Карпо Скидан разом із Гунею і частиною запорожців не визнали капітуляції, прорвали кільце оточення й відійшли на Січ. За ними на Запорожжя рушило багато людей. Селяни розійшлися по домівках. Потоцький І королівськими жовнірами і реєстровцями «прямував через Лубни і Ніжин до Києва, жорстоко розправляючись з українською людністю, укриваючи свій кривавий шлях повішеними, порубаними, посадженими на кіл і пошматованими. У Києві Потоцький учинив криваву розправу над керівниками повстання на Лівобережжі — полковником Кизимом і його склом Кизименком.
Ординація Війська Запорізького
У лютому 1638 р. зібрався сейм, який ухвалив умови капітуляції під назвою «Ординація». У присутності сенаторів 14 квітня було страчено Павлюка і Томиленка. Однак козаки аж ніяк не зібралися скорятися ворогові навіть після капітуляції реєстрової старшини. Хоча Потоцький, здавалось, придушив бунт козацтва на волості, але подолати Запорожжя він був не в змозі. Тут перебували найкращі запорозькі стратеги Дмитро Гуня, Карпо Скидан. Коли прийшов Караїмович наводити порядок, запорожці не тільки його не послухали, а й переманили прибулих з ними реєстровців. На початку 1638 р. на Січі зібралося понад 6 тисяч озброєних вояків.
Невдовзі вся Наддніпрянська Україна, Київщина та Лівобережжя були охоплені повстанням. Запорожці чекали весни, щоб виступити на волость, а тим часом молодь навчали військового мистецтва. На Січі зібралося багато втікачів — селян, міщан, формувалися військові об’єднання, на чолі яких ставили досвідчених командирів. Запорозькі козаки обрали гетьманом добре відомого реєстрового козацького полковника Якова (Яцька) Острянина (Остряницю), який відзначився у минулих битвах. У 1633-1634 рр. він брав участь у війні Московського царства проти Польщі. Обраний запорозькими козаками гетьманом на початку 1638 р., він очолив повстання проти Польщі. Гетьман Яцько Остряниця розіслав козаків, котрих нерідко супроводжували кобзарі, на Полтавщину, Київщину, Брацлавщину, Болинь, Поділля, щоб закликали місцеве населення підніматися на збройну боротьбу. Пропонувалось запасатися зброєю, порохом, харчами. Запорожці тим часом дізнавалися про розташування королівських гарнізонів, їх чисельність, озброєння, військові плани.
Карпа Скидана Остряниця направив на Дон по допомогу. Донські козаки пообіцяли навесні прислати загін, а поки надіслали на Січ зброю, коней, порох.
У лютому 1638 р. польське командування наказало ротмістру Мелецькому і гетьману реєстрових козаків Караїмовичу захопити Січ і знищити «свавільне козацтво».
На Січі завчасно стало відомо про похід 6-тисячного загону польських жовнірів і реєстрових козаків. Запорожці під керівництвом Дмитра Гуні підстерегли його біля порогів і розгромили. Більшість реєстрового козацтва відмовилась виступати проти своїх і приєдналась до запорожців. «З допомогою козаків,— писав Мелецький у своєму донесенні,- важко воювати проти їх же народу — як вовком орати».
Потоцький провів мобілізацію, посилив королівські гарнізони в Чигирині, Корсуні, Черкасах, Каневі та інших містах. З Польщі в Україну прибули додаткові загони жовнірів з гарматами та великим військовим спорядженням, місцеві магнати готувались виступити на допомогу зі своїми надворними військами.
Наприкінці березня 1638 р. кількома загонами запорожці вийшли із Січі під проводом гетьмана Яцька Остряниці, Дмитра Гуні і Карпа Скидана і попрямували на Київщину і Полтавщину. Численні озброєні загони волосних козаків, селян і міщан приєдналися до них біля Лубен, Гадяча, Ніжина. Запорозьке Військо володіло Кременчуком, Хоролом, Омельками, 1 травня розбило польські хоругви під Говтвою. До нього приєдналося населення цих міст, яке допомагало громити королівські гарнізони. Чигирин зайняли спільними зусиллями загони Карпа Скидана і повстанського загону, очолюваного козацьким полковником Іваном Злим. Яцько Остряниця, розіславши закличні гніверсали, вміло обминув польське військо, яке намагалося перетнути йому дорогу, і під містом Говтвою заклав табір. Він обрав дуже зручну місцевість, порізану ярами, байраками, на високій могилі перед замком поставив гармати. Окольський описував, що Остряниця посадив тисячі людей на валах, на Замковій вежі і брамі. Козаки, готуючись до тривалої і довгої війни, запаслися порохом, харчами, у Трахтемнрівському монастирі влаштували лікарню. За польськими джерелами, військо Остряниці перевищувало 10 тисяч.
Потоцький повів у наступ 12-тисячне королівське військо, що підійшло до Говтви 25 квітня, намагаючись оволодіти козацьким табором. Козаки зустріли його шаленим гарматним і рушничним вогнем. Залишивши на полі бою сотні вбитих і поранених, поляки відступили, щоб уранці знову атакувати козацький табір. Однак їм ударили в спину запорозькі козаки, великий загін яких ще вночі Остряниця таємно вирядив у засідку. Від запорозької навальної атаки особливо потерпіла наймана німецька піхота, а загалом військо Потоцького втратило понад З тисячі вбитими. Зазнавши поразки, воно відступило до Лубен, куди прибуло 31 своїх маєтків кілька магнатів з надвірними військами.
Запорозьке Військо по суті встановило свою владу над усією Полтавщиною. Остряниця, вирішивши остаточно розгромити ворога, повів усе військо на Лубни. Дослідники вважають, гпо то було необдумане рішення: йти в наступ, залишивши надзвичайно зручні позиції, не дочекавшись зосередження всіх своїх сил.
Під час походу козаки розтяглися на багато їолометрів. Передові частини, наблизившись ЛІ Лубен, 6 травня натрапили на укріплений польський табір і змушені були прийняти бій, який закінчився для них фатально. Особливо тяжкого удару завдала польська кіннота. Остряннця підтягнув резерви. Битва стихла тільки вночі. Втрати з обох сторін були великими.
Уночі Остряниця, вдавшись до хитрощів, спрямував великий табун коней до річки в район розташування ворожого табору. Там зчинилася паніка, бо гадали, що козаки пішли в наступ. Скориставшись цим, козацький гетьман відійшов зі своїм військом берегом Сули до Лохвиці. Це була його друга помилка. Загони повстанців, що йшли до нього на з’єднання, він сподівався перестріти під час маршу. Але вони потрапили в пастку. Під Лубнами дві з половиною тисячі озброєних селян і міщан, п’ятсот донських козаків під проводом Путивльця й Ріпки були оточені королівською кіннотою. Запорожці й донці билися мужньо. Потоцький запропонував оточеним припинити опір, обіцяючи всім волю. Вони погодилися, але польський гетьман зламав слово і більшість їх знищив.
Тим часом Остряниця, поповнивши свої сили за рахунок покозаченого люду на Роменщині, полагодивши гармати, заклав табір у пониззі Сули, на її правому березі, поблизу села Лукомля. Однак козацькому гетьману донесли, що з Києва рухається шляхетська кіннота, очолена найбагатшим в Україні магнатом з колись православного, а тепер покатоличеного українського роду Яремою Вишневецьким — найлютішим ворогом козацтва.
Остряниця, щоб не пропустити Вишневецького до Лубен, залишив Лукомлю. Але і козацький гетьман з військом, і полковник Секирявий зі своїм полком спізнилися. Вишневецький прийшов раніше. В Лубнах до нього приєдналися великий загін гусар і чотири тисячі піхоти. Об’єднаними силами поляки розбили полк Секирявого і погналися за Остряницею, який відступав до Жовнина. Там З червня козаки знову прийняли бій. Під Жовнином важко поранений Карно Скидан потрапив у полон і, ймовірно, був страчений поляками. Остряниця з козацькою кіннотою виявився відрізаний від свого табору. Вважаючи, що бій програно, він відступив до Ромен, а звідти з частиною козаків перейшов на територію майбутньої Слобожанщини, яка тоді була володінням Московської держави. Цар охоче дозволяв українським козакам, які фактично задарма обороняли Московію від татар, осідати на слободах, не забороняючи їм зберігати свій козацький устрій і деякі пільги. Яцько Остряниця з козаками оселився поблизу Чугуєва.
Однак хоч гетьман залишив запорожців, більша частина їх протягом двох місяців продовжувала боротьбу під проводом Дмитра Гуні, який ще у війні 1637 р. врятував козацьке військо від загибелі і якого після відходу Остряниці козаки обрали гетьманом.
До пізньої ночі З червня тривала битва. «Полягло так багато і товариства, і рицарства, і найманого, і панського війська,- записав у щоденнику Окольський,- що великий жаль не дає їх підрахувати». Коли б Остряниця не втік, його удар з тилу допоміг би козакам здобути перемогу.
Тоді ж в Україну з великим військом прибув польський польний гетьман Микола Потоцький. Дмитро Гуня спочатку збудував табір на високому березі Сули. З трьох боків табір був оточений водою і болотом, що робило його неприступним для ворога, у ніч на 12 червня Гуня організував відступ 10 тисяч козаків, які під його керівництвом побудували міст через Сулу. Над старим Дніпровим річищем, в урочищі Старець, на старовинних окопах, де в давні часи козаки билися з черкаськими старостами, Гуня наказав закласти табір.
Місце для табору було обране надзвичайно вдало, та й сам табір побудували майстерно. На острові козаки швидко, за кілька днів, насипали вали, викопали глибокі рови і вовчі ями, застромивши в дно загострені кілки, побудували шанці тощо. Цей табір був вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. «Не один інженер,- писав зокрема Окольський про цей фантастичний витвір козацького військового інженера,— дивувався праці й добрій винахідливості простого селянина, дивлячись на розташування їхніх валів, окопів, батарей, заслонів. Якби коронне військо пройшло їхні переколи і ями, зломило грудьми дубові палі і частоколи, перейшло вали і привалки, то ще більшої відваги треба було б на те, щоб здобути їх, подолавши всі перешкоди всередині табору». Гетьман Микола Потоцький повідомив короля, що взяти штурмом табір повстанців неможливо.
Близько двох місяців (червень — липень) козаки вели запеклу боротьбу з ворогом. Потоцький щоденно обстрілював козацький табір з гармат і рушниць, але без наслідків. Гуня проводив регулярні вилазки, нічні рейди.
Польський гетьман вдався до варварських дій: знищував населення прилеглих сіл, палив села. Дмитро Гуня у зв’язку з цим писав Миколі Потоцькому: «Зрозуміло, що ми не хотіли б далі пролиття безневинної крові… Хай би проводили війну з нами, з Військом Запорозьким, яке вирішило віддати своє життя і піти на суд і волю Всевишнього … аби залишив у спокої бідних і пригнічених людей, що їх голос і безвинно пролита кров волають до помсти Бога і нас». І закінчував такими словами: «Справедливий мир чи справедлива війна — інакше ми не складемо зброї».
А тим часом становище погіршилося в обох таборах. Козацькі загони, що намага лися доставляти харчі й боєприпаси в запорозький табір, не змогли подолати ворожі застави. Так, 26 липня полковник Філоненко, який віз запаси з-за Дніпра, наскочив на поляків, після жорстокого бою пробився, але з голими руками — увесь його обоз потрапив до польського війська. У таборі поляків з’їли майже всіх коней, вичерпали запаси пороху, сірки, свинцю й селітри. Шляхтичі тікали з табору, вояки відмовлялися воювати.
Командування обох сторін розпочало мирні переговори. Гуня висунув вимогу, щоб на основі Переяславської угоди 1630 р. було відновлено «козацькі золоті права і вільності, добуті кривавими послугами». Потоцький відмовився від продовження війни, не сподіваючись більше на перемогу. Козацькі сили не поступалися перед королівською армією. Потоцький не відкидав козацьких вимог, перекладаючи остаточне рішення на сейм. 28 липня, коли переговори майже закінчувалися, Гуня з полковником Фі-лоненком залишили табір і вирушили на Січ. У пізніших історичних відомостях є згадка, що в 1640 р. Дмитро Гуня керував спільним морським походом запорозьких і донських козаків на султанські володіння.
Геніальний український фортифікатор-будівничий, талановитий полководець, патріот і оборонець свого народу Дмитро Гуня заслуговує на уславлення й увічнення його пам’яті. Наділений Богом і природою великим талантом будівничого, він міг би зводити світлі храми і зручне житло для людей. Та треба було захища-гя рідний край, боронити свій народ від агресорів, і він усе життя і талант віддав цій шляхетній справі.
Після від’їзду Гуні козацька старшина зі сво-70 боку висунула Потоцькому вимогу: припинити воєнні дії проти мирного населення, не чинити розправи над учасниками війни, дозволити їм вільно розійтися по домівках, зберегти реєстрове військо, в якому об’єднати козаків незалежно !о того, на якому вони боці воювали.
На чолі реєстрового війська залишилось шість полковників — три від реєстровців, що не приєдналися до Запорозького Війська, і три від тих, що залишалися з поляками. Мирні стосунки встановилися під час переговорів. Озброєні запорожці вільно походжали в польському таборі, а жовніри — в козацькому, розглядаючи його укріплення, як музейні експонати. На раті в Корсуні обрали делегатів на сейм для затвердження мирної угоди.
Остаточне утвердження «Ординації»
Але сейм, що відбувся наприкінці 1638 р., не ухвалив цих угод, а підтвердив «Ординацію про вгамування сваволі козацької, українських бунтівників», прийняту ним після поразки Запорозького Війська у війні 1637 р. В Україні встановлювалася «влада сильної руки».
По суті козацька юрисдикція скасовувалася. «Ординація» позбавляла козаків права мати свій суд і обирати старшин. Реєстрові вищі старшини-українці зміщалися з посад, полковниками, військовим писарем, суддею, обозним призначалися представники із середовища польської шляхти або спольщених українських шляхтичів. Козацьке виборне гетьманство скасовувалося, на чолі реєстровців ставився польський комісар, якого призначали за рекомендацією польських гетьманів. Королівський комісар і польські полковники-шляхтичі, які безконтрольно управляли реєстровим військом, збагачувалися за рахунок козаків, грабували й нищили їх. Українці могли займати лише посади отаманів та сотників.
Реєстровим козакам дозволялося селитися і придбавати власність тільки у Черкасах, Чигирині, Корсуні та інших прикордонних містах, де їх присутність була необхідна для захисту віл татар. Ставилося завдання цілком зруйнувати військову організацію Запорожжя, знищити збройні сили України. Польський уряд хотів перетворити козацьку державу — Запорозьку Січ — на аванпост своїх збройних сил. На
Січі розквартирувався королівський урядовий гарнізон. Реєстрові полковники мали по черзі виступати на Запорожжя, щоб нести сторожову службу і не допускати скупчення нереєстрових козаків на островах і річках. Жоден реєстровий козак під загрозою смерті не повинен був входити на Запорожжя без паспорта, виданого комісаром. У міщан відбирали майно, якщо ті записувалися у козаки або віддавали дочок заміж за козаків.
Для придушення «бунтів» було вирішено створити при комісарі й полковниках гвардію з більшою, ніж у реєстровців, платнею. Відбудували Кодацьку фортецю, настановивши в залогу 700 вояків.
Десять років, які віддаляли прийняття «Ординації» від початку Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького, польські феодали називали «дестиріччям золотого спокою», якого вони справді добилися для себе шляхом встановлення в Україні режиму найжорстокіших репресій і терору. Польща багатшала, насолоджувалась миром. Поляки були впевнені, що вже назавжди приборкали «козацьку гідру». Для українського народу це був час, коли іноземне й феодальне гноблення набули бузувірсько-жорстоких форм, а соціальні й національні суперечності надзвичайно загострилися. Опір народу наростав і нарешті вибухнув у 1648 році всенародною війною.
Прологом війни 1648-1657 рр. були козацько-польські війни 30-х років XVII ст., які підривали військову й політичну могутність Речі Посполитої. Це спонукало її вдаватися до терору і репресій, що не може бути гарантом тривалого панування.