Український національний рух у Росії, що на початках 60-их pp. здавався доволі надійним, не пустив глибшого коріння серед українського громадянства.
Українське панство, яке ще в 30-их роках до деякої міри зберігало свої національно-історичні традиції, з ходом часу позбувалося свого українофільства. У висліді у 60-70-их pp. тільки окремі одиниці піддержували національно-культурну працю. Більшість дворянства, побоюючись урядових репресій, стояла осторонь і була байдужа. Зокрема боялось це дворянство радикально-народницьких гасел. Не грало жодної ролі і помосковлене православне духовенство так, що свідомі українські прошарки репрезентували трудова інтелігенція (учителі, урядовці, вільні професії) а теж освічені одиниці з кіл зубожілого дворянства чи міщанства. Навіть земельне самоврядування, заведене в степовій чи лівобережній Україні не дало після 1864 р. свідомо себе проявити. Навіть такі установи як бібліотеки чи школи були або в руках зрусифікованого земства або надісланих москалів. Заступатися за українські національні інтереси не було кому. Не було українських органів друку, які обороняли б українські позиції чи пропагували українську національну ідею. А молодь, захоплена космополітичними чи соціально-революційними гаслами, попадала в російські нелегальні гуртки і там пропадала.
Отже за таких обставин всякий український політичний рух був приречений на непопулярність-ізоляцію та натрапляв на великі труднощі. А все таки, хоч зведений до літературної чи загальнокультурної місії і в цих умовинах мав він великий потенціал. Було ним українське друковане слово, була українська книжка, імпортована з закордону, а зокрема «Кобзар», який робив незвичайне враження так на простолюддя як і на інтелігенцію. Був ним врешті театр. Навіть у найтяжчі часи, під утисками і заборонами приплив нових ідейних одиниць не припинявся.
Правду писав Костомаров до російського слов’янофіла Аксакова, що „росіяни помиляються, коли думають, що знають український народ; вони не підозрівають, що на дні душі кожного думаючого українця спить Виговський, Дорошенко, Мазепа і прокинуться, коли настане слушний час”.
Культура України кінця ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)