Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-літнє панування Золотої орди привели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень залишились тільки самі руїни або самі назви.
Посол римського папи Плано Карпіні, який побував на Україні у 1246 р. писав, що вона була посіяна кістками а в недавно ще багатющому Києві заціліло тільки 200 хат . . .
Всі руські князівства попали в повну залежність від татарського хана, що залишив васалами на місцях руських князів і бояр, а їх зверхниками й контролерами поставив своїх намісників-баскаків.
Довший опір татаро-монгольським наїзникам ставило Галицько-Волинське князівство з кн. Данилом галицьким (1201-64), яке, крім цього, мусіло вести війни з польсько-мадярськими військами.
У цьому ж часі (пол. XIII ст.) виникло Велике Князівство Литовське, яке вже в XIV ст. спершу захопило білоруські землі, а згодом території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Поділля і значну частину Волині. У 1387 р. кінчає своє державне існування Галицько-Волинська держава, якою оволоділи поляки. Вони ступнево почали заводити свої порядки, конфіскували боярські землі і роздавали їх польським магнатам, а що гірше — почали переслідувати православну віру і старались поширювати католицизм. У висліді це привело до ступневого спольщення української, а теж білоруської, провідної верстви.
Займаючи українські та білоруські землі, литовські князі не вмішувались у місцеві порядки, а залишили навіть при владі місцевих князів при умові, що вони признають над собою зверхність великого литовського князя. Литовці, як народ меншої тоді культури, підлягали перевазі вищої культури, української, і користувались українською мовою того часу в урядуванні, складанні законів і грамот. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я та споріднювався з українськими та білоруськими князями.
З упадком Києва й Галича, столиця Литви — Вільно стало наче б то новим українським центром, а Гедиміновичі зробилися немов українською династією на місці старих Рюриковичів.
Після татарського панування і вічних міжусобиць українських князів, українське населення почувало себе спокійніше під рукою литовських князів, що обороняли українські землі передовсім від татар, а теж від поляків.
Але у другій половині XIV ст. прийшло до польсько-литовської унії (у Креві 1385 p.), а литовський князь Ягайло, ставши польським королем, прилучив Литву з всіма українськими землями до Польщі, і з цим моментом польські впливи відразу взяли гору над давніми традиційними українсько-білоруськими впливами, а Вільно стало центром польської католицької політики й культури.
У XV ст. безуспішною була боротьба деяких литовських князів (Вітовта, Свидригайла) привернути Литві попередній статус та усамостійнити її, як і безуспішні були заходи українсько-білоруських князів (Любартовичів, Олельковичів, Коріятовичів) утриматись при владі і втримати якусь, хоч би сповидну, автономію. Спроквола ці князі мусіли підпорядкуватися Литві, а посередньо і Польщі, і згодом перейшли в стан звичайних землевласників. Дві останні спроби українських князів зберегти для України якусь автономію закінчились трагічно: кн. Михайлові Олельковичеві (братові
київського князя Семена) відрубали голову, а спроби повстання кн. Глинського теж закінчились невдачею.
В тому ж часі приходить до зросту московської держави, яка, з малого, татарами підкореного, князівства, зростає в силу, і у висліді воєн з Литвою забирає від неї під свою владу всю Сіверщину (з Черниговом, Стародубом і Новгородом Сіверським). Цьому процесові об’єднання різних менших князівств під владою московського князя відповідала ідеологічна теорія, мовляв, Москва є не тільки спадкоємцем Києва, а московські князі нащадками Рюриковичів, але, що більше: Москва, з упадком Константинополя у 1453 p., почала вважати себе спадкоємницею Візантії (теорія т.зв. „Третього Риму”), а московські князі починають виступати як „борці за руську народність і за православну віру”. . . І так на національно-релігій-ному ґрунті в Литовсько-Руському князівстві починають загострюватись конфлікти. Скріплюється ілюзія про спільну батьківщину під омофором православної Церкви, яка зібльшувала ряди прихильників Москви серед українського населення цих територій. З одного боку загрожувала Україні латинізація і спольщення, а другого — обмосковлення, під плащиком оборони релігії, обманливих пільг та рівноправності.
Другою поважною драмою України того часу було татарське лихоліття. Ціле XV і дальші століття сповнені важкою і нерівною боротьбою з татарськими наїзниками, які безжалісно нищили край, забираючи населення тисячами в ясир. У 1482 p., за намовою Москви її союзник Менглі Гірей зруйнував Київ, спалив замок, масу народу забрав у полон, церкви пограбував і потир (церковний посуд) з собору св. Софії післав як дарунок московському цареві Іванові III. Ні литовський, ні польський уряд не мали сили організувати оборони цих окраїнних земель. Мусіла це робити сама людність і це м.ін. привело до виникнення козаччини,1 яка стала оплотом оборони України перед татарами, а крім цього підняла стяг боротьби проти кольоніального гніту польської шляхти на Україні, насильної полонізації та окатоличування. Прийшло до цього після Люблінської унії 1569 р., в результаті якої Литва й Польща формально і фактично об’єднались в одну Річ Посполиту. А в дальшому наслідки цього для України були фатальні: більша частина українських земель (Галичина, Холмщини, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя) перейшла до Польщі, а друга, значно менша, до Москви. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали тяжких ударів, бо полонізація широко відкрила свої двері. На Україні появляється польська магнатерія, якій король дарував українські землі, польська адміністрація; польські костели і монаші чини почали свою працю над перетворенням української людини в польського обивателя римо-католика.
Міцна державно-творча організація Запорізької Січі, її справжній демократичний устрій, оригінальність лицарського побуту та безмежна відданість народним ідеалам, звергали увагу цілої Європи. їх сміливі і вдалі походи проти татар чи турків знаходили широкий відгук. Вистарчить пригадати звернення до них імператора Рудольфа II і папи Климентія VIII у 1599 р. з закликом до воєнного союзу проти турків, що були тоді найбільшим ворогом Європи. Чимало цікавих, об’єктивних і цінних інформацій про козаків зустрічаємо у споминах та описах чужих подорожників (як от в італійця Гамберіні з 1584 p., курляндського герцога Міллера з 1585 p., особливо обширний опис Запоріжжя дав нам посол нім. цісаря Рудольфа II — Єріх Лясота у 1594 p.). Є теж чимало описів у польській мемуаристиці того часу (як от у Папроцького з 1544-1614 p.), а виняткове місце серед них займає «Опис України» франц. інженера Ґ. Боплана, перекладений на багато мов, де м.ін. є теж цінні відомості з географії, історії та етнографії України; там же багато цінних інформацій про козаків.
Культура Литовсько-Польської доби (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)