Реформаційний рух підштовхнув наміри католицької церкви здійснити реформацію у самій собі і нейтралізувати таким чином впливи єретичного протестантизму у всіх його різновидах.
З цією метою необхідно було консолідувати рішуче налаштованих адептів католицизму, підпорядкувати їхню діяльність єдиній меті. Католицька церква мусила дисциплінувати клір, відвернути папство від надто світської політичної поведінки, створити нові інструменти боротьби за зміцнення католицизму, зблизитись із католицькими монархами, протиставити «єретичній» реформації свою власну, католицьку. Усі ці кроки почали здійснюватися з 40-х років XVI ст., коли було створено новий орден – єзуїтів, введено інквізицію і сувору книжкову цензуру і, нарешті, проведено Тридентський собор, що заклав підвалини Контрреформації в Західній Європі.
Видатну роль у проведенні реформи всередині католицької церкви та у вихованні європейського світського суспільства в дусі непримиренного католицизму відіграв орден єзуїтів. Він спирався на ті кола в католицьких країнах, яких не зачепила ні Реформація, ні гуманістичні течії – на ортодоксальних католиків, відданих інтересам церкви. На відміну від численних католицьких орденів, які також створювалися на цих засадах з певними спеціальними завданнями (проповідь серед простолюддя, піднесення рівня освіченості духовенства тощо), діяльність єзуїтів відразу набула універсального характеру і поширилася на всі європейські країни і поза їхні межі. Причому середньовічний аскетизм і самозречення були замінені вишуканим дипломатичним мистецтвом, яке спиралося на найновіші досягнення у засобах політики, що надавало оновленому католицизмові життєздатності, сприяло новим надбанням.
Засновником ордену був іспанський дворянин Ігнатій Лойола (1491–1556), однак справжнім його організатором став наступник Лойоли – Дієго Лайнес, за якого було остаточно прийнято написаний Лойолою статут з коментарями нового лідера ордену. Лойола у юнацькі роки був пажем при дворі іспанського короля Фердінанда Католика, згодом брав участь у війні Карла V з Франциском I, під час якої був поранений у ногу і залишився кульгавим. В період тривалого лікування він дійшов переконання, що має служити церкві як духовний рицар. Лойола та його однодумці розпочали активну місіонерську діяльність, яка дуже швидко набула розголосу. У 1540 р. папа Павло III після деяких вагань затвердив орден під назвою «Societas Jesu» («Товариство Ісуса»), члени якого повністю віддавали себе у розпорядження папи як намісника Бога на землі. Першим довічним генералом ордену, підвладним лише самому папі, був обраний Лойола.
Вже після його смерті єзуїти були звільнені від монастирського життя і перестали бути звичайним чернечим орденом, набувши характеру розгалуженої міжнародної духовно-політичної корпорації зі своєрідною організацією і дисципліною, метою і засобами діяльності, моральними настановами і політичними вченнями. Усіма можливими засобами єзуїти сприяли відродженню у католицизмі його середньовічних засад, організації боротьби з єрессю, повертали у лоно католицької церкви тих, хто відпав від неї, поширювали свою діяльність і на позаєвропейський світ. Їхній політичний вплив був надзвичайно сильним, оскільки вони обіймали ключові посади в церкві та державі. Єзуїти виступали в ролях духовників і радників монархів, політичних і дипломатичних агентів, світських проповідників, вихователів юнацтва, організаторів шкільництва, вчених і письменників, християнських місіонерів. Орден дуже швидко поширив свої установи і навербував собі членів у різних країнах Європи. Насамперед, єзуїти утвердилися в Італії, Іспанії, Португалії – незважаючи на те, що і Карл V, і навіть Філіп II зустріли їх не дуже дружелюбно. Досить міцні позиції посіли вони у католицьких землях Німеччини, особливо у Баварії та Австрії. У Франції під час релігійних війн вони були заангажовані партією фанатичних католиків. Разом з тим, єзуїти поширили свою діяльність і на некатолицькі країни. Наприкінці XVI ст. вони проникають в Англію, Швецію, інші протестантські країни. Московську державу і навіть Туреччину. Водночас надзвичайно активною була їхня місіонерська діяльність поза європейським світом – в Ост-Індії, Японії, Китаї, Абіссінії, Мексиці, Південній Америці; єзуїтами було навіть засновано цілу державу – Парагвай.
Головними засобами, що ними користувалися єзуїти, були педагогічна діяльність і дипломатія. Ними була заснована величезна кількість шкіл, з якими не могли суперничати протестантські. Вся шкільна система єзуїтів сприяла засвоєнню найрізноманітніших знань, які слугували, однак, утилітарним завданням ордену. Розроблена єзуїтами система моралі давала широкі можливості залежно від ситуації довільно трактувати основні релігійно-етичні вимоги, нехтувати клятвою, здійснювати будь-які злочини в ім’я «вищої мети» – «вящої слави Божої». Цікаво, що єзуїти – подібно до кальвіністів – виявилися своєрідними прибічниками ідеї народовладдя і поставили питання про право не підкорятися нечестивим правителям і «чинити опір тиранам» – якщо папа міг позбавляти корони єретичних государів. Ця концепція набула особливої популярності у Франції під час релігійних війн і поєдналась із закликами до царевбивства, що зрештою і було здійснено стосовно Генріха III і Генріха IV. Зовні демократичне, єзуїтське політичне вчення насправді відстоювало теократичну тенденцію, яка провадилась у життя незалежно від суспільного устрою країни, де єзуїти мали вплив. Єзуїти та їхня система були спрямовані на відновлення пануючого становища церкви стосовно особистості і суспільства. Універсалізм, що придушував прояви національних засад, теократичні принципи, які вимагали підпорядкування державної влади папству, намагання поставити світське суспільство під опіку духовенства були характерними особливостями здійснюваної єзуїтами політики контрреформації; таке саме ставлення католицизму до народів можна було спостерігати в епоху середньовіччя.
Важливу роль у розгортанні контрнаступу католицизму відіграв Тридентський собор, який з перервами тривав з 1545 по 1563 рр. Його значення полягало в утвердженні суворо папістського напряму, зміцненні папського главенства в католицькій церкві і спробах повернути панівну роль церкви у державі. Собор переглянув усю церковну догматику в напрямку поглиблення розбіжностей католицького віровчення і протестантизму, причому саме тоді, коли Карл V намагався послабити протистояння обох віросповідань у своїй імперії. Було визначено, у що повинні вірувати католики, а також вжито ряд заходів для того, аби зробити духовенство більш освіченим, моральним, дисциплінованим, відданим інтересам церкви і вилучити з церковного життя все, що могло вводити у спокусу (як, наприклад, торгівля індульгенціями). Під час роботи собору папа Павло IV – енергійний і здібний діяч – запровадив в Італії суди іспанської інквізиції, активно підтримав діяльність єзуїтів і організував цензуру. У 1559 р. був складений горезвісний «Index, librorum prohibitorum», до якого потрапили не лише протестантські твори, а й усі книги, що не відповідали духові суворого католицизму. Розпочалися гоніння і страти через спалення на вогнищі, від яких рятувалися втечею. Світському гуманізмові, релігійній толерантності, взагалі всій італійській культурі було завдано страшного удару. З передової країни, яка започаткувала Ренесанс, Італія перетворилася на країну непримиренного католицизму, що стояв на перешкоді живим і незалежним культурним і суспільним рухам, нищив здобутки Відродження і Реформації.
На Тридентському соборі католицька церква замість багатьох суперечливих положень віровчення отримала догмати і консолідувалася навколо папи, причому незаперечність його авторитету була головним пунктом усіх постанов. Наслідками цієї консолідації стали посилення впливу у внутрішній і зовнішній політиці цілої низки держав католицької реакції та утворення великого міжнародного союзу, ворожого до протестантських країн. Головними силами цього союзу були Іспанія, Австрія, а згодом Польща, що стала опорою католицької реакції на сході Європи. Суперництво Габсбургів з французькими королями позбавило контрреформістів можливостей оволодіти Францією, яка постійно шукала союзів з протестантськими німецькими князями і навіть брала участь у Тридцятилітній війні на боці протестантських країн. Католицька реакція активізувалася саме тоді, коли реформаційний рух почав ширитись на периферії реформаторства – у Шотландії, Франції, Нідерландах. Масштабність обох суспільних течій не могла не призвести до міжнародних ускладнень і, з іншого боку, до зближення єдиновірних держав.
Реформація в Нідерландах супроводжувалась загальнонаціональним повстанням проти Іспанії, і була підтримана англійським урядом та французькими протестантами. З іншого боку, Франція неодноразово зазнавала втручання з боку Іспанії під час релігійних війн, а в Шотландії перебіг Реформації визначала боротьба французьких та англійських впливів. Протистояння католицизму і протестантизму нерідко супроводжувалося боротьбою абсолютизму з прибічниками політичної свободи, як, скажімо, в Нідерландах. Проте ці тенденції не зав-жди збігалися: наприклад, в німецьких протестантських князівствах домінував абсолютизм, а Польща демонструвала найвищу ступінь політичної свободи – щоправда, в межах одного стану – саме в період католицької реакції. При цьому необхідно зауважити, що протестантизм протистояв відродженому і войовничому католицизму з не меншою нетерпимістю і реформістським ригоризмом.
Разом з тим, говорячи про контрреформістський рух в Європі, було б невірно цілком ототожнювати його з католицькою реакцією. Контрреформація була також своєрідним виявом потреби релігійного оновлення всередині католицької церкви, якого вона прагнула досягти в межах традиційних церковних інститутів, догм і обрядів. Католицька церква в період Контрреформації багато взяла від протестантизму і гуманізму, творчо пристосувавши їхні досягнення до своїх мети і програми. Це позначилось і на певному оновленні культу старих святих, наповненні новим змістом колишніх таїнств і обрядів, піднесенні змісту релігійних проповідей, пристосуванні до своїх потреб художньо-мистецьких досягнень Відродження і бароко, народної культури, інтелектуальної творчості. Завдяки створенню широкої мережі шкіл, наближенню до народного розуміння християнства, активному місіонерству, пристосуванню до місцевих особливостей політичного, економічного і культурного життя контрреформаційний католицизм істотно оновився і зміцнів. Отже, Контрреформація була важливим соціально-культурним явищем в житті Європи нового часу, що органічно доповнило народжені ним гуманістичний і реформаційний рухи.