Кримська війна (1853-1856) — війна, оголошена Росії Туреччиною 4 жовтня 1853. Формальним приводом для виникнення цього конфлікту послужила суперечка з приводу святих місць в Палестині, де турки провокаційно від давали перевагу католикам, утискуючи права православних.
Заграючи з католицькою Європою, Туреччина, зокрема, передала ключі від Віфлеємського храму представникові Риму, хоча до того часу вони перебували у православних греків. Військові теоретики поділяють цю війну на два періоди. Під час першого (1853-1854) Росія мала нагоду воювати лише з Туреччиною, утворивши три традиційні фронти боїв: Кавказький, Чорноморський та Балканський. Проте вже в 1854 росіянам довелося зіткнутися з блоком країн, оскільки на боці Туреччини виступила Франція, котра, під проводом імператора Наполеона III, племінника Наполеона Бонапарта, прагнула реваншу за поразку 1812 року; та Англія, і навіть Сардинія. Відтак бої на морі і суші почали точитися на великих просторах, від узбережжя Балтійського, Білого та Баренцового морів — до Криму. На Дунайському театрі дій найпомітніші битви відбулися при Ольтениці (1853), де російська Дунайська армія (82 тисячі) під командуванням генерала Михайла Горчакова зазнала поразки від турецького війська Омера-паші; та під Четаті (1853), де росіянам вдалося перемогти турецький корпус, а згодом знищити турецькі річкові флотилії в Рушеці і Нікополі; а також морська битва в Синопській бу.хті (18 листопада 1853), де російська чорноморська ескадра адмірала Нахімова (8 кораблів) зуміла розгромити турецьку ескадру Османа-паші (16 кораблів). В 1854 російський корпус фельдмаршала 1. Паскевича обложив Силістрію, проте здобути її не зумів, і 9 червня 1854 облогу довелося зняти. Певну роль у цій невдачі відіграла позиція Австрії, яка не бажала, щоб росіяни утвердилися в Силістрії і, загалом, на Дунаї, та ще те, що під час облоги був контужений герой російсько-турецької війни 1828-1829 фельдмаршал Іван Паскевич. 26 червня 1854 росіяни ще зуміли завдати незначної поразки туркам під Журжі, але це виявилося їх останнім помітним успіхом на Балканах.
Не менш уперті бої відбувалися під час цієї війни і на Азово-Чорноморському театрі (1854-1855), де росіянам уже довелося мати справу не лише з турками, але й з французами та англійцями. Зокрема, велика битва відбулася в 1854 на р. Альмі (8 вересня 1854), під час якої війська князя Меншикова намагалися зупинити війська союзників, під командуванням французького маршала Сен-Арно, на підступах до Севастополя, проте зазнали рішучої поразки. Втративши понад 5 тисяч вбитими та пораненими, російська армія змушена була відступити в бік Бахчисарая, відкривши армії Сен-Арно шлях на Севастополь. Дослідники відзначають, що під час цієї битви стала очевидною технічна перевага французької та англійської армій, які вже мали на озброєнні нарізні рушниці, постріли яких сягали 1200 кроків, в той час, як російські гладкоствольні рушниці застарілого зразка ледве могли влучати за 300 кроків. Позначалося це і на прицільності та частоті пострілів. Досконалішими виявилися і гармати армії союзників.
Чимало подвигів було здійснено російськими солдатами і, зокрема, козаками, під час оборони Севастополя (вересень 1854-серпень 1855). Гарнізон міста налічував 7 тисяч солдатів. Росіяни зуміли досить надійно зміцнити свої фортифікаційні споруди (тут відзначився військовий інженер Едуард Тотлебен). Гарнізон під командуванням адмірала Корнилова мав підтримку російського чорноморського флоту. Після поранення Корнилова, оборону очолив адмірал Петро Нахімов. Одночасно з облогою Севастополя, відбувалися бої під Балаклавою та Інкерманом. В серпні 1855 союзникам вдалося захопити більшу частину Севастополя, але захисники його, перейшовши до північної частини міста, відмовилися від капітуляції.
Водночас, росіянам вдалося здобути суттєву перемогу в битві під Балаклавою, де знаходилася база постачання англійських військ. Балаклаву росіянам здобути не вдалося, але поразка примусила англійців відкласти наступ на Севастополь, щоб допомогти французам. Певний реванш за Балаклаву англійці та французи зуміли дати в битві під Інкерманом (жовтень 1854). Тут війська Меншикова, які намагалися захопити Інкер-манські висоти, втратили понад 10 тисяч солдатів і змушені були відступити. Проте ця битва дуже допомогла захисникам Севастополя, відволікші від них значні англо-французькі сили. Невдачею закінчилася і спроба російського корпусу генерала Степана Хрульова штурмом здобути Євпаторію (1855). Тут росіянам протистояв 35-тисячний корпус турецького генерала Омера-паші, якого підтримав вогнем корабельних гармат флот союзників. Втративши понад 750 осіб убитими, росіяни змушені були відмовитися від штурму Євпаторії. Дехто з істориків схильний вважати, що звістка про поразку під Євпаторією нібито наблизила смерть російського імператора Миколи І (18 лютого 1855), який, розгнівавшись, встиг, уже перед смертю, увільнити князя Меншикова від обов’язків головнокомандуючого російськими військами в Криму.
Чергова битва відбулася неподалік Севастополя, на берегах річки Чорна. Три французькі й одна сардинська дивізії зіткнулися з 58-тисячною армією генерала Горчакова. Тут, на Федюхіних висотах, продемонстрували свою мужність Українські козацькі полки, а також Одеський та Азовський полки. Одначе неузгодженість дій російських генералів Горчакова, Реада та Липранді призвела до того, що всі їх атаки на позиції союзників були відбиті. Після цілоденного бою, росіяни змушені були відійти на висхідні позиції, втративши понад 8 тисяч загиблими (французи і сардинці разом втратили близько двох тисяч). Завдавши росіянам поразки на р. Чорній, союзники в травні 1855 без особливих проблем здобули Керч і грунтовно пограбували її. При цьому дослідники зазначають, що російські війська під командуванням генерала Карла Врангеля, по суті, не виявили опору противнику, оскільки були занадто розкидані вздовж східного узбережжя Криму. Близько 70 кораблів союзників увійшли в Азовське море і піддали артилерііїським обстрілам Таганрог, Єйськ та Генічеськ. Союзники спробували висаджувати десанти, але вони виявилися невдалими. Та все ж таки їм вдалося знищити склади з запасами продовольства, яке мало надходити Кримській армії. Крім того, союзники цілковито перерізали морське сполучення між Кримом та Кавказом. 5 жовтня 8-тисячний загін французького генерала Базена здобув штурмом фортецю Кінбурн, примусивши півторатисячний гарнізон під командуванням генерала Кохановича капітулювати. Дослідники відзначають, що в цій операції вперше взяли участь французькі кораблі-броненосці, збудовані за кресленнями самого імператора Наполеона III. Снаряди російських фортечних гармат майже не завдавали їм шкоди, в той час, як снаряди кораблів досить грунтовно руйнували фортечні мури.
Не менш напружені бої (1853-1856) тривали і на Кавказькому театрі. Тут дії російських військ були значно вдалішими, ніж на Дунаї та в Криму. До того ж, значна частина боїв відбувалася поза межами Російської імперії. Турки мали на цьому театрі понад 100-тисячну армію (під командуванням полководця Абди-паші), в той час, як війська росіян (під командуванням генерала Бебутова) ледве сягали 30 тисяч. Щоправда, тут вели бої ще й загони кавказьких ополченців (міліції). Турки наступали двома колонами. Майже 4-тисячний корпус ішов на Олександрополь, і понад 18 тисяч турків наступало на Ахалцих.
Перший серйозний бій відбувся (2 листопада 1853) в районі міста Баяндур, що неподалік Олександрополя. Незважаючи на очевидну чисельну перевагу ворога, 8-тисячний загін князя Орбеліані зумів затримати просування турків і протриматися до підходу основних сил генерала Бебутова. Не наважуючись випробувати долю, Абди-паша відвів свої війська за річку Арпачай. Не вдався туркам і наступ на Ахалцих (12 листопада 1853). Тут їх зупинив семитисячний загін князя Андроникова. Бій був тривалим і жорстоким. Не витримавши натиску росіян, турки змушені були відійти в напрямку міста Каре.
Збадьорені успіхом, війська генерала Бебутова розпочали наступ в напрямку м. Башкадиклара. Спроба турків зупинити їх призвела до того, що в битві, яка розгорнулася 19 листопада, вони втратили понад 6 тисяч солдатів і відступили. Проте турки й надалі сподівалися на перемогу. Вони не могли втрачати свого шансу. Адже унікальність ситуації полягала в тому, що значні сили росіян були задіяні на інших фронтах. Збільшивши чисельність своєї Кавказької армії до 120 тисяч і призначивши нового командуючого — Мустафу Зариф-пашу, вони знову перейшли в наступ. Під час першої ж битви поблизу селища Нигонті загін турків Гассана-паші зазнав поразки і змушений був відступити в напрямі Озугертама, на з’єднання з корпусом Селім-паші. Проте і з’єднаним військам турків не вдалося домогтися реальної переваги над росіянами. В битві на р.Чорох османи втратили понад 4 тисяч солдатів і знову відступили. Велику надію турки покладали на корпус, що в липні 1854 виступив з Баязета і пішов на здобуття Єревана (Ерівані). На цьому напрямі їм протистояв значно менший за чисельністю загін барона Врангеля. Зустрівшись на Чингильськім перевалі, росіяни завдали туркам поразки, примусили панічно відступити і, не даючи їм прийти до тями, захопили місто Баязет — головну базу турецького війська.
Цікава битва відбулася 24 липня неподалік міста Кюрюк-Дара. Тут зійшлися корпуси двох командуючих військами: Бебутова і Мустафи Зариф-паші. Турки першими атакували росіян, але дуже вже розтягли свій фронт і цим дали змогу росіянам роз’єднати себе. Крім того, тут росіяни застосували не лише традиційну артилерію, але й свою ракетну зброю, ввівши в дію ракети інженера Константинова. Втративши майже 10 тисяч вояків, турки відійшли під стіни Карса і відтоді не вдавалися до активних наступальних дій. Саме це дозволило росіянам підступити під стіни Карса і взяти його в облогу. На цей час (на початку 1855) командувачем військами в Закавказзі був призначений генерал Микола Муравйов. Об’єднавши розрізнені загони росіян в могутній 40-тисячний корпус, він підступив до Карса, гарнізоном якого командував англійський генерал Уільямс. Облога розпочалася на початку серпня, але штурм, до якого росіяни вдалися 17 вересня, до перемоги їх не привів. Втративши майже сім тисяч солдатів, росіяни змушені були відступити. Гарнізону міг допомогти корпус генерала Омера-паші. Але цей амбітний полководець захопився наступом на Абхазію. Йому навіть вдалося захопити Сухумі, але потім корпус генерала Багратіона Мухранського, котрий складався здебільшого з загонів ополчення (міліції), зумів зупинити його на річці Цхеніскалі. А тим часом сніги закрили гірські перевали, через які до Карса могло підійти підкріплення. Розуміючи, що зиму йому в облозі не протриматися, 16 листопада 1855 гарнізон здався на милість переможця. За здобуття цієї фортеці імператор удостоїв Муравйова титулу «графа Карського». Далі, до кінця війни, між росіянами і турками відбувалися лише невеличкі бої та сутички, які не могли визначати загального перебігу цього військового конфлікту.
Кримська війна охопила й такі далекі від Криму райони, як Балтика і Тихий океан. На Балтиці діяла англо-французька армада, (65 кораблів), яка перебувала під командуванням віце-адміралів Парсеваль-Дюшена та Нейпіра. Європі здавалося, що поява біля берегів Росії такої ескадри призведе до загибелі цієї імперії як морської держави. Проте, блокувавши в Кронштадті та Свеаборзі російський Балтійський флот (близько 44 кораблів), союзники так і не наважилися атакувати його, побоюючись досить досконалих, як на той час, мін конструктора Якобі. Натомість вони вдалися до десантів в районі Гангута, Гарла, Екенесе та Або, проте в жодному з них суттєвої перемоги не домоглися. На Аландських островах їм пощастило більше, тут вони зуміли зламати опір двотисячного гарнізону фортеці Бомарзунд, оскільки інтенсивним бомбардуванням, по суті, зруйнували всю фортечну систему міста.
Була ще спроба невеличкої англійської ескадри захопити Соловецький монастир, куди на допомогу ченцям прибув нечмсельний загін солдатів з десятьма гарматами. Піддавши монастир обстрілу, англійці спробували висадити десант, проте ченці та солдати вдарили по них з гармат і рушниць і примусили повернутися на кораблі. Ще більш невдало завершилися операції союзників на Далекому Сході. Тут англо-французька ескадра з семи кораблів спробувала захопити Петропавловськ (тепер Петропавловськ-Камчатський). Проте 212 гармат ескадри та 2,6 тисяч моряків і десантників виявилося замало, щоб витіснити Росію з Далекого Сходу. Росіяни перетворили два кораблі, «Двину» та «Аврору», на плавучі батареї, які перегородили шлях до бухти Петропавловська, і добре укріпили берегові батареї, що прикривали підходи до міста. Двічі союзники висаджували десанти і двічі захисники міста скидали їх у море. А на завершення ескадра Петропавловська, під командуванням начальника гарнізону Петропавловська військового губернатора Василя Завойка, розбила ескадру союзників в затоці Де Кастрі, не допустивши Гї до гирла Амура.
Можливо, війна тривала б і далі, але Росія постала перед ультиматумом Австрії, котра вимагала укласти з союзниками мир, бо інакше вона теж приєднається до них. Готова була до війни і Швеція, котра прагнула реваншу за давню поразку під Полтавою. Переговори відбувалися на початку 1856 в Парижі. Паризький договір, якого було укладено там, для Росії виявився невигідним, одначе розраховувати на щось більше вона не могла. Севастополь союзники їй повернули, але, в обмін на Каре; території в гирлі Дунаю довелося віддавати Молдавії. Російського флоту на Чорному морі Росія мати не могла, що робило Гї беззахисною перед досить могутнім турецьким флотом, котрий починав панувати у цьому басейні. Поразка в Кримській війні змусила російський уряд та імператора Олександра II вдатися до військової реформи, переозброєння і технічного переоснащення армії. Лише після цієї війни росіяни відмовляються від наступу колонами, і починають переймати тактику розсипного строю, привчаються окопуватися і зводити польові укріплення. В 1874 Росія вдалася до введення загального військового обов’язку, котрий замінив систему рекрутства, введену ще Петром І. Термін військової служби скорочувався до 6 років.
у кримській війні брало участь чимало козацьких полків та інших підрозділів. Так, Одинадцятий Донський козацький полк отримав Георгіївський прапор «За відзнаку у битві проти турків 4 червня 1854 за річкою Чолоком». Двадцять третій Донський полк — «За битву на Чингильських висотах 17 липня 1854». Сьома батарея Війська Донського відзначилася у боях на Баш-Кадиклярський висотах (19 листопада 1853), за що, крім орденів та медалів, гармаші були відзначені ще й срібними сурмами. У військових діях на Кавказькому театрі брали участь, майже в повному складі. Чорноморське козацьке військо та Кавказьке лінійне козацьке військо. Під час оборони Севастополя прославилися два козацьких пластунських батальйони — Другий і Восьмий. Перший Кубанський пластунський батальйон виявив особливу мужність під час штурму Анапи, за що був відзначений Георгіївським батальйонним прапором. Георгіївським прапором відзначені за оборону Севастополя Другий та Восьмий піхотні батальйони. А в серпні 1856 все Чорноморське військо було відзначене Георгіївськими прапорами з написом: «За хоробрість і показову службу у війні проти французів, англійців та турків в 1853, 1854, 1855 та 1856роках».
Що ж до Донського війська, то загалом у Кримській війні взяли участь 84 козацькі полки і 14 кінно-артилерійських батарей, які (полки і батареї) діяли не лише на Кавказі, але й у Криму та на Дунаї. Шістдесят третій і Шістдесят четвертий полки Донського козацтва воювали в Фінляндії, а кілька батарей захищали узбережжя Балтійського моря. Зокрема, в боях відзначилися Перший полк полковника Сазонова, Дев’ятий — полковника Фоміна, Двадцять п’ятий — Зарубіна. Для участі в цій війні було сформовано шість Малоросійських кінних козацьких полків, які складалися, здебільшого, з жителів Чернігівської та Полтавської губерній.