Започаткований Шашкевичем і деякий час продовжуваний його епігонами процес культурного зростання галицької України опинився в новій фазі під кінець сорокових років.
Революційні рухи т.зв. „Весни народів” у 1848-49 роках, що охопили багато країн тодішньої Європи, відбились голосним відгомоном серед поневолених народів австро-угорської монархії, а втім і серед західної вітки нашого народу. „Браття! Ми не маловажний народ!” — писав галицький священик, фольклорист, о. Кирило Блонський у своєму заклику до перевидання «Енеїди» у Відні 1848 p.; „нас усіх не один, не два, но 15 єсть мільйонів! Для чого ж ми маємо спати твердим сном літературного бездійствія або хвататися чужого нам польського нарічія”.
Ось такі були продовжувачі Маркіянових ідей. І в час спалаху революції 1848-49 pp. національний рух у Галичині і на інших західних українських землях значно пожвавився. Австрійський уряд, під тиском подій, був вимушений піти на поступки: у 1848 р. він проголосив нову конституцію, скасування панщини і загальну рівноправність. Послідовно до цього й українці почали організувати свої сили. Для оборони своїх національних і політичних прав засновано у Львові перше українське політичне товариство Головну Руську Раду, яка виразно станула на становищі окремішности української мови і народу. А в дальшому, на кількох кафедрах Львівського університету переведено викладання деяких предметів на „руську” мову, засновано спеціяльну катедру української літератури на чолі з проф. Я. Головацьким; у гімназіях почали частинно теж уводити українську мову.
Щоб розбудити живіший літературний рух та згуртувати наукові сили, цього ж 1848 р. скликано до Львова „Собор руських вчених”, що відбувся в залі Львівської духовної семінарії, яку прибрано синьо-жовтими прапорами. Собор вчених вирішив заснувати культурно-освітнє т-во „Галицьку матицю”. Головну доповідь виголосив проф. Я. Головацький п.з. «Розправа о южнорускім язиці і єго нарічіях», а в ній наголошував він самобутність української мови. Його ж друг, Іван Вагилевич виступив з палким закликом . . . „За діло, братця, за діло! А тим ділом єсть розсвіт на галицькій землі, розсвіт на тім темнім участку Руси . . . Воскресеніє народної жизні, воскресеніє животного ядра з-під гробової могили”.99 А у «Відозві» визначено завдання з’їзду ось як: „Встановити однакові форми для української мови, відмінної від польської, так і від російської, прийняти найвідповідніший правопис, утворити інститут, подібний до „Матиці чеської” для розвитку літератури”.
На З’їзді працювало кілька секцій, а серед ухвал З’їзду треба згадати: започаткування українського шкільництва, організацію наукового товариства „Руська Матиця” у Львові, а теж історичного товариства, план видання історії Русі-України, оснування окружних читалень. У питаннях мови і правопису учасники не дійшли до згоди. Тут слід пригадати, що державною мовою в Галичині (до 1867 р.) була німецька мова, але в початкових школах вивчалась українська мова як предмет. Підручники до цієї мови були або в німецькій мові (як от згадана уже граматика о. И. Левицького з 1834 p.), або в польській (як от Й. Лозинського з 1846 p.). Щойно у 1849 р. Я. Головацький видав був свою «Граматику руської мови» і, як писав він у передмові, його бажання було дати граматику такої мови, яка була б схожа на літературну мову українських письменників.
У 1850 р. відбувся другий „Собор” тобто з’їзд учених, об’єднаних у „Галицько-руській матиці”, яка цього ж року видала «Читанку для малих дітей», укладену свого часу Шашкевичем. Але, на жаль, згадана „Матиця”, яка мала первісно стати огнищем просвітнього і літературного руху, згодом опинилась у руках реакціонерів-москвофілів.
Посилився теж тоді інтерес до української літератури і студій слов’янських літератур. У Львові засновують „Народний дім”, що разом з книгарнею мав стати важним культурним центром галицької столиці. По більших містах засновуються теж перші публічні бібліотеки, а аматорські театри ставлять у перерібках Котляревського «Наталку Полтавку» та інші п’єси; видаються в передруках твори Квітки, вірші Метлинського. Появляються часописи українською мовою, а серед них зокрема треба відзначити тижневик «Зоря Галицька», перший український політичний часопис. Перше число «Зорі Галицької» появилося у травні 1848 р. і вона стала органом Головної Руської Ради. Противні намагання деяких одиниць, що об’єднались у польоновільському „Руському Соборі” були невдалі. їх органом став непопулярний «Руський Дневник», редагований І. Вагилевичем і на десять чисел, які появилися у 1848 p., шість було надрукованих латинкою а три кирилицею.
Цікаво відмітити, що цей «Руський Дневник» м.ін. містив досить радикальні демократичні статті і протиавстрійські заклики. От напр. у статті «Слово о Русі і її становищу політическім», поміщеній у цьому ж часописі, Ф. Гарасевич закликає боротися проти австрійської експансії, посилаючись при тому на подвиг Шевченка та його однодумців з „Кирило-Мефодіївського Братства”. Але польоніфільська платформа «Дневника» привела до його вчасної ліквідації.
В галереї діячів галицького відродження, які часто хитались у своїх принципіальних позиціях, а то й дезертирували у ворожий українській національній ідеї табір, варто Ще згадати дуже здібного журналіста і літературного діяча, катехита львівської Академічної гімназії і посла до парляменту, Івана Гушалевича. Спершу був він активним співучасником „Собору Руських Вчених”, редактором «Новин» і «Пчоли», якого вірш «Мир вам браття всім приносим” став на довгі роки начебто гимном галицьких українців. Був він, на жаль, одночасно пропагатором безумовної згоди, не питаючись з ким і за яку ціну . . . Мав заслуги в українській журналістиці того часу.
Культура Галичини другої половини ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)