Костянтин Сергійович Алексеев (сценічний псевдонім — Станіславський) назавжди ввійшов в історію вітчизняного і світового театру як видатний реформатор.
Створена ним теорія театрального мистецтва, акторської техніки, Що дістала назву «система Станіславського», змінила уявлення про сутність театральної творчості, дала імпульс плідному розвитку театру в XX ст.
Життя Костянтин Станіславського — це безперервний пошук нового в мистецтві; нових тем. що найповніше відображають духовні запити сучасників: нових засобів виразності в режисурі й акторській майстерності: нових відносин між членами єдиного у своїй спрямованості театрального колективу. Оскільки природа творчості надзвичайно складна, невловима і важко піддається аналізу, то Станіславський порівнював себе із золотошукачем, якому спочатку треба довго подорожувати, щоб відкрити місця, де є золота руда, а потім промивати сотні пудів піску і каміння, щоб знайти кілька крупинок благородного металу. Ці здобуті ним крупинки становлять велике багатство театрального мистецтва.
Народився Костянтин Сергійович 1863 р. в Москві, у сім’ї відомих промисловців Алєксеевих, які були в родинних стосунках із Третьяковими і Мамонтовими. Бабуся Костянтина з боку матері, французька актриса Варлей. підчас гастролей її театру в Петербурзі взяла шлюб із Василем Яковлєвим — власником кам’яновугільних копалень у Фінляндії. Вдома часто бували актори, до того ж мати майбутнього реформатора сцени була хрещеницею Івана Сосницького — актора імператорських театрів. Захоплення батьків театральним мистецтвом стало причиною того, ідо більшість із дев’яти сестер і братів Костянтина, за його словами, «отравились театральным ядом на всю жизнь».
Станіславський був по-європейськи освіченою людиною, прекрасно знав історію літератури і мистецтва, вільно розмовляв французькою та німецькою мовами. Навчання в сім’ї Алексєевих було переважно домашнім, тож у його «послужному списку» всього три класи класичної гімназії і два — приватного пансіону.
Творчу діяльність Костянтин Сергійович розпочав у 80-90-х рр. XIX ст.. об’єднавши молодих акторів-любителів в Алексеевеький гурток. Потім протягом 10 років (1888-1898) його творче життя було пов’язано з московським Товариством мистецтва і літератури. У цей час Станіславський набув популярності як талановитий актор та режисер. Помітною подією стала його робота у виставах «Отелло», «Багато шуму з нічого» В. Шекспіра, «Плоди просвіти» Л. Толстого та ін.
У 1898 р. разом із В. Немировичем-Данченком він створив Московський Художній театр (МХТ), у стінах якого визрівали і втілювались у виставах нові підходи до театральної творчості.
Формування трупи МХТ і його репертуару, кропітка режисерська робота стали основними у творчій діяльності Станіславського. Звертаючись до трупи МХТ, він казав: «…мы приняли на себя дело, имеющее не простой, частный, а общественный характер… Мы стремимся создать первый разумный, нравственный, общедоступный театр, этой высокой цели мы посвящаем свою жизнь»
Пізніше, згадуючи перші кроки МХТ. Станіславський зазначав; «Мы протестовали и против старой манеры игры, и против театральности… и против актерского наигрыша, и против дурных условностей постановки, декораций, и против премьерства, которое портило ансамбль, и против всего строя спектаклей, и против ничтожного репертуара тогдашних театров»
Вистави МХТ «Цар Федір Іоаннович» О. Толстого і «Чайка» А. Чехова (1898) поклали початок формуванню нового театрального напряму. Етапними для театру стали спектаклі «Дядя Ваня» (1899) та «Три сестри» (1901) А. Чехова. Величезними подіями не тільки в театральному, а й у суспільному житті були постановки вистав: «На дні» М. Горького (1902), «Вишневий сад» А. Чехова (1904). «Діти сонця» М. Горького (1905), «Горе від розуму» О. Грибоедова (1906), «Живий труп» Л. Толстого (1911) та ІН.
Театр експериментував у таких напрямах мистецтва, як реалізм, символізм, дедалі більше схиляючись до реалізму. Успіх вистав був зумовлений не лише надзвичайною обдарованістю окремих акторів, а й тим, що в них грав колектив однодумців. який був об’єднаний спільністю творчих і громадянських завдань. Вистави МХТ зробили цей театр «другим університетом» Москви.
У 1912 р. Костянтин Станіславський разом із Л. Сулержицьким заснував при МХТ першу студію для роботи з молоддю, пошуку талантів і виховання нового покоління акторів відповідно до завдань театру.
У перші роки після революції 1917 р. Костянтин Сергійович продовжував режисерську роботу в МХТ. зберігаючи усталені традиції. Крім того, у 1918 р. він очолив оперну студію Большого театру. розпочавши досліди з упровадження своєї концепції нового театру у сферу музичного мистецтва. Це був період інтенсивної праці в надзвичайно складних для творчості умовах; до театру прийшов новий глядач, в якому поєдналися потяг до нових художніх вражень і агресивне невігластво: різку неприязнь до МХТ виявляли керівники театрального відділу Наркомпросу. Катастрофічним було матеріально-фінансове становище театру, яке. щоправда, дещо покращилося із запровадженням непу. Водночас виникли нові проблеми. Театри охопила хвиля бульварщини та халтури. Деякі з них давали по 50-60 прем’єр за сезон. Сама ця цифра свідчить про якість постановок.
Театр Станіславського намагався протистояти руйнівним тенденціям. У 1921 р. у МХАТі (назву було змінено, оскільки в 1920 р. театр став академічним) було поставлено «Ревізор» за участю М. Чехова, послідовника й улюбленого учня Станіславського (грав Хлестакова). Саме його, єдиного з акторів МХАТу. Станіславський називав генієм у театрі. Вистава мала надзвичайний успіх. Проте матеріальні та організаційні питання залишалися невирішеними. До того ж значна частина трупи театру на чолі з В. Качаловим ще 1919 р. виїхала на гастролі в Україну і виявилась відрізаною від Москви в результаті військових дій. А без неї театр не міг повноцінно працювати. Лише у травні 1922 р. більшість артистів повернулися до Москви.
Восени 1922 р. МХАТ виїхав на дворічні закордонні гастролі. Йдучи назустріч проханню театру і зарубіжних антрепренерів, радянське керівництво, дозволивши це турне, вирішувало одночасно цілий комплекс завдань. Перш за все, в умовах боротьби за вихід із міжнародної ізоляції і дипломатичне визнання показ вистав МХАТу в Європі й Америці розглядався як суттєвий фактор, здатний вплинути на суспільну думку зарубіжних країн на користь контактів із революційною Росією. Крім того, гастролі театру стали вагомим аргументом проти заяв білоемігрантів про загибель російської культури в результаті революції. Отже, вони були важливими з ідеологічної точки зору. Нарешті, гастролі були необхідними для самого МХАТу. оскільки давали можливість, не надто афішуючи це. возз’єднатися з тією частиною трупи. яка вимушено, відступаючи з білогвардійцями. опинилася в Європі. І звичайно, гастролі дали змогу покращити фінансове становище театру й навіть перерахувати деяку частину коштів до державного бюджету.
В Європі та США театр мав фантастичний успіх. Авторитет і слава Станіславського набули міжнародного масштабу, його праці, методи роботи викликали величезний інтерес фахівців та любителів театру в усьому світі.
Під час гастролей Костянтин Сергійович написав свою основну книгу — «Моє життя в мистецтві». Гастрольне життя ускладнювало роботу^ над мемуарами, тому майбутньому виданню режисер віддавав кожну годину вільного часу. Секретар дирекції МХАТу О. Бокшанська, яка допомагала йому в роботі, згадувала про цей період: «К. С.. казалось, не знал устали… Часа в два ночи, а то и позже, когда он был все еще бодр и готов продолжать, он все-таки останавливался: «Постойте, который же это час? Пожалуй, пора прервать. Как ни жалко, но надо”».
У СРСР. як і за кордоном, книгу було опубліковано в 1924 р.. після повернення МХАТу з гастролей. Друге видання, суттєво доопрацьоване автором, побачило світ у 1926 р.
Після повернення на батьківщину Станіславський продовжив розпочату під час його відсутності В. Немировичем-Данченком реорганізацію МХАТу — злиття трупи «стариків» зі студійною молоддю. Вистави, створені Костянтином Сергійовичем у цей час. відрізнялися не лише глибиною та оригінальністю режисерського задуму, а й досконалістю сценічного втілення. Під його керівництвом було поставлено: «Дні Турбіних» М. Булгакова (1926). «Божевільний день, або Весілля Фігаро» П. Бомарше (1927). «Унтіловськ» Л. Леонова (1928). «Мертві душі^ М. Гоголя (1932). «Таланти і шанувальники» О. Островського (1933) та ін.
Одночасно Костянтин Сергійович проводив велику роботу з молодими співаками, створивши оперну студію-театр ім. Станіславського. її було відкрито в 1926 р. виставою «Царська наречена» М. Римського-Корсакова. Образи героїв постановки було розкрито засобами не тільки вокального. але й акторського мистецтва, яке здолало умовності оперної «гри».
У наступні роки Станіславський. розвиваючи кращі традиції російської оперної школи, поставив опери М. Римського-Корсакова «Майська ніч» (1928) і «Золотий півник» (1932); керував постановкою музичної драми М. Мусоргського «Борис Годунов» (1929) та ін. Він також оновив традиції постановок зарубіжної оперної класики, створивши вистави: «Богема» Дж. Пуччіні (1927), «Севільський цирульник» Дж. Россіні (1933)» «Кармен» Ж. Бізе (1935).
29 жовтня 1928 р.. підчас виконання ролі Вершиніна в ювілейній виставі «Три сестри» з нагоди 30-ліття МХЛТу. у Станіславського стався серцевий напад. З того часу він був змушений припинити свою акторську діяльність, зосередившись на режисерсько-педагогічній роботі — вихованні молодих акторів і режисерів.
У 1935 р. Костянтин Сергійович створив Оперно-драматичну студію й одночасно розпочав експериментальну роботу над виставою «Тартюф» Ж.-Б. Мольера разом із групою акторів МХАТу на чолі з О. Кніппер-Чеховою. М. Кедровим і В. Топорковим. У 1936 р. К. Станіславський отримав звання народного артиста СРСР.
Помер видатний режисер 7 серпня 1938 р. у Москві. Поховали його на Новодівичому кладовищі
Теоретичну спадщину великого реформатора театру відображено в таких загальновідомих книгах. як «Моє життя в мистецтві» та «Робота актора над собою».
«Моє життя в мистецтві» — це класичний твір світової театральної літератури. У ньому поєднано елементи мемуаристики та ділові нотатки, теоретико-аналітичні фрагменти й ліричні відступи. Саме так, неквапливо ведучи бесіду з читачем і звертаючись до різних предметів. К. Станіславський викладає основи свого вчення про новий театр. Автор не тільки розповідає про свої досягнення та перемоги, а й вдумливо аналізує прорахунки та помилки, не приховуючи поразок