Першим повстання яке сколихнуло українські землі стало повстання 1625 р. Його очолив гетьман Марко Жмайло.
Повстання 1625 р. під керівництвом Марка Жмайла
1625 року «для вгамування козаків» в Україну вирядився польський коронний гетьман Станіслав Конєцпольський з шеститисячним військом. Він дуже поспішав, щоб встигнути до повернення козаків з морського походу. До того ж розпочиналася війна Польщі зі Швецією, і Конєцпольський хотів забезпечити тили.
Прихід польських військ був несподіванкою для запорозьких козаків і поставив їх у скрутне становище, оскільки значна частина їх ще не повернулася з походу. Ті ж козаки, які вийшли з Січі на чолі з гетьманом Марком Жмайлом, не встигли навіть отаборитися в урочищі Ведмежі Лози за Куруківським озером (на місці нинішнього міста Крюкова проти Кременчука). Однак, незважаючи на відчайдушні зусилля, поляки не спромоглися здобути козацький табір і зазнали значних втрат. Конєцпольський ледве врятувався втечею.
Польський командувач 5 листопада 1625 р. змушений був укласти з козаками компромісну угоду, яка увійшла історію під назвою Куруківська. За цією угодою польському урядові довелося відмовитися від вимоги видати йому козацьких ватажків, як це бувало раніше. Козакам — учасникам збройного конфлікту — оголошувалась амністія, число реєстровців доводилося до 6 тисяч з виплатою їм 60 тисяч злотих на рік. Така кількість встановлювалась уперше за всю історію реєстрового козацького війська. Тим часом решта козацтва (понад 40 тисяч) мусили позбутися волі, визнати себе кріпаками. Ця ж Куруківська угода зобов’язувала козаків спалити чайки і не виходити в море. Побоюючись зростання міжнародної ролі козацтва, Конєцпольський добився внесення до угоди пункту про заборону козакам підтримувати зносини з іноземними державами.
Право обрання козацького гетьмана з наступним затвердженням його королем залишалось за козаками. Марка Жмайла скинули з гетьманства. Новим гетьманом козаки обрали, а польський уряд затвердив полковника Михайла Дорошенка, авторитетного, досвідченого, відважного вояка, учасника Хотинської війни.
У 1628 р. Михайло Дорошенко повів козаків у Крим і там загинув. Замість нього реєстровці обрали гетьманом Григорія Чорного, дуже лояльного стосовно польського уряду. А ситуація в Україні на той час дедалі ускладнювалась. Загострилися стосунки між реєстровцями і випищиками. На Січі зібралося 40 тисяч випищиків. Влада тут фактично перейшла до їхніх рук. Випищики й обрали наприкінці 1629 р. своїм гетьманом полковника Тараса Федоровича-Трясила — талановитого полководця й військового організатора, досвідченого керівника козацтва, непримиренного борця проти іноземного панування.
Наступного року розпочалася війна, яка тривала з перервами майже десятиліття (1630-1638). Для України вона була національно-визвольною. Провідна роль у ній належала Запорозькій Січі. Тут формувалися військові загони, які Січ забезпечувала гарматами і зброєю і які виходили на волость, де до них приєднувалися городові козаки, повсталі селяни й міщани, а в ході боїв — і реєстрове військо, за винятком окремих старшин. Запорожці в такому кількісно розширеному козацькому війську були основним ядром.
Саме з середовища запорожців виходили керівники-командири, полководці, іцо визначали стратегію і тактику війни, вирішували долю окремих битв. Запорозька Січ забезпечувала тили діючого Запорозького Війська, яке мало можливість відходити туди після невдалих битв.
Повстання 1630р. під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила)
Поштовхом до війни 1630 р. послужили такі події. Гетьман реєстрових козаків Григорій Чорний на початку року надіслав реєстровцям що перебували на Січі, вимогу йти «на волость для послуг воєнних» і привезти йому гармати з Січі. Реєстровці зігнорували його вимогу, і Григорій Чорний виписав їх з реєстру. У відповідь запорожці схопили реєстрового гетьмана і як зрадника засудили на смерть. А в березні 1630 р. великий загін запорожців на чолі з Тарасом Трясилом вийшов із Запорожжя.
Трясило вирішив діяти швидко й рішуче, поки т об’ єдналися розквартировані на Подніпров’ї (на «лежах») польські війська. 4 квітня запорожці дісталися Корсуня. Там стояли великий підрозділ коронного війська, а також реєстровців, значна частина яких одразу ж приєдналася ж запорожців, покинувши свою старшину. Козаки оточили польське військо і за допомогою корсунських міщан почали його громити. Подяки мусили утікати.
Тарас Трясило розіслав по Україні універсали. закликаючи всіх до Запорозького Війська: «і тих, хто був козаком, і тих, хто ним хоче «тати», «вільностей козацьких заживати, віру православну рятувати». Гасло боротьби за віру в ті часи багато важило для українців. Захищаючи православну віру, вони протистояли намаганням покатоличення й ополячення, що загрожувало втратою національності.
Конєцпольський не встиг зібрати докупи своє розпорошене військо, однак вислав кабельні загони коронного стражника Самійла Лаща, відомого своїм грабіжництвом і немилосердним нищенням українського населення. Навіть польська шляхта називала Лаща розбійником. Його загони вирізали до ноги мешканців містечка Лисянки й Димера, усіх — навіть дітей і жінок.
На заклик універсалів Тараса Трясила волосні козаки, міщани й селяни приєдналися й увійшли до складу Запорозького Війська. Самостійно діяли також окремі повстанські загони. Особливо багато їх виникло на Переяславщині.
Запорозьке Військо розмістило над Дніпровим берегом свої застави, потім оволоділо Переяславом, селяни й міщани якого одразу ж підтримали козаків. Поблизу міста побудували табір. Під його прикриттям козаки контролювали переправи через Дніпро. Конєцпольський, нарешті зібравши всіх польських жовнірів і німецьких найманців, розставив частину з них на сторожових постах на правому березі, але їх громили та знищували селянські загони. З головними силами Конєцпольський переправився через Дніпро і атакував козацький табір. Козаки атаку відбили, як і наступні штурми. Козацькі загони виходили з табору і атакували військо Конєцпольського, завдаючи йому значних втрат. Бої точилися три тижні. Тим часом два гайдуки-перебіжчики попередили Трясила, що в польському таборі немає Конєцпольського. Козаки атакували польський табір. Запекла генеральна битва 15 травня тривала шість годин. Козаки захопили гармати, гаківниці, розбили польський обоз. Прихід Конєцпольського не поліпшив ситуації, коронне військо було розгромлене. Тільки раптова сильна злива врятувала польську армію від цілковитого знищення. Автор Львівського літопису свідчить: «Кгдиби не дощ, окрутне великий перешкодил, снать би вшитких і ноги не випустили», в інших джерелах того часу зазначалося, що в боях загинуло 300 тільки «вельми значних панів коронних», а всього втрати польського війська склали близько 10 тисяч.
Не тільки головне військо, а й окремі польсько-шляхетські загони були розбиті під Києвом, Димером тощо. Козаки відрізали коронне військо від Дніпра. Повсталі селяни й міщани спалили байдаки й човни. Конєцпольський змушений був піти на перемир’я з козаками. 29 травня 1630 р. під Переяславом Конєцпольський і козацька старшина підписали угоду.
Переяславська угода значною мірою повторювала Куруківську, але реєстр збільшувався до 8 тисяч. Виписку з реєстру мала здійснити змішана комісія з реєстровців і випищиків. Тарас Трясило відмовився від гетьманства і з частиною запорожців пішов на Січ. Козаки обрали гетьманом Орендаренка, ватажків самовільних морських походів обіцяли видати Конєцпольському, а також попалити човни. Від запорозьких ватажків вимагалося не підтримувати зв’язків з іноземними державами. Вони легко давали такі обіцянки, оскільки не збиралися їх виконувати. Одразу після Переяславської кампанії козаки організували морський похід і спустошили Чорноморське узбережжя в районі Кілії, Балчика, Варни. У поході брали участь щойно виписані з реєстру козаки, які пішли на Січ. Частина випищиків разом із Тарасом Трясилом після походу перейшла на Дон.
Польський сейм 1631 р. затвердив Переяславську угоду і записав її до конституційних книг.
В Україні випищики, які були рішучими противниками будь-якого примирення з поляками, не визнавали Переяславської угоди. Не погоджувалися з нею й широкі кола волосного козацтва та реєстровці. З цього приводу відбувалися бурхливі козацькі ради. Влітку 1632 р., зібравшись біля Маслового Ставу на Київщині, козаки скинули гетьмана реєстровців Кулагу, ставленика польської шляхти, а трохи пізніше скарали його як зрадника. Були також переобрані полковники та інша старшина «з людей, котрі де преж сього бились з поляками під Переяславом», — розповідав один із сучасників. Рада реєстрових козаків, яка відбулася 26 вересня 1632 р., прийняла рішення захищати свої права від зазіхань уряду Речі Посполитої. У тому ж році в Корсуні зібралася третя козацька рада з широким представництвом — від Білоцерківського, Чигиринського, Переяславського, Корсунського, Лубенського полків, а також від Києва «та з усіх міст». Рада засудила угодовську політику конформістської частини реєстрової старшини.
Уряд Речі Посполитої, побоюючись нових повстань, збільшив кількість коронних окупаційних військ в Україні.
Разом з воєнними успіхами зростало міжнародне значення Запорозького Війська. Західноєвропейські держави намагалися досягти порозуміння з його керівниками і втягнути в орбіту своєї зовнішньої політики.
у 1631 р. шведський король Густав-Адольф продовжив розпочаті два роки тому переговори із запорожцями. Король просив козаків вислати загін на допомогу шведам у їх війні з Австрією, а також підтримати його кандидатуру під час виборів на королівський престол Речі Посполитої.
У 1633 р., після смерті Сигізмунда III, новий король Владислав IV видав так звані «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали існування Української православної церкви. Православним єпископам і монастирям було повернуто частину їхніх колишніх володінь. Однак з виданням цих «Статей» релігійно-національні гоніння в Україні з боку польських магнатів і шляхти не припинились. У 1635 р. польський сейм прийняв рішення про застосування репресій проти козаків, зокрема про смертну кару для тих, хто не підкоряється реєстровій старшині.
Повстання 1635р. під керівництвом Івана Сулими
Наступним етапом національно-визвольних воєн 30-х років був виступ запорожців у 1635 р. Під проводом І. Сулими
Підл проводом козацького гетьмана Івана Сулими, талановитого полководця, прославленого керівника козацьких морських походів. Судима досвідченим козацьким ватажком, кілька радів його обирали гетьманом, він часто ходив на турків і ніколи навіть рани на війні не дістав. Ми золоту медаль від римського папи Павла за що, здобувши турецьку галеру і взявши на у неволю багато турків, триста тих турків-іраннів привіз до Рима і подарував папі.
В літку 1635 р. Іван Судима разом із запорозькими козаками повернувся з Дону, де вони відпочивали після одного спільного з донцями послів на Азов. У цей час польський уряд закінчив будівництво фортеці Кодак, за допомогою якої мав намір встановити контроль над Запорізькою Січчю.
Іван Судима із Запорозьким Військом несподіваним штурмом уночі оволодів фортецею і зруйнував її. Коменданта Маріона розстрілявши залогу, що складалася з німців-найманців, зарубали.
Однак подальший розвиток подій був трагічним Івана Сулими і п’ятьох його товаришів — запорозьких старшин. Представники конформістської частини реєстрової старшини, побоюючись помсти Конєцпольського за зруйнування Кодака, а також сподіваючись одержати пільги від короля, зрадницьки схопили Судиму та його товаришів і видали полякам. У Варшаві їх скарали на смерть.
Судимі стяли голову, тіло порубали і повісили на стовпах на чотирьох міських вулицях.
Страта запорозького гетьмана Івана Сулими в його товаришів викликала обурення в середовищі козацтва. Незадоволення і протести зростали і серед реєстровців. Особливо бунтували Черкаський і Чигиринський полки. Щоб поглибити розкол козацтва, польські власті вислали комісію на чолі з православним манатом, сеймовим депутатом Адамом Киселем. Він привіз гроші — платню для реєстровців, але, крім того, вдався до прямого підкупу окремих старшин. Виписали реєстр на 7 тисяч. Саме тоді реєстрові козаки і були поділені на сім полків: п’ять на правому березі Дніпра – Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський і Чигиринський і два на лівому — Переяславський та Миргородський.
А на Січ у цей час до «старих козаків» безперервно прибували нові й нові люди, незадоволені колоніальною політикою Польщі. Запорізька Січ знову стала осередком вибуху нової козацько-польської війни. Шимон Окольський, католицький чернець, капелан польської армії, що діяла у війнах 1637 і 1638 рр., ще наприкінці 1636 р. занотував у своєму щоденнику: «Ворог знову підняв бунтівну козацьку шаблю, приборкану, було, в Куруківському поході, люто загрожуючи всім польським панам, гетьманам, сенаторам і самій королівській величності».
Козацьке повстання 1637-1638pp. (Бут, Остряниця, Гуня)
Очолив повстанців полковник Павло Михнович Бут, що увійшов в історію під ім’ям Павлюк. Він народився у 80-х р. XVI ст. у Чигирині в козацькій родині. Дуже рано подався на Запорожжя, брав участь у багатьох козацьких походах проти султанської Туреччини і Кримського ханства. У 1635 р. він, талановитий дипломат і стратег, разом із Іваном Сулимою керував захопленням і зруйнуванням фортеці Кодак. Павлюк також потрапив у варшавську в’язницю, був засуджений до страти, але йому вдалося втекти, і він повернувся на Січ.
Тут Павлюка обрали гетьманом. У складні, драматичні й вирішальні години історії українського народу козацтво завжди висувало талановитих полководців, гідних людей, які визволення України вважали справою свого життя. До таких належав і гетьман Павлюк.
У травні 1637 р. Павлюк із запорожцями вийшов із Січі на Київщину.
Вони здобули Корсунь, за таємною допомогою гетьмана реєстрового козацтва Томиленка захопили гармати, військові припаси та клейноди реєстрового війська (булаву, бунчук і прапори) і відвезли їх на Січ.
Павлюк розіслав універсали по всій Україні, закликаючи козаків, міщан, селян і всякого стану людей іти до Запорозького Війська. Полковників Скидана й Биховця він відрядив з листами, в яких заохочував реєстрових козаків приєднуватися до повстання: «Просимо вас строго і суворо наказуємо ім’ям Війська: не важтеся боронити цих зрадників, але якнайшвидше йдіть з нашими полковниками до війська і до гармати». В іншому універсалі Павлюк закликав не триматися реєстрової старшини пропольської орієнтації, «тих зрадників, що їм пан Жолкевський обіди, вечері й бенкети справляв, а за то йому наших товаришів повидавали».
Більшість реєстровців приєдналися до повстання. Козаки на волості у вересні схопили гетьмана Кононовича, якого реєстровці пропольської орієнтації обрали замість Томиленка, а також заарештували військового писаря Онушкевича з іншою реєстровою старшиною і відвезли їх до Павлюка, що стояв за Черкасами. Тут їх і скарали на смерть. Повстали і приєдналися до Запорозького Війська і селяни, які масово покозачувалися на Подніпров’ї, особливо на Лівобережжі. «Чисто що хлоп, то козак»,- писав один із польських магнатів. Потоцький також повідомляв королю, що все селянство на Україні покозачилось.
Залишивши на волості полковника Карпа Павловича Скидана, досвідченого і популярного в козацькому середовищі керівника, збирати військові сили, Павлюк вирушив на Січ організовувати гарматне спорядження, а також відправити посланця до донських козаків, щоб домовитись про спільні дії.
Тим часом польний гетьман (заступник коронного) Микола Потоцький восени привів 14-тисячну польську армію на Черкащину й біля села Кумейки, між Мошнами і Россю (тепер Чигиринський р-н Черкаської обл.), встиг закласти табір у дуже вигідній позиції, прикриваючись болотами. Скидан перебазувався з Корсуня до Мошнів, оголосивши це місто збірним пунктом для козацтва. Звідти Скидан розіслав до міст універсали, закликаючи міщан і козаків приєднуватися до Запорозького Війська. Так, 29 листопада 1637 р. він звернувся до мешканців Корсуня і Стеблева з такими словами: «Просимо і підтверджуємо ім’ям усього війська, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно або пішо, за бажанням кожного, і, пам’ятаючи славу нашу лицарську, права і вольності наші, з’явилися добровільно і в згоді, як робили наші предки, за наказом старшого».
Павлюк, дізнавшись про прихід польських військ, спішно вийшов із Січі з гарматами й великим загоном запорозьких козаків. Проте через дощі й бездоріжжя він рухався дуже повільно і прибув до Мошнів лише 5 грудня. Потоцький його випередив. По дорозі відбулося зіткнення, під час якого запорозькі козаки розгромили великий загін польських військ, з Мошнів того ж дня гетьман Запорозького Війська розіслав універсали. В одному з таких універсалів до козаків і міщан міста Доментова зазначалося: «Панам атаманам, товаришам нашим і всій братії поспольству… Вас просимо і наказуємо ім’ям всього Війська під острогою суворого покарання, щоб кожний, хто називає себе товаришем нашим, негайно піднімався за віру християнську і золоті вільності наші, які ми кров’ю заслужили».
6 грудня 1637 р. під Кумейками відбулася битва. 15 тисяч козаків, серед них 6 тисяч покозачених селян, рухалися табором, оточеним возами. «Це було вражаюче видовище,- записав в своєму щоденнику Окольський.- Вони йшли табором, вишукуваним у шість рядів, з чотирма гарматами попереду, двома по боках і двома в кінці, а в середині між возами йшло військо, правильно поділене на полки і сотні». Майоріли прапори, лунали гучні вигуки. Просуватися цьому табору довелося між болотом, яке прикривало поляків, і підпаленим ними селом. Дим і попіл виїдали очі. Козаки зупинилися, щоб дочекатися підходу усього табору, який розтягнувся на кілька кілометрів, і водночас атакували ворога. Після гарматної стрілянини й атаки кінноти королівське військо перейшло у навальний наступ. Козаки не встигли побудувати шанці, вирити рови між рядами возів, і це значно ослабило їхню силу. Однак і в таких умовах оборона була відчайдушною. Прикривалися вогнем з гармат і самопалів. Окольський свідчив, що не у всіх була зброя. «У кого її не було,- писав він,- били жовнірів голоблями і дишлами».
Запеклий штурм тривав. Один за одним йшли в атаку полки Потоцького і відкочувалися. Козаки билися з винятковою мужністю. До поляків прийшло поповнення жовнірів, додалося й 5 гармат. Козаки зброєю значно поступалися польському військові. І тільки з четвертої спроби, коли польські жовніри підпалили козацькі вози з сіном і від цього зайнявся на возах порох, польське військо прорвало козацький табір. І це вирішило долю битви. За всю історію збройних сил України — це, можливо, єдиний випадок такого прориву козацького табору.
Але козаки не залишали своїх позицій і продовжували відчайдушно боротися. Голими руками стягували польських гусарів з коней, йшли в рукопашний бій, зазнаючи великих втрат. 6 тисяч убитими і пораненими — такий сумний підсумок битви. Королівське військо втратило 2 тисячі жовнірів і 700 найманих німецьких ландскнехтів, З тисячі було поранено. Поляки відбили у козаків п’ять гармат.
О 3-й годині ночі битва почала затихати. Павлюк з кількома старшинами подався до Черкас, щоб там здобути пороху для гармат, а Карпо Скидан вирушив у напрямку Чигирина за новим поповненням. Тих, хто залишався, очолив Дмитро Гуня, який вдалим маневром урятував козацький загін від розгрому. Організованим табором він повів загін до Черакас. Спробу Потоцького їх переслідувати було відбито. Дмитро Гуня з’єднався з Павлюком біля містечка Боровиці, на 50 кілометрів південніше Черкас, де зібралося все запорозьке військо. Хворих та поранених, залишених по дорозі в Мошнах, поляки вимордували.
10 грудня до Боровиці підійшов Потоцький. Містечко ніби палало від ракет, які випускали поляки. Згодом почався гарматний обстріл. Під шквалом вогню козаки робили укріплення і продовжували чинити героїчний опір. Поляки вдалося їх оточити і перерізати шлях до води. Потоцький розпочав переговори, виманюючи видати Павлюка, Томиленка й ще трьох
Польський комісар, український магнат Адам Кисіль виступив посередником. Він запевняв, що їм збережуть життя, візьмуть тільки зобов’язання не виступати проти Польщі. Але його обіцянку було віроломно порушено. На козацькій раді у Боровиці Павлюка усунули і гетьманства. Реєстрова старшина видала його Томиленка Потоцькому. 14 грудня польський гетьман примусив полковників Гучнівського, Лагоду, Нестеренка, Караїмовича і генерального військового писаря Богдана Хмельницького підписати Боровицьку капітуляцію. Над реєстровцями Потоцький поставив Іллю Караїмовича.