Здавалося б, що ж може бути особливого в типовій «політичній» справі, сфабрикованій чекістами проти жителя подільської глибинки? А виявляється, саме ці архівні матеріали зберегли для нащадків і для історії України рідкісний приклад організованого громадського захисту прав людини.
Хоч як дивно, в умовах комуністичної сваволі на шляхетний вчинок зважилася малоосвічена колгоспна селянка — дружина петлюрівця.
За радянських часів слово «петлюрівець» перетворилося на тавро — синонім до слів «бандит», «зрадник», «ворог». Відповідним було і ставлення каральних органів до колишніх вояків Армії УНР. З минулого добре відомо про більшовицьку «приязнь» до українців, які стояли в обороні своєї держави і проливали кров за національну ідею. Еверести паперу — газетного і підшитого до кримінальних справ — витрачено на таврування всіляких «самостійників», «буржуазних націоналістів» та інших «контрреволюціонерів».
Пролог. Як і за що карали
З табору інтернованих вояків Армії УНР, що містився в Каліші (Польща), повернувся 1922 року на Вінниччину ДО рідної Оленівки селянин-незаможник Кость Скрипник. Дев’ятнадцятирічним парубком разом із трьома односельцями його мобілізували до українського війська, коли воно відступало через Поділля на захід. Оленівські хлопці не вважали себе добровольцями, отож троє при нагоді накивали п’ятами. Костя ж спіймали й покарали за спробу втечі. З вибитими зубами вояк спокутував провину в лавах бойових загонів, аж доки не потрапив на територію Польщі (з погляду радянської Феміди, саме це й була втеча — незаконне перетинання кордону). Хай там що, а службу в «жовтоблакитників» червоні Скрипникові не пробачать. Спочатку в 1938-му, а потім і в 1950-х роках йому пригадають усе…
Після утворення Радянського Союзу колишній учасник визвольних змагань мирно жив у селі. Залишився безпартійним, в активісти не пнувся, працював теслею. Створив сім’ю (дружина Гафія, син Василь), вступив до колгоспу. Пережив і лихоліття Голодомору, і більшовицьку «українізації», що мала наслідком численні арешти в найширших верствах населення, і кривавий початок Великого терору. А в лютому 1938-го по Скрипникову душу явилися могилів-подільські «шкірянки» з маузерами…
Саме в той період відвідав столицю радянської України і провів оперативну нараду в НКВС республіки шеф Луб’янки Микола Єжов. Як свідчив згодом на слідстві в Москві чекіст Лев Рейхман, сталінський нарком вислухав доповіді підлеглих і заявив: по Україні треба ще розстріляти тисяч тридцять осіб…
Девятий вал політичного терору, що котився країною з літа 1937-го, тривав аж до середини листопада 1938 року. Виконавці злочинних наказів поспіхом фабрикували кримінальні справи, вдавалися до масштабних фальсифікацій, чинили безпідставні масові арешти, катували людей на допитах і… зверталися до Москви з проханнями збільшити ліміти на репресії за першою категорією (розстріл). Повсюдну слідчу практику тих років ілюструє ось цей, приміром, витяг з архівного документа про незаконні дії чекістів:
«Из материалов дела видно, что в УНКВД по Харьковской области широко практиковались извращенные методьі ведення следствия, что особенно широко стало практиковаться после приезда в Харьков Рейхмана [Льва Иосифовича], Симховича [Аврама Михайловича], Федорова-Беркова [Федора Самойловича]. В августе 1937 года с приездом Федорова-Беркова на работу в 4-й отдел (Федоров-Берков Ф. С. родом з Одеси, член ВКП(б), лейтенант держбезпеки. Служив згодом у Києві й Москві, був інспектором Головного управління таборів НКВС СРСР. Засуджений у березні 1940-го до 10 років позбавлення волі. — Авт.), сразу же был установлен порядок извращенных методов допроса — систематические избиения арестованных следователями. Он систематически устраивал так называемые авралы, давая задания следователям в течение суток закончить определенное количество дел для рассмотрения особой Тройкой. При зтом давались задания закончить в один рабочий день 50—100 дел. Писались вымышленные протоколы. Дела фальсифицировались (только по линии церковно-монархической организации было сфабриковано более 100 дел). По зтим делам следователи заставляли секретних сотрудников писать ложные показання. Фальсифицировались протоколы допросов и очных ставок. Избивали арестованных все — весь отдел, все отделения, все управление НКВД, избивали дубинками. Следователь Дуршляк убил арестованного Бандуру (правильно — Друшляк Іван Степанович, член ВКП(б), засуджений 1940 року до найвищої кари, яку замінено 10 роками ув’язнення; під час війни судимість знято за бойові заслуги. Згодом жив у Києві. —Авт.)…
За время работы Федорова-Беркова в должности заместителя начальника 4-го отдела — с 12.08.1937 по 6.04.1938 года зтим отделом бьіло направлено на рас-смотрение Тройки 412 дел на 1341 человека. Из них осуждено к ВМН — 918 чел[овек]», 10 лет — 402 человека, 8 лет — 21 человек».
Подільські чекісти — не виняток: вони вдавалися до тих самих методів. Вигадали «контрреволюційну групу», яку нібито підпільно створив у селі Бандишівці «розкуркулений» колишній церковний староста Вдовиченко, і записали до липової «організації» Костя Скрипника. Як і решту новоявлених ворогів, «петлюрівця» звинуватили в політичному злочині: «скрьіпник» и другие привлеченне по делу лица (колгоспники Сергій Фурман і Павло Мотрук. — Авт.) обвинулись в том, что входили в антисоветскую повстанческую группу и с целью вызова массового недовольства трудящихся существующим государственным строєм дискредитировали органы советской власти, колхозы и вели антисоветскую агитацию». Судова трійка обласного управління НКВС 20 квітня 1938-го без «ідіотської тяганини» (вислів Ульянова-Леніна) ухвалила вирок — кожному по 10 років позбавлення волі.
Горезвісні десять… Як у давньому анекдоті про в’язнів 1930-х років: «За що сидиш»? «Ні за що». «А скільки дали»? «П’ятнадцять». «Е, брате, виходить, ти все-таки звинив… Ні за що десять дають».
За тиждень після засідання трійки її голова — начальник обласного УНКВС Іван Корабльов — написав наркому внутрішніх справ УРСР Олександрові Успенському: «Представленний… лимит использован полностью. Имеется ряд законченнмх дел — повстанческие отряды, подлежащие рассмотрению «тройки». До разрешения вопроса в Центре об общем увеличении лимита прошу предоставить мне дополнительньїй лимит за счет одного из Управлений НКВД хотя бы пока на 300—500 чел[овек] первой категории». Як пише дослідник Вадим Вітковський у книжці «На вістрі часу. Органи державної безпеки України на Вінниччині (Поділлі) 1917—2007 рр.», Успенський збільшив ліміт на 400 осіб. Через два дні 99 з них розстріляли. А вже 16 травня Корабльов знову рапортував: «Представленньїй лимит на 3400 че-лов., в том числе по первой категории 3200 челов. и по 2-й категории 200 челов. на 11 мая 1938 года полностью использован».
Уцілілий ПІСЛЯ вакханалії страт такий собі «челов.» Скрипник насмілився оскаржити несправедливий присуд. Вінницькі слідчі в грудні 1939-го клопотання «недобитої контри» відхилили, у постанові, яку склав сержант держбезпеки Сикаленко і затвердив заступник начальника УНКВС старший лейтенант держбезпеки Кожевников, до «гріхів» в’язня додано ще й таке: «…имеет близких родственников раскулаченных и высланных».
Як з’ясувала історик Тамара Вронська (це вона розшукала в регіональному підрозділі Держархіву СБУ кримінальну справу свого діда — Скрипника), у радянських таборах Кость Йосипович «перевиховувався» вісім років. Був звільнений достроково й по війні повернувся до колгоспу. Працював сумлінно, не лінувався (його не раз преміювали), конфліктів із законом не мав, але…
Двадцять першого лютого 1948 року сталася вкрай драматична подія для багатьох громадян Радянського Союзу. Того дня Президія Верховної Ради СРСР ухвалила один з найбільш нелюдських своїх указів — про направлення особливо небезпечних державних злочинців після відбуття покарання в заслання на поселення у віда,аленні місцевості СРСР. Цей законодавчий акт приписував усіх, хто відбуває покарання у тюрмах і особливих таборах, учасників антирадянських організацій і груп, націоналістів, що становлять небезпеку за своїми антирадянськими зв’язками і ворожою діяльністю, після відбуття терміну покарання направляти за призначенням МДБ на заслання в райони Колими на Далекий Схід, до Красноярського краю, в Новосибірську область і Казахську РСР. Згодом державні органи роз’яснили, що згадані «націоналісти» можуть приєднатися до своїх родин на спецпоселенні. Тих людей іменували «пересидчиками», як і ув’язнених, котрих не звільнили з таборів під час війни, хоча у них і сплив термін покарання.
Вищий законодавчий орган СРСР зобов’язував також МДБ направити у заслання на поселення державних злочинців, які вже відбули покарання за політичними статтями й були звільнені з виправно-трудових таборів і тюрем з часу закінчення Великої Вітчизняної війни. Усіх перелічених осіб наказувалося відправляти на заслання за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР. Отже, народилася ще одна категорія жертв політичного терору — «повторники»: ті, кого радянська влада вдруге ні за що запроторила на північ СРСР. Ці та інші колишні в’язні разом поповнили велику армію радянських «мінусників» — людей, яким уже згодом заборонялося проживати в режимних місцевостях СРСР і ближче 101-го км (в РРФСР) і 51-го (в УРСР) навколо великих промислових центрів і столиць.
Таким чином, і в часи відбудови народного господарства пильні дзержинці не дали спокою подільському «петлюрівцю». у жовтні 1950-го—новий арештітюрем-на камера у Вінниці, після чого слідчі МДБ УРСР підготували документ на підставі обвинувального висновку, затвердженого начальником УМДБ К. М. Касаткіним і погодженого з в. о. прокурора області. У Москві ж 13 січня 1951 року ухвалено у справі рішення Особливої наради при МДБ СРСР і… цього разу за службу в «білій» (?!) армії та, звісна річ, за участь у «повстанській групі» — слався українцеві шлях до Сибіру на поселення під нагляд органів держбезпеки.
Правозахисниця з Оленівки
Куди подівся після арешту її чоловік, Гафія Феодосіївна дізналася з листа, якого принесла пошта з Красноярського краю. Кость писав: працювати йому важко, заробітку не має, живе погано… І ось скромна 44-річна селянка, вражена кричущою несправедливістю, стала на прю з усесильним відомством Лаврентія Берії. Жінка не навчилася хоч трохи грамотно писати, тому когось умовила скласти за неї скаргу до Президії Верховної Ради СРСР. Заявила в посланні, що чоловік «забран безневинно», і просила відпустити його в село. Із цим листом обійшла хати односельців і не просто поділилася горем з людьми, а й попросила їхньої допомоги, і підкріпила скаргу двома сотнями (!!!) підписів. «…Мьі, колхозники к[олхо]за имени Ленина, гарантируем, что Скрипник Кость Йосипович в напіем селе будет работать честно и на пользу своего колхоза и любимой Родины, — старанно виведено розбірливим почерком. — Просим Верховний Совет Союза ССР отпустить Скрипника в наш колхоз как специалиста, в котором колхоз нуждается». На стосі аркушів зі шкільного зошита підписалися Антонюк, Бойко, Бурса, Кравців, Лапчинський, Пиріг, Пшеничко, Швець та багато інших.
Чекісти, напевно, ніколи не бачили такого колективного оскарження їхніх дій (справді, випадок, на думку істориків, унікальний). Перевіряючи заяву колгоспників, слідчі МДБ учинили «підписантам» допити, склали
майже півтора десятка протоколів, намагалися тиснути на селян, щоб хтось визнав свою «помилку» чи сказав, що то не його підпис. Кількох людей залякали і схилили-таки до потрібних показань («Я вчинила помилку, коли підписала». «Не пам’ятаю, погана пам’ять. Але якщо я підписав, то зробив погано, оскільки Скрипник виступав проти радянської влади»). Одне подружжя стверджувало на допитах, що їхні підписи підроблено. А Гафія надсилала ще й особистого листа Голові Президії Верховної Ради СРСР Миколі Швернику: «…Я прошу Вас проверить зто дело и я уверена, что Вм тогда убедитесь, что муж мой напрасно выслан и примете мери к его освобождению. С надорванным здоровьем, — неспособный к труду, одинокий и больной он там погибнет, а здесь он бы еще смог дать пользу, трудясь в колхозе».
Спливали місяці, проте колишнього петлюрівця ніхто не поспішав повертати із Сибіру. Тоді Гафія склала свої речі й поїхала до чоловіка у вигнання, як справжня декабристка (таких і називали в той час «сталінськими декабристками»). На перебіг цієї боротьби за справедливість уплинули, як можна тепер зрозуміти з епістолярного двобою, зміни в керівництві Кремля й Луб’янки після кончини «вождя народів». Постановою обласної комісії з перегляду кримінальних справ на осіб, засуджених за державні злочини, від 6 липня 1954 року справу Скрипника припинено за відсутністю в його діях складу злочину. Але питання про скасування рішення про вислання комісія не обговорювала.
Позитивної ж ухвали щодо свого повернення в Україну жертва чекістської сваволі дочекається тільки за місяць. Але й тоді кількість заяв, поданих до прокурорських та інших органів, не переросла в якість… Лише через П років, у вересні 1965-го, прокурор Вінницької області Г. Тарнавський опротестує (в порядку нагляду) постанову Особливої наради МДБ СРСР. При цьому не самому скривдженому, а Василеві Костянтиновичу Скрипнику — синові героя цієї розповіді — надішлють поштою в Оленівку казенну довідку за підписом заступника голови Вінницького обласного суду І. Довганюка: «…Постановление от 13 января 1951 года в отношении скрьіпника Константина Иосифовича отменено и дело производством прекращено за отсутствием собьггия престзшле-ния, то єсть скрьіпник Константин Иосифович по настоящему делу — реабилитирован».
Епілог
На відміну від багатьох тисяч вояків Армії УНР Кость Скрипник дочекався відновлення справедливості й дожив хоча б до такого — запізнілого, неначе процідженого крізь зуби, —
«вибачення» за неоднораз учинене органами влади беззаконня. Старий ще побачить на власні очі майже «розвинений соціалізм», який оголосив для радянського суспільства «мультигерой» генсек Брежнєв, і залишить цей світ 1975-го. Гафія Феодосіївна у селі бавитиме внучку, на нехитрі ГОСТИНЦІ витрачатиме мізерну колгоспну пенсію і навіть устигне порадіти з успіхів своєї кровинки в навчанні. А коли вже забракне здоров’я «щасливо» жити в «стране, где так вольно дышит человек», декабристка з Оленівки упокоїться 1981-го у віці 76 років…
У контексті долі українського селянина щонайменше дивними здаються міфологізовані твердження деяких сучасних російських «дослідників» про те, що «в 1937—1938 годах трудовой народ был практически не затронуг репрессиями, а пострадал в основном только узкий «околокоритньый» слой в основном в столице и в крупных городах» («Сталинский порядок». — М., 2007).
«Цікаво, біля якого «корита» сидів мій дід, коли його двічі карали ні за що»?! — міркує онука репресованого. — І ще одне: такі життєві випробовування мали свій шлейф: люди замикалися у собі, тримали в таємниці оті «дрібниці», які їм довелося пережити. І головне — далі вірили «справедливій» владі, ніколи не ображаючи її ані словом, ані ділом! Дивна всепокора, вихована режимом».