Від часів зміцнення російської й польської держав у XVI-XVII ст. освічені кола українців беруть активну участь у творенні спільних для українців польської або російської культур. Спільна віра особливо загострила проблему українсько-російського протистояння.
Церковнослов’янська мова й православ’я часто автоматично робили з українців росіян. Московська держава потребувала освічених діячів для своєї Церкви; у першій половині XVII ст. починається постійний відтік культурних кадрів з України в Росію. Спочатку московський патріарх Никон запросив у Москву українських учених-теологів для проведення церковної реформи (Єпифаній Славинецький і Антоній Сатановський). З відкриттям Московської (на зразок Київської) академії цей процес лише набрав обертів. Випускників Києво-Могилянської академії запрошували для підготовки перших російських медиків у Петербурзьку медичну академію, українці вчилися в Академії Мистецтв як майбутні російські художники, архітектори й композитори. В Петербурзькій Академії наук також працювало багато українців.
Освіта ґрунтувалася на підручнику з історії митрополита Інокентія Гізеля “Синопсис”.
Спільна історія, культурний простір, єдина літературна мова витворювали ілюзію національної спільності росіян і українців. Розумовські, канцлер Олексій Безбородько, сенатор Кочубей, письменники Василь Рубан, Василь Капніст,
Семен Наріжний творили імперську культуру, залишаючись при тому українцями й прихильниками державної окремішності. Яскравий приклад — поет Василь Капніст, який став класиком російської літератури, ш;о водночас не завадило йому 1791 р. з таємною місією побувати в Прусії й домовлятися про німецьку підтримку у випадку повстання Слобідської України проти Російської імперії.
Інший яскравий приклад — Микола Гоголь, який у приватних листах до Михайла Максимовича писав про неприйняття Московії та бажання стати професором щойно відкритого Київського університету, а з іншого боку — в офіційних зносинах з представниками російських сановних кіл він казав і писав про свою російсько-українську двоєдушність; під тиском безгрошів’я письменник змушений був брати кошти на перебування в Італії через підставних осіб від Миколи І й переписувати на догоду росіян “Тараса Бульбу”, де козаки відрекомендовувались у другому виданні як “русские” люди, що б’ються за “царя и отечество”.
В’ячеслав Липинський під терміном “інтелігенція” розумів немаєтний прошарок, який обслуговував культурні потреби маєстатичного класу — землевласників. Для нього інтелігенція і клас продуцієнта — це два протилежні класи. В’ячеслав Липинський вважав, що держави будують хліборобські класи, і лише власник може бути зацікавлений в існуванні своєї держави.
В Україні, на жаль, після ліквідації удільних князівств, останніх острівків давньоукраїнської князівської держави (наприклад. Київським князівством у XIV — XV ст. управляла династія Гедиміновичів — Олельковичів) землевласник був зацікавлений в існуванні неукраїнських державних утворень: Речі Посполитої та Московії — Російської імперії. Бо ці держави визнавали й захищали його земельну власність, давали можливість робити державну кар’єру й збагачуватись.
У результаті Люблінської унії 1569 р. земельний клас України пополячився впродовж кількох десятиліть, бо був
урівнянии в правах із земельним етнічно польським і литовським класом. У XVII ст. фактично перестали існувати етнічні українські, білоруські, литовські феодали — всі стали польським панівним класом на підставі польської культури й католицизму. Тому між українськими Сапігами (Сопигами), Чарторійськими (Чорторийськими) і польськими Радзивілами та Оссолінськими не існувало фактично ніяких вагомих відмінностей. Тому Люблінську унію, яка стала одним із месіанських польських міфів про братерство народів Речі Посполитої, щ;о на них виховували українців у XIX ст., не можна вважати позитивом у державному сенсі. Це був початок катастрофи, з якої знайшла вихід Хмельниччина.
У ХУІП — XIX ст. подібним шляхом пішла козацька старшина, яка за визнання Росією її прав власності відмовилася від змагань за автономію й стала на позиції російського патріотизму. Меркантильний інтерес переміг ірраціональні бажання свободи й незалежності. Про цю “продажність” колишніх борців з польськістю й учасників Конотопської битви в останні роки існування Козацької держави багато документів надрукував видатний історик Гетьманш;ини Олександр Лазаревський.
У XIX ст. колишня Гетьманщина була центром самодержавного сервілізму й “малоросійской самоотверженості”. Колишні лицарі козацьких прав родини Капністів, Скоропадських, Кочубеїв та ін. стали першими російськими чорносотенцями, які у XX ст. з трибуни Державної Думи твердили, що українському народу не потрібна мова, а хочуть її лише “зрадники мазепинці”. Навіть колекціонер козацької старовини, рукописів Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша Василь Тарновський був у першу чергу російським патріотом, який на українські політичні цілі не дав жодної копійки.
Виключеннями з правил були лише Григорій Галаган і Єлизавета Милорадович. Перший відкрив сурогат національної середньої школи “ колегію Павла Галагана. Друга — дала основну частку коштів на неофіційну Українську академію наук — Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові.
Причини нелояльності землевласницької верстви до української держави можна шукати й у неприйнятті демосом ідеї, що спольщений і зросійщений заможний клас може й має повернутися до рідної національності. Проте демократичній масі вигідніше було позбавити землевласників їхньої посілості й поділу їхньої землі між селянством. Страх утратити землю штовхав землевласників до підтримки сусідніх держав і націй, ворожих до ідеї незалежної України.