Корсунська битва — друга битва Визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького проти Польщі, що відбулася 16(6) травня 1648 р. під містом Корсунем.
Після першої перемоги козацьких військ на річці Жовті Води над авангардними силами польської окупаційної армії, очолюваної великим коронним гетьманом Миколою Потоцьким і польним коронним гетьманом Мартином Калиновським, Богдан Хмельницький прагнув розвинути успіх, використати стратегічні переваги для цілковитого знищення ворожих військ. Польська армія прямувала на південь, на Запорозьку Січ. Однак, дійшовши до Чигирина і дізнавшись про перехід загону реєстровців на бік повсталих козаків, Потоцький повів свої війська до Черкас. Там і застала його звістка про розгром авангардних сил, якими командував його син — Стефан. Тоді поляки почали відступати до Корсуня.
13 травня, переправившись через річку Рось, вони зайняли поблизу міста досить вигідну позицію. З одного боку польський табір захищала річка, з трьох інших — його оточили шанцями, для яких використали і старі укріплення — залишки високого земляного валу. На узгір’ї зробили шанець, де розмістилися частини полковника Денгофа. Коронний гетьман Потоцький віддав Корсунь на пограбування своїм військам, які швидко завершили лиху справу.
Зранку 9 травня військо Богдана Хмельницького розпочало марш із Княжих Байраків, де завершилась Жовтоводська битва. Український гетьман мав на меті швидше ввійти до густонаселеної місцевості, щоб підняти народ на повівання. Прибувши в урочище Цибульник, він простояв там два дні, розсилаючи універсали та формуючи повстанську армію. Перші загони селян-повстанців, що склали основу війська Богдана Хмельницького, прибули з села Бутівки, поблизу якого розташувалося військо. Людність із Чигирина, Крилова та інших міст і сіл приєднувалася до повстанського війська вже на марші.
На шляху від Княжих Байраків до Корсуня українському війську довелося долати річки Омельник, Цибульник, Вільшану, Тясмин, Рось, іноді наводячи переправи. Марш українського війська здійснювався в надзвичайно напруженому й максимально швидкому темпі (42 км на добу, загальна довжина маршруту — 270 км). Богдан Хмельницький мав на меті не допустити втечі армії Потоцького й примусити його вступити в бій.
Паралельно просувалися татарські загони на чолі з Тугай-беєм. 14 травня до Богдана Хмельницького прибув гонець від кримського хана Іслам-Гірея ІІІ із звісткою, що він іде на допомогу з 87-тисячною ордою. Але хан не встиг підійти на час Корсунської битви. Перед Корсунем на бік повстанського війська перейшли польські драгуни з передової сторожі.
Просування головних козацьких сил в район Еорсуня здійснювалося чотирма загонами по п’ять-шість тисяч вояків, яких очолювали Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович (Матвій Гладкий).
Отже, військо Богдана Хмельницького, що з’явилося під Корсунем, мало 20 тисяч піхоти Скозаки) і 20 тисяч кінноти (татари). Військо невпинно зростало за рахунок селян і міщан. Ядром війська були запорозькі козаки, загартованість і військовий професіоналізм яких були ВІДОМІ далеко за межами України. У козацькому обозі налічувалося більше двох тисяч возів. Татари не мали свого обозу, але у них на кожного припадало по кілька коней. Переважаючи натяків кількісно вдвічі, українське військо мало вдвічі менше гармат.
Щодо кількісного складу польського війська під Корсунем, то польські джерела його свідомо применшують. Достовірнішими вважаються відомості, які наводяться в праці українського літописця Самійла Величка, — до 26 тисяч. У польському таборі під Корсунем у 1648 р. з урахуванням обозних та слуг було більш як 20 тисяч вояків. Обоз польського війська складався а 950 возів кінноти, 125 возів піхоти та кількох десятків важких возів для артилерії.
15 травня в районі Корсуня з’явилися козаки й татари. Того ж дня вони переправилися вбрід через річку Рось на лівий берег і розпочали блокування польського табору. З огляду на значну кількість козацьких військ і татарських орд польські воєначальники на світанку 16 травня наказали залишити укріплені позиції й почали відступ на Богуслав, попередньо спаливши Корсунь. Покинувши важкі вози й частково спішившись, польське військо просувалось озброєним табором «у вісім лав ушинкованого», як засвідчив український літописець. В авангарді, ар’єргарді й центрі табору розмістили по чотири гармати. А загалом там була 41 гармата. У головній і тильній частинах табору рухались підрозділи кінноти на чолі з гетьманами Миколою Потоцьким і Мартином Калиновським. Йшли відкритим і зручним шляхом, який піднімався вгору.
Приблизно за три кілометри від Корсуня, з найвищої точки шляху, звідки проглядалася вся дорога до міста, поляки угледіли, що їх наздоганяють козаки й татари. Вони обстріляли їх. Козацькі війська і татарські орди відійшли на недосяжну для рушничного пострілу віддаль. Однак переслідування польської армії не припинили.
Те, що ворог залишив вигідну для нього позицію біля Корсуня, відповідало намірам Богдана Хмельницького, оскільки атака польського табору «в лоб» після форсування річки могла погіршити становище козацького війська. Богдан Хмельницький розробив план відповідно до своєї стратегії: нав’язати ворогу бій у несприятливій для нього позиції.
Тому треба було примусити польську армію, в якій переважала кіннота, зійти з битого, рівного, відкритого степового шляху на незручну для неї лісову дорогу. Для цього Хмельницький наказав перекопати Богуславський шлях між селами Ситники і Саморідня. Дізнавшись про це через своїх розвідників і побоюючись, що там могли бути зосереджені великі козацько-татарські сили, польська армія зійшла зі шляху й повернула ліворуч на дорогу, якою повів її козак Самійло Зарудний, котрий підтримував таємний зв’язок з Богданом Хмельницьким. Зарудний був з тих реєстровців, що входили до складу польської армії. Польські воєначальники взяли його в проводирі, і він завів польську армію саме туди, куди вказав йому український гетьман.
Ця дорога йшла нерівною, порізаною крутими, заболоченими ярами і балками місцевістю. За десять кілометрів від Корсуня її перетинала вузька лісова долина — балка Горохова Діброва. Тут дорога пролягала між двома кручами, схили яких поросли густим лісом. Саме тут Хмельницький вирішив дати бій Потоцькому. В умовах лісу польська армія не могла використати переваги своєї кінноти. До того ж український гетьман наказав доповнити природні перешкоди урочища Горохова Діброва ровами, валами й засіками. Він відправив туди на чолі з Максимом Кривоносом 6 тисяч козацьких піхотинців з гарматами. Козаки викопали через дорогу рів «у спис глибиною», заклали засіки, а на протилежному кінці з обох боків дороги в густому дубняку і у спеціально виритих шанцях сховалися в засідці.
Перед Гороховою Дібровою тягнулася смуга невеликого заболоченого лісу. Тому поляки змушені були змінити свій бойовий порядок. Гущавина і вузька лісова дорога заважали жовнірам і шляхті оборонятися. Поки вони проходили лісом, третину польського обозу було розбито.
За лісом починався стрімкий спуск. Урвисті кручі були вкриті чагарником. Спочатку спустилися польська піхота й кіннота, за ними йшли армата і обоз. Нарешті, головні частини почали підніматися вгору стрімким схилом балки, але наштовхнулися на суцільні рови і завали. Далі просуватися було неможливо. Спробували затримати обоз, але частина возів уже почала спускатися, й утримати коней не вдалося. Вози, переганяючи і наскакуючи один на одного, стрімко котилися вниз, перекидалися разом з кіньми й людьми, розбивалися на друзки. В цей же час частина польської піхоти кинулася засипати рови, розтягати завали. Але козаки відкрили по них артилерійський і мушкетний вогонь.
Скориставшись сум’яттям і хаосом у польському війську, козаки пішли із засідки в наступ. Водночас ударили козацькі гармати. їм відповіли польські, але не завдали великої шкоди козакам. Між тим вступили в бій і основні сили козаків, які почали тиснути на польські війська з тилу. Потоцький наказав кіннотникам тішитися і взятися за мушкети. Але польські кінні корогви, непризвичаєні до пішого бою, не встигли навіть вишикуватися в бойовий порядок. Значна частина возів з гарматами застрягла в заболоченій балці й втратила боєздатність. Козаки прорвали оборону польського табору в його лобовій частині і, захопивши армату, пройшли через увесь табір, роз’єднавши його на три частини. Татари увірвалися в табір з іншого боку і також захопили гармати.
1800 реєстрових козаків, щ;о перебували на службі в поляків, після прориву табору перейшли у військо Богдана Хмельницького. Челядь, слуги, пахолки, яким польські кіннотники, що спішилися, віддали своїх коней, скочили на них і кинулися врозтіч. Жовніри і шляхта також почали тікати. Але основні сили в центрі польського табору трималися досить стійко 1 протягом певного часу запекло оборонялися. Після остаточного прориву центру почалася суцільна паніка. Жовніри розбігалися, хто куди міг. Татари розтоптували їх кіньми або полонили живими. Обох польських гетьманів козаки захопили в полон. Разом із кількома десятками інших полонених шляхтичів їх віддали татарам. Після бою, що тривав чотири години, переможці переслідували втікачів упродовж трьох миль і, як повідомляє сучасник, «багате неприступних взяли». Загалом врятувалося близько півтори тисячі поляків, переважно слуг.
У результаті Корсунського розгрому в Україні не залишилося великих польських військових сил. Значення Корсунської перемоги посилювалося ще й тим, що вона послужила імпульсом до загального повстання. Поширюючись на Правобережжя, воно перекинулося на Брацлавське воєводство, частково охопило Волинське й Подільське; загони повсталих селян діяли в Галичині. На місці, де відбувалася Корсунська битва, знаходився хутір Горовці, що переріс згодом у село, яке було названо місцевим населенням на честь перемоги Виграєвим. Нещодавно тут було встановлено пам’ятник, а в Корсунському історико-краєзнавчому музеї відкрилася діорама «Корсунська битва».