Кубанське козацтво (кортко) — козацтво, яке утворилося після переселення на р. Кубань з України кількох тисяч чорноморських козаків з родинами.
Головним завданням Кубанського козацтва було охороняти південні кордони Російської імперії, придушуючи повстання кавказьких народів. Крім того, на Кубанське козацтво покладалася місія колонізації Кубанського краю. Після селянської реформи 1861, на Кубань почали переселятися українські селяни, здебільшого з Полтавської та Чернігівської обл. Кубанське козацгво брало активну участь у громадянській війні в Росії (1918-22), після якої Кубанське військо було радянською владою ліквідоване. Значна частина козацтва зазнала жорстоких комуністичних репресій. Паралельно з цим, російський уряд провадив жорстку русифікацію українського населення Кубані. Кубанських козаків, які ще пам’ятали своє українське походження, примушували реєструватися, оголошуючи себе росіянами, що й було засвідчено відповідною графою в паспортах; крім того, козаки були позбавлені можливості навчатися рідною мовою у школах та мати українську пресу. Наприкінці 80-х років XX століття Кубанське козацтво знову почало відроджуватися.
Кубанське козацтво (детальніше). Так називалися з другої половини XIX ст. мешканці Приазовських і Причорноморських степів (Північно-Західного Підкавказзя, тепер Краснодарський край), первісну основу яких складали колишні запорозькі козаки. Саме вони були тою частино запорожців, які після скасування і зруйнування Січі в 1775 р. об’єдналися в Чорноморське військо, що відіграло вирішальну роль у головних битвах російсько-турецької війни 1787-1791 рр.
Чорноморське козацьке військо одержало статус автономії і (що дуже важливо!) — великий край без кріпацтва. Протягом 1792-1793 рр. на Кубань прибуло 12622 колишніх запорожців. На новому місці вони скликали Військову Раду й вирішили поділити всю територію на 38 куренів, як і на Запорожжі; зберегли і назви: Полтавський, Переяславський, Пашківський, Батуринський, Донський, Іванківський, Щербаківський, Іркліївський, Дерев’янківський, Канівський та інші. Згодом було додано ще два курені: Березанський і Катеринівський.
Курені на Кубані, на відміну від Запорозької Січі, де вони були тільки адміністративно-господарськими одиницями, визначали ще й територіальний поділ. Колонізуючи кубанські й приазовські степи, керівництво Чорноморського війська прагнуло заселяти їх сімейними козаками.
На виділених козаками землях козацька комісія на чолі з отаманом Захаром Чепігою вибрала 40 місць, на яких були закладені «курінні» поселення. Жеребом визначали місця для кожного куреня, який тут огосподарювався. Ставилися будинки для курінного уряду або управління «громадою», а також для школи, споруджувалися церкви. Переважна більшість куренів розташувалась біля степових річок і урочищ Чорномор’я. Декілька курінних поселень було закладено на березі річки Кубані або поблизу кордонів із землями черкеських племен.
Внутрішній лад та управління організовували за принципами самоврядування, тобто за старими запорозькими правами і звичаями. Найвищою владою була Військова Рада, а урядом — Кіш, що складався з військового атамана, військового судді і військового писаря. Спершу обрали відповідно Захара Чепігу, Антона Головатого і Тимофія Котляревського. Військовий отаман був главою уряду і водночас командувачем козацького війська.
У куренях щорічно відбувалася курінна рада, тобто зібрання курінної «громади», яка обирала курінного отамана, суддю й писаря; нижчий службовий персонал — «десятники», «летюки», «огневщики» тощо, призначалися по черзі з кожного двору. Громада на зібраннях вирішувала всі найважливіші курінні справи: призначала і розподіляла козаків на кінну й пішу службу, обслуговувала громадські потреби, встановлювала земельні порядки. Таким чином, народне життя і творча діяльність кубанського населення зосереджувалися в куренях.
Військові отаман, суддя і писар разом із курінними отаманами уклали в 1794 р. своєрідну конституцію — «Порядок для загального добра».
На березі Кубані (поблизу Карасунського Кута) заснували чорноморці свою столицю — місто Катериноград з фортецею, яка нагадувала собою внутрішню фортецю Запорозької Січі — Кіш. У центрі фортеці спорудили величний дерев’яний військовий собор Покрови Божої Матері (стоїть він там і сьогодні), де зберігали клейдони. Це була частина національних козацьких реліквій, захоплених в 1775 році у запорожців царськими військами і повернутих чорноморцям на їхнє прохання. У Катеринодарському соборі також зберігалися ризниця з Покровської церкви останньої Запорозької Підпільненської Січі і Євангеліє 1759 року, подароване військовим суддею Петром Калнишевським січовій церкві (тепер експонується у Краснодарському історико-краєзнавчому музеї). Зберігалися в церкві іконостас та бібліотека Межигірського монастиря, що був парафією Запорозької Січі. Вони, як і майно січової церкви, за наказом Потьомкіна були вивезені на чотирьох підводах (115 пудів) з України до Петербурга і передані Александрівській лаврі і Новоросійській митрополії.
Завдяки енергійним розшукам і клопотанням чорноморського наказного отамана Тимофія Котляревського значна частина цих національних цінностей і реліквій була повернута чорноморцям — «прямим нащадкам Запорозької Січі».
Навколо собору було споруджено 40 житлових будинків-куренів для «сіроми», нежонатих козаків, а також будинок для військової канцелярії. Колишні запорожці і на нових землях зберігали українську мову, пісні, культуру, історичну традицію Запорожжя.
Та невдовзі царський уряд почав наступ на демократичні порядки колишніх запорожців. Військового отамана вже не обирали на Раді: його призначав цар з кількох запропонованих кандидатів, і був він тепер не «військовим», ! тільки «наказним» отаманом. Та й Рада поступово припинила своє функціонування. За розпорядженням царського уряду курінні поселення з відведеними ним землями почали називатися станицями. У кожній із них, як правило, проживало від 5 до 20 тисяч мешканців.
У перший період, освоюючи пустельні цілинні землі, переселенці дуже бідували, їх косила малярія. Жінки, підлітки, літні люди господарювали, орали землю, рибалили. Прилатні до зброї чоловіки захищали імперію. На 320-кілометровій Чорноморській лінії вони несли великі втрати від постійних воєн із за-кубанськими горцями, а також під час походів у Персію, Польщу та ін.
Постійна боротьба з кавказькими гірськими племенами змушувала чорноморських козаків пристосовуватися до нових умов, вдаватися до незвичної тактики, способів і методів воєнної діяльності, зокрема була вироблена пластунівська тактика. З переселенців виробився особливий тип воїна.
Склад сорока чорноморських куренів поповнювали козаки і кріпаки-селяни з Лівобережної України. За наказом царя в 1808 р. прибуло з Чернігівської та Полтавської губерній 25 тисяч козаків, у 1809 і 1811 рр. звідти ж — 41 328 козаків і селян, а в 1845-1850 рр. з Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній — ще 15 580 козаків, жінок і дітей. За відомостями автора книги «Історії Кубанського козацького війська» Ф. Щербини (Т. III. — Катеринодар, 1910-1912), за 40 років першої половини XIX ст. поселилося на Кубані з України понад 100 тисяч людності.
Крім добровільних переселень, були й примусові. Двом полкам з Полтавщини та Чернігів-тттини, що воювали на Кавказі, не дозволили повернутися додому в Україну, а поселили їх на Тереку в районі Владикавказа. Оскільки більшість козаків були нежонаті, царський уряд послав з України на Кавказ 500 дівчат-кріпачок, з якими козаки одружилися. Два Чугуївські полки козаків із Харківіцини за непокірність пареві силою вислали у верхів’я Кубані, а їхня землі в Україні віддали кирасирам.
Переселяючи з центральних губерній України козаків — найактивнішу силу національно-низвольних і антикріпацьких рухів, царський уряд добивався зниження соціальної напруги й зменшення гостроти земельного питання в цих губерніях, з іншого боку таким чином зміцнювали охорону прикордонних районів півдня Російської імперії. Переселенці масово вливались у Чорноморське військо й виконували військову службу.
Одночасно з офіційним переселенням відбувалася й стихійна народна колонізація. Незважаючи на заборону царської адміністрації, на Кубань тікали з України закріпачені селяни, а також і ті колишні запорозькі козаки, які були переведені у стан відносно вільних військових поселенців. Вони продавали свою землю, будинки, худобу й виїздили на Кубань.
Українці на берегах Кубані та Кавказу заселяли місцевості Геленджик, Сочі, Туапсе, Піцунду, Сухум-Кале. У 1832 р. тут поселилось 200 українських родин. Українці дали початок поселенням на Ставропільщині. Постійний приплив українського населення продовжувався майже до початку Першої світової війни. За даними антропогеогафа Степана Рудницького, на той час на Кубані нараховувалося 1 791 000 українців.
На схід від поселень Чорноморського війська Кубань заселяли донські козаки, які в 1832 р. створили особливе «Кавказьке лінійне війсь ко». З 1841 р. Чорноморське українське військо і Лінійне донське засвоювали нові землі, просуваючись до Кавказьких гір і Чорного моря на лівому березі Кубані і до прикаспійських степів на сході. Чорноморське козацьке військо, як й інші нащадки запорозьких козаків, відіграло помітну роль у формуванні Терського козацького війська та козацьких військ Сибіру і Середньої Азії.
Але особливо відчутною була роль запорозького козацтва та його різних форм і організацій, які складались з кінця XVIII ст., у колонізації Причорноморських і Приазовських земель. Український історик з діаспори Дмитро Дорошенко пише у 2-му томі праці «Нарис історії України» (Мюнхен, 1966): «Всі ці козаки, дніпровські, дунайські, чорноморські, були піонерами української народної колонізації, яка стихійно просувалась до берегів Чорного моря. Кінець кінцем та колонізація, що її згори насаджував російський уряд, ішла тільки по слідах колонізації народної й не завжди навіть розумно продовжувала те діло, яке розпочинали піонери колонізації народної — запорозькі козаки та їх епігони. Та остаточний результат був майже однаковий: українське населення щільно просувалося до берегів Чорного й Азовського морів і охопило їх широким поясом від устя Дунаю до устя Кубані й далі на південний схід аж до Кавказького хребта».
1860 р. Чорноморське козацьке військо було злито з Кавказьким лінійним донським військом і отримало назву Кубанського козацького війська, яке проіснувало до 1920 р. Були втрачені навіть залишки відносної автономії.
Класичний стрій кубанських козаків складався з шапки-кубанки з червоним верхом, прикрашений галуном так, щоб можна було визначити посаду козака, яку він займав у сотні, та темно-синього або білого кольору черкески з коштовного сукна з червоними закотами на рукавах, шириною у дві долоні. Газирі на грудях і кинджал на вузькому з наборами паску були оздоблені червленим золотом або сріблом, але без блиску. Черкеска припасовувалася до талії, довжина її — на дві долоні від закаблука чобота. Особливого вигляду цьому строю надавав ясно-червоний башлик. Його носили так, щоб він не закривав погонів. Брюки-галіфе з облямівкою не ширше 2-3 міліметрів.
Після остаточного завоювання Російською імперією Кавказу життя на Кубані дещо стабілізувалося.
Наділені дуже гарною родючою землею, нащадки запорозьких козаків використовували традиційні прогресивні форми козацького хліборобства і досягли помітного економічного добробуту.
Кубанці відбували військову службу в складі російської армії. Кубанським козакам-пластунам доводилося брати участь у війнах Російської імперії: Кавказькій, Кримській, з Туреччиною 1877-1878 рр., з Японією, а також у Першій світовій війні.
Активне і постійне переселення українців на Кубань з Харківської, Катеринославської, Чернігівської, Київської, Таврійської, Херсонської губерній, що тривало до 1917 р., підтримувало живий зв’язок України з Кубанню, сприяло розвитку їхніх культурних і духовних взаємовідносин.
З Київської духовної академії, семінарій, з Харківського університету молодь йшла в Чорноморію, в козаки. У 50-ті роки XIX ст. у Чорноморському війську вже були представники козацької інтелігенції, які вивчали історію України та українського козацтва. Наприкінці XIX — початку XX ст. Кубань дала видатних дослідників історії Кубанського козацького війська — П. Короленка та Ф. Щербину. Кирило-Мефодієвське товариство, зокрема Тарас Шевченко і Микола Костомаров, підтримувало тісні зв’язки з кубанською інтелігенцією.
Тарас Шевченко дружив і листувався з останнім чорноморським кошовим отаманом Яковом Кухаренком, письменником, фольклористом, етнографом. Великий Кобзар мріяв побувати на Кубані, але мрія його не здійснилася. Як і Куха ренко, на козацьких традиціях виріс і кубанський письменник Василь Мова-Лиманський.
Громадсько-політичні, культурні товариства «Громада», «Просвіта» посилили зв’язок України з Кубанню, а також сприяли зростанню демократичних настроїв і національної самосвідомості українського населення Кубанського краю, всупереч активній і жорстокій русифікації, яку проводив там царський уряд.
Після Лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд хоча й не вирішив національного питання, але відкинув брутальні методи національного гноблення. Кубань тоді пережила короткий демократичний період (1917-1918). Це їприяло відродженню національного життя українців, які заселяли кубансько-чорноморський регіон. Відкривалися українські школи. У 1917 р. виходили українські газети «Кубанська зоря», «Нове життя», «Чорноморщина», «Чорноморець», «Чорноморська рада». В станицях діяли 40 читалень «Просвіти».
Прихід денікінців на Кубань, розгул їх репресій і терору перервали процес українського культурного відродження. За наказом Денікіна десятки українських вчителів-козаків було розстріляно. Людей убивали лише за те, що зони продавали українські книжки.
24 січня 1919 р. голова ВЦВКу Яків Свердлов підписав «циркулярний лист» Оргбюро
ЦК Російської комуністичної партії більшовиків, адресований ревраді Південного фронту. Оголошуючи козацтво антирадянським і тому належним до знищення, Свердлов наказував здійснити цю акцію, назвавши її «розкозаченням». Воно почалося з Дону, потім охопило Кубань, Терек та інші області козацьких поселень. Це була політика геноциду, спрямована на фізичне, духовне, моральне знищення козацтва. Козацтво абсолютно позбавляли права на існування. Навіть сама назва «козак» мусила бути стертою з пам’яті.
Директиву Свердлова доповнив Лев Троцький — голова Реввоєнради Російської республіки. За його наказом від З лютого 1919 р. все, пов’язане з національною самобутністю козаків, їхньою історією, як і самі козаки, не розрізняючи статі, віку, соціального стану, політичних переконань, піддавалося нещадному знищенню. Кубанські станиці були залиті кров’ю. У практику увійшли розстріли цілих сімей за круговою порукою. Викорінювалися козацькі роди, цілковито знищувалися станиці. Люди шукали порятунку і притулку на чужині. Кубанське козацтво зникло як військове об’єднання і як територіальна одиниця.
У 20-ті рр. XX ст., в коротку добу українського відродження, коли українська культура пережила миттєвий розквіт, націонал-комуністи провадили українізацію зрусифікованої України. Процес українізації торкнувся і тих частин Росії, де компактними групами проживали українці: в Казахстані, на Воронежчині, на Північному Кавказі, зокрема на Кубані, де процент грамотності був значно вищий, ніж в інших регіонах Росії. Представники української інтелігенції: вчительство, лікарі, бібліотекарі, письменники, літератори — активно включилися в процес українського відродження на Кубані.
Ще у вересні 1920 р. в Краснодарі відкрили Інститут народної освіти, який згодом перейменували у Кубанський педагогічний інститут, де існували групи з українською мовою навчання, а з 1923 р. діяв відділ української мови і культури, який готував педагогів українських шкіл другого ступеня. При інституті працювала кафедра української мови і літератури, була створена українська етнографічна комісія. Передбачалося повністю українізувати Кубанські педагогічний і медичний інститути.
У 1922 р. відкрився Український педагогічний технікум, що готував учителів для шкіл першого ступеня. Створювалися українські робітфаки. Навіть у Кубанському акушерському технікумі читали курс українознавства. Почався масовий перехід шкіл в станицях Кубані на українську мову навчання. У 1922 р. їх було 33, а на перше січня 1927 р. вже 214. Серед них кілька шкіл підвищеного типу. Офіційний циркуляр за 4 серпня 1927 р. повідомляв, що на Кавказі діє 746 українських шкіл. 1926 р. вийшов кубанський буквар українською мовою, протягом другої половини 20-х років систематично з’являлися українські букварі і читанки. Виходив український педагогічний часопис «Новим шляхом».
Всюди організовувалися гуртки з вивченння української мови. Українізацією було охоплено дитячі садки, музеї, бібліотеки; хати-читальні цілком перевели свою роботу на українську мову. Виходили українські газети «Чорноморець», «Чорноморський край».
Розквітла кубанська гілка українського красного письменства. На Кубані в той період активно працювало 150 письменників.
Однак українізація на Кубані гальмувалася. Опір їй чинили вчителі-росіяни, саботувала переважна більшість місцевих радянських державних органів і партійних функціонерів. А саме вони в першу чергу зобов’язані були виконувати урядову програму українізації, за якою тих осіб, які злісно не виконують завдань українізації можна було звільняти з роботи і навіть притягати до суду. Але, на жаль, це були тільки слова, які реально абсолютно нічого не значили. На початок 30-х років ситуація на Кубані різко змінилася.
1930 року радянська імперія розпочала тотальний наступ на українство в Україні і поза її межами. Велась безкомпромісна, люта, терористична русифікація, яка протягом довгих десятиріч набирала дедалі більших темпів і масштабів. Усі, хто стояв біля джерел українського національно-культурного відродження на Кубані, зазнали переслідувань і репресій. Серед української інтелігенції загинуло півтори тисячі осіб. Кафедру української мови і літератури в колишньому Краснодарському педінституті розігнали, студентів і викладачів заарештували, заслали в табори, в яких ті, хто вижили, відсиділи 25 років. Лише за українську мову в офіційних установах і носіння вишиванок давали 10 років таборів.
В українських станицях навчання велося виключно російською мовою. Закрили український театр, припинили випуск газет. Навіть назви станиць перейменували: Київську на Ленінградську, Уманську на Червоноартільну, Полтавську на Красноармєйську тощо.
Українська культура на Кубані була принижена й дійшла до повного занепаду. І сьогодні тут немає жодної української школи, не виходить жодної української газети чи журналу, не видано жодної української книги, діловодство ведеться виключно російською мовою. Немає 1 жодної, бодай короткої, україномовної радіо-чи телепрограми.
Населення Кубані пережило за радянської лоби національно-демографічні катаклізми й трагедії. Штучний голодомор-геноцид 1932-1933 рр. в Україні захопив і Кубань, де компактно проживало українське населення. Вимерлі станиці заселяли переселенцями з Росії. У 1929р. 200 тисяч заможних селян Кубані було лепортовано на північні землі та в Казахстан за невиконання величезних норм заготівель хліба. Накази були підписані Сталіним і Молотовим.
За переписом 1920 р. в Кубанській окрузі проживало 1 222 140 українців, що складало •55% усього населення цього регіону. До війни 1941-1945 рр. у центральній і західній частинах Краснодарського краю (Чорноморія), де в кінці XVIII ст. оселилися козаки Чорноморського війська, тобто колишні запорожці, українці становили 80-90% населення. Перепис 1959 р. фіксує їх лише 4%. У 1989 р. радянська статистика добилася рекордного показника: зафіксовано лише 3% українського населення в Краснодарському краї.
Безперечно, знищення українців, їх насильницька депортація, голодомор-геноцид та інші злочини радянської імперії мали страхітливі демографічні наслідки, адже дуже багато ужраїнців під час перепису називали себе росіянами: чи під тиском, чи з остраху перед можливими переслідуваннями. Переписувачі відверто залякували: «Или пишем русский, или ссілка на Урал». Чимало було й таких, які втратили національну самовідданість, рідну мову, нічого не знали про свій родовід, бо в них вкрали національну історичну пам’ять.
Значна кількість україномовного населення під час переписів називала себе просто козаками. Коли їм доводили, що це не національна ознака, вони, особливо жінки, говорили: «Пишіть — руська хахлушка». У переписних документах залишали тільки перше слово. Русифікувалися й прізвища. В паспортах Ляшко ставав Ляшковим, Жовтобрюх — Жовтобрюховим. Півень — Пєтуховим. Тепер тільки троє-четверо із сотні кубанців пишуть себе українцями.
З 1990 р. на Кубані відроджується козацтво. У жовтні того ж року відбувся Всекубанський козацький установчий з’їзд. На з’їзді обрали правління Кубанської козацької Ради та її отамана. Товариства міст, станиць, районів, козацьких об’єднань збиралися на сходи, «козацькі круги», обирали отаманів та їхніх помічників і вступали до складу Кубанської козацької Ради. Існує Союз кубанських козаків.
Процес відродження кубанського козацтва, його перший з’їзд проходили під контролем компартійних шовіністичних структур, що визначило антиукраїнську спрямованість сучасного кубанського козацтва. Його уявлення про національність, свою мову спотворено.
Отже, історія українського козацтва на Кубані — останньої живоносної гілки славних запорозьких козаків — трагічна й складна.
І все ж таки нащадкам запорозьких козаків вдалося й у вирі історичних і соціальних катаклізмів зберегти могили кошового отамана Харка Чепіги й отамана Антона Головатого, військовий козацький цвинтар, збудовану у станиці Таманській майже двісті років тому Покровську церкву та інші історичні козацькі реліквії, українські народні звичаї, а головне — зберегти рідну пісню і мову.
Всупереч терору й глобальній русифікації, у причорноморських, таманських та інших станицях і досі розмовляють хоч і не літературною, однак українською мовою, співають українських пісень. їх виконує і всесвітньо відомий Кубанський козачий хор.
У десятків тисяч кубанців корінь — український, хоча вони й називають себе «просто козаками».