На другу половину XVII і першу XVIII ст. припадає розцвіт жанру історично-мемуарної прози, а спричинили її виникнення передовсім козаччина, антипольські і антитурецькі війни, Переяслав і його трагічні наслідки, та часті зміни і неспокої в українсько-козацькій державі.
Все це приковувало увагу загалу і викликувало тривогу за майбутнє. Автори цього типу мемуарної літератури не тільки реєстрували події минулого і сучасного, але прагнули охопити цілість історичних подій, показати їх безперервну тяглість і самобутність. Давню історію літописці відтворювали за староруськими літописами; про нові часи писали на підставі власних спостережень, спогадів учасників, використовували записи своїх попередників, як теж документальні матеріяли. Послуговувались теж літописці творами чужоземних істориків XVI-XVII ст.
Розвиток української мемуарної прози йшов від окремих монастирських місцевих літописів, реєстрів, т.зв. „діяріюшів», напів наукових і напів літературних праць, повних узагальнень, таких попередників у цій ділянці, як Баранович, Гізель, Галятовський чи Дмитро Туптало, а теж польських, німецьких, а навіть латинських істориків.
Не всі літописи дійшли до нас з тих часів. Чимало їх загинуло. До найцікавіших історичних і літературних пам’яток другої половини XVII ст. належить Густинський літопис (про який уже була мова), а в XVIII ст. особливо важними є три фундаментальні козацькі літописи, а це — Самовидця, Г. Грабянки і С. Величка.
Козацькі літописи
Одним з найбільш ранніх козацьких літописів XVIII ст., що був початий ще в XVII ст., є анонімна праця, що дістала назву «Літопис Самовидця», який охоплює події від 1648-1702 p., і є цінним джерелом для дослідження історії України. Мова його наближена до народної.
Другим важним літописцем тих часів був гадяцький полковник і суддя Гр. Грабянка, який у своїм літописі охоплює період від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського, отже роки 1648-1708, і у XVIII ст. був дуже популярний.
А третім літописним твором з цих часів було «Сказаніє о войнє козацкой з поляками чрез Б. Хмельницкого», якого автором був Самійло Величко. «Сказаніє», умовно назване літописом, це монументальний історичний твір так за обсягом, як і за змістом (чотири томи), і охоплює події від 1648-1700 р.
Автор його був високоосвіченим канцеляристом військової канцелярії, мав доступ до важливих документів, був добре ознайомлений з літописами Самовидця і Грабянки, знав і використав твори своїх, у цій ділянці, попередників, а теж чужинецьких істориків. Отже в його творі вражає величезна кількість документального матеріалу.. Він являється теж великим патріотом своєї батьківщини. Хоч, в основному, він є ідеологом козацької старшини, він куди більше уваги присвячує звичайному народові. Географія України поділяється в нього на Малоросію і Галичину, а історія України подається у взаємозв’язках з історією сусідніх народів, отже — Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини. Центральною постаттю являється теж Хмельницький; його зусиллями й перемогами були відновлені давні права і вольності українського народу. Самого ж Хмельницького він прирівнює до Олександра Великого. Строго натомість осуджує він Юрія Хмельницького за його союз і турками і поляками. Величків твір написаний тодішньою літературною мовою, при чому, попри книжну, виступає жива народна мова.
Козацькі літописи дістали високу оцінку в науковій літературі ХІХ-ХХ ст., а 1. Франко писав про них, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здібне збудити запал серед українського народу, і аж у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження й формування наших політичних ідеалів.
Козацькими літописами цікавився і використовував їх Шевченко, а низка українських письменників, починаючи Кулішем і Костомаровим, а кінчаючи Грушевським та іншими істориками нового часу, користувалась ними, як першоджерельни ми матеріалами
Козацькі літописи (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)