, що знали пороги, «як свою власну кишеню». їм відомі були всі лави кожного порога, скелі коло нього, ходи поміж скелями.
X^я лоцманської команди перевезли з Січі похідну церкву св. Архістратига Михаїла. Козаки. що правили за лоцманів, поселилися біля фортеці Кодак (Старий Кодак). Напроти цього села в часи Запорозької Січі стояли козацькі хутори-зимівники, де «сиділи» і «бадалися» (вели господарство) козаки-зимівчани, деякі зі своїми сім’ями і «хлопцями»-наймитами.
У 1739 р. після закінчення російсько-турецької війни сюди прийшли люди з інших районів України. У 1750 р. за наказом Запорозького Коша сюди переведено частину лоцманів з Ненаситецької берегової сторожі. Вони оселилися на давньому запорозькому займищі. З 1770 р. слободу почали заселяти сімейні козаки. Після скасування і зруйнування Запорозької Січі в 1775 р. в околицях Лоцманської Кам’янки осіло чимало колишніх запорожців, а козацькі лоцманські традиції проіснували аж до часів колективізації та штучного голодомору 1933 р.
[Донедавна в Лоцкам’янці жив останній лоцман Григорій Омельченко (1911-2003), який ще молодим хлопцем проходив через пороги із батьком перед уведенням у дію Дніпрельстану. Він заснував музей лоцманів у Лоцкам’янці.].
У 1781-1782 рр., коли почалося розчищення порогів на Дніпрі, за наказом царського уряду нагнали тисячі віськових і «роботних» людей. Вони мешкали з обох боків Дніпра в землянках і мазанках. Після приєднання Криму до Росії в 1783 р. розпочалося будівництво в Причорномор’ї міст: Миколаєва, Херсона, Севастополя та ін. Будівельний ліс туди доставлявся Дніпром через пороги. Тоді Дніпровське лоцманство, започатковане ще в середині XVII ст. запорозькими козаками, набуло особливої ваги.
У 1785 р. 42 особи (переважно колишні запорожці) зголосилися нести постійну лоцманську службу — проводити через усі пороги казенні судна і плоти. Обрали собі за отамана Мусія Півторака, а за його помічника — Непокритенка. За півтора роки кількість лоцманів збільшилася до120.У1787р. вони провели через усі пороги 80 суден царської флотилії Катерини II, що пливла від Києва до Херсона. Півторак і Пепокритенко одержали царські нагороди.
Генерал-губернатор Новоросійського краю Г.О. Потьомкін у грудні 1787 р. надав Дніпровому лоцманству характер «царської служби», щоб вони «назавжди були невідлучні біля цієї справи». їх поселили в Кам’янці під командою полковника Фалєєва, звільнили від усіх казенних податків і поставки рекрутів, встановили «жалування» кожному по 25, Півтораку — 200, Непокритенку — 100 карбованців на рік. Лоцманам було подаровано земельні ділянки.
У 1794 р. в слободі Лоцманській Кам’янці було збудовано церкву замість «молитовного дому», який 10 років перед тим замінив скасовану церкву св. Козьми. Через деякий час лоцманів уже нараховувалося 673 осіб.
У 1811 р. лоцманську службу мусило нести все чоловіче населення Кам’янки та Старого Кодака віком від 20 до 60 років.
Згодом провели класифікацію лоцманів, поділивши їх на три «статті»: лоцмани першої статті проводили судна і плоти; другої — переважно плоти; третьої — додаткові робітники на суднах і плотах, вони були на вільному «наймі». Лоцманська служба на Дніпрі існувала протягом усього XIX ст.
Тодішні лоцмани — нащадки запорозьких козаків ревно зберігали традиції своїх предків.
М. Лисенко так розповідав про лоцмана Мусія, що провіз його через пороги під час подорожі 1878 р. на Запорожжя:
«Дивлюсь на Мусія і бачу його батька, діда, прапрадіда. На таких же дубах і при Ярославові Мудрому, і при Богдані пропливали порогами. За землю рідну, густо политу кров’ю лицарів, билися на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з рук, сіяли жито, зводили фортеці, міста, села Мусії, і Івани, Максими і Андрії… Мордували їх у рабстві важкому татари, пани-ляхи розпинали на хрестах, «своє» православне панство душило панщиною, цяцькувало псами. А Мусій — ось він! На «дубові» своєму сам дуб. Усіма бурями обвіяний, сонцем і морозом пропечений. Дніпровою водою напоєний, весняними грозами омитий. Живий нескорений лицар з м’язами велетня і з чистою душею дитини. Татарів пережив і панство переживе. Бо — сила, бо — народ».