Галичина, Буковина, Закарпаття напередодні Першої світової війни теж переживали тяжкі соціальні ускладнення. Були це переважно аграрні країни, де більша частина землі належала поміщикам-панам
, серед яких переважали чужинці: в Галичині — поляки, на Буковині — румуни, на Закарпатті — мадяри. Більшість селян це була біднота, поруч яких виросла кляса заможних селян, які скуповували землі злидарів, що, не маючи змоги вижити, мандрували на заробітки до Басарабії, промислових центрів південної України, а теж наймались на роботи в Німеччині, Бельгії, Франції. Найбільше з них емігрувало до Америки чи Канади.
В Галичині економічне становище селян погіршувалось ще й тим, що дідичами було передовсім поляки, які займали всі адміністраційні становища в державі та мали в своїх руках судівництво. Безробіття мало заможних селян, з яких малий відсоток попадав на роботи до промислових підприємств, що були теж в чужих руках, доводив селян до масових демонстрацій та страйків. У 1902 р. в Галичині страйкувало 200,000 селян, а в 1906 р. 30,000 селян маніфестувало у Львові свої вимоги економічних полекшень, політичних свобод та загально-виборчого права.
У цій важкій ситуації, в якій опинилось українське село, провідні кола української фахової інтелігенції старалися знайти засоби допомоги і самоорганізації. І так з початком XX ст. постають різні економічно-господарські установи-союзи — Сільський Господар, Краєвий Кооперативний Союз, Союз Молочарних Спілок та інші, які помагають селянам у збуті їх продуктів. Основана ще у 1883 р. система крамниць Народна Торгівля стає у 1907 р. центром Торговельно-Господарської Спілки. Ревізійний Союз Українських Кооператив став ідейно організаційним центром українських кооператив.
Політичне становище галичан під кінець XIX і на початках XX ст. теж було доволі складне. Це був період загостреної боротьби з поляками, що були фактично володарями краю, і ця боротьба посилювалася зі зростом національної свідомості. Крім польського табору мали українські самостійники проти себе ще й москвофільський. Оба ці табори спільно поборювали українську небезпеку. Усі намісники Галичини були поляки, як теж і всі вищі урядовці. Між галицькими українцями були теж ще й інші зрізничкування. Крім самостійників, до яких належала передовсім університетська молодь, був ще доволі сильний сегмент австро-льоялістів. Виразником самостійницьких стремлінь був щоденник «Діло», що став найбільш вплив-ним органом Галичини, а поруч нього «Літературно-науковий Вістник», редагований Франком, Грушевським. Тоді теж прийшло до сформування нової політичної партії — Націонал-демократичної, яка станула в проводі політичного життя. Народовці і радикали, що гуртували в своїх радах видатних громадських і політичних діячів, сформували „Народний Комітет” і Екзекутиву, що стала керівним органом політичного і економічного життя галицької України. Не зважаючи на внутрішньо-програмове зрізничкування, всі вони однаково ставились до поляків чи москвофілів, та всі звертали головну увагу на селянство, на покращання його добробуту й національної свідомості. А в цілому — все українське громадянство стояло на виразно протиросійських позиціях, на позиціях „України окремої і незалежної”.
Буковина початків XX ст. залишилась лояльною до Габсбургів. Відродження, яке вона переживала в 80-их pp., не виходило поза рамки австрійської конституції і обмежувалось до справ літератури, освіти, господарства. А все таки в тому часі приходить до скріплення культурно-національних зв’язків між буковинцями з одної сторони, а галичанами і наддніпрянцями — з другої. Було це ділом науковців і письменників, як от Ст. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, Ю. Федьковича і О. Маковея. Не зважаючи на те, що дві політичні партії демократичного напряму, які там постали, стояли на платформі конституціоналізму, у 1907 р. напередодні світової війни прийшло там до зміни політичної орієнтації „на Київ, а не на Відень і австрійську Україну”.
Закарпаття у всякому відношенні було в найтяжчому положенні. Зубожіле селянство було всеціло залежне від дідичів, промисловість була слабо розвинена, не кажучи про мадяризацію, яка робила застрашаючий поступ. Крім шкіл вона охопила навіть Церкву. Заведено там григоріанський календар і латинську абетку. В наслідок мадяризації прийшло там до зросту москвофільства, яке уряд поборював всіми можливими засобами. В тому ж часі приходить там до масової еміграції закарпатських українців за океан, де вони продовжували жити в сепарованих від українського національного руху громадах.
Культура на західноукраїнських землях перед Першою світовою війною (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)