Кінець XIV ст. драматично позначився на суспільно-політичному і культурному розвитку українських земель. У 80-х роках завершила своє існування Галицько-Волинська держава, що тривалий час як самостійний політичний організм об’єднувала більшість заселеної на той час української території.
Українська державність XIII—ХІУ ст. забезпечувала загальнонаціональну консолідацію всіх частин українського народу, дальший розвиток його культури, протидіяла воєнній і політичній експансії татаро-монгольських завойовників, а також наступу Польщі на українські землі із заходу.
Включення українських земель до складу Литовської держави спочатку не внесло суттєвих змін у їх культурно-національний розвиток. Литовські князі, пройняті українськими впливами, навіть намагаються здійснити одвічне геополітичне прагнення Київської держави до оволодіння Чорноморським узбережжям. Однак поразка Вітовта на Ворсклі (1399) примусила його шукати підтримку у свого двоюрідного брата Ягайла, який, ставши польським королем і співтворцем Кревської унії, сприяв поширенню польських впливів у Великому князівстві Литовському і намаганням витіснити православну “схизму”. З кінця XIV — початку XV ст. Польща усіма силами прагне обмежити традиційні українсько-білоруські впливи у Литві. Литовські князі, прийнявши католицьку віру, фактично сприяють цьому. Литовська столиця Вільно стає одним з центрів польської політики й культури.
У 1397 р. польська королева Ядвіга заснувала при Празькому університеті спеціальний інтернат для студентів з литовських та інших сусідніх земель, а у 1409 р. такий інтернат було утворено при Краківському університеті, куди почали посилати своїх синів українські магнати. З цього часу почалось культивування презирства до своєї рідної мови, як наслідок навчання у чужій школі. Швидке проникнення поляків у Галичину супроводжувалось підривом економічної могутності місцевого боярства, втратою верхівкою українського суспільства свого національного обличчя, її переходом у католицтво і спольщенням. Галичина стала першою з українських земель, де польська “колонізація” призвела до денаціоналізації провідної верстви і де лише дрібна й частково середня шляхта зберігала своє національне обличчя.
У Литовській державі князі, прийнявши католицтво, подібно до польських королів присвоїли собі право призначати на вищі посади у православній церкві свої креатури, що часто спричинювалося до конфліктних ситуацій. У результаті в Литовсько-Руському князівстві загострюються суперечності на національному грунті. У XV ст. тяжких ударів культурно-економічному життю в Україні завдавало Кримське ханство, яке систематично плюндрує українські землі, кілька разів руйнує золотоверхий Київ.
Незважаючи на несприятливі політичні умови, культурний процес в Україні не припинявся. Період XV—XVI ст. став добою дальшого посилення її зв’язків із Заходом, причому європейські культурні впливи йшли в Україну безпосередньо, обминаючи Польщу, яка в багатьох галузях культури, зокрема живописі й архітектурі, не переважала, а сама підпадала під вплив України. Важливе значення для культурного розвитку останньої мало пожвавлення політичних зв’язків Вітовта та його наступників з країнами Центральної Європи, насамперед з Чехією, яка в цей період переживала час найбільшого з усіх слов’янських країн культурного піднесення. Збільшився потік українців до вищих шкіл Європи. Починаючи з ХV ст. чимало українських студентів навчається в університетах Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії.
Були вони і в Краківському університеті, де протягом XV— XVI ст. одержало освіту понад 800 вихідців з України. Чимало їх після завершення навчання залишалося працювати в європейській вищій школі, ставали професорами й викладачами. Наприклад, з Краківським університетом пов’язана діяльність таких визначних українських вчених, як Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Міста та ін.
За кордоном українці переймалися новими, передовими на той час ідеями, насамперед гуманістичними, й переносили їх на рідний грунт, сприяли утвердженню гуманістичної культури на українських землях. Одним з найвизначніших її зачинателів був Юрій Дрогобич (близько 1450—1494), який навчався у Краківському і Болонському університетах. У останньому протягом 1481—1482 рр. він займав посаду ректора університету медиків та вільних мистецтв. З 1487 р. і до кінця своїх днів Ю.Дрогобич був професором медицини і астрономії Краківського університету. Його праці були широко відомі у багатьох країнах Європи, зокрема в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. У 1483 р. у Римі була опублікована його праця “Прогностична оцінка поточного 1483 року”, яка є першою друкованою працею українського автора. Вона містить виклад наукових знань з ряду дисциплін, наводить географічні координати Львова, Дрогобича, Вільно, Кафи, Москви та ін.
Павло Русин із Кросна (помер 1517 р.), який вчився у Краківському та Грейфсвальдському (Німеччина) університетах, став професором римської літератури у Краківському університеті. Серед інших визначних українських гуманістів, які відіграли важливу роль у розвитку національної культури, слід назвати Григорія Чуя-Русина (1523—1573) — професора Краківського університету, Юрія Тичинського-Рутенця (перша половина ст.) — професора поетики й риторики Краківської академії, Івана Туробінського-Рутенця (1511—1575) — вченого-правознавця, професора і ректора Краківського університету.
Та найбільш визначною постаттю в українській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський (1513—1566), якого називали “українським (рутенським) Демосфеном”, “сучасним Цицероном”, Народився він в с. Оріхівці, Перемишлянського округу Руського воєводства в сім’ї покатоличеного українського шляхтича, одруженого з дочкою православного священика. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському і Болонському університетах. Серед його вчителів були відомий німецький гуманіст Меланхтон, професор риторики й оратор в університетах Болоньї, Падуї, Рима, Р.Амадей та ін. Мартін Лютер на час навчання навіть оселив здібного українського юнака у власному будинку. Оріховський бував у середовищі найвизначніших гуманістів, діячів науки і культури Західної Європи. Серед його друзів Лукас Кранах Старший, Альбрехт Дюрер та Ульріх фон Гуттен, визначні італійські філософи А.Пассера і Г.Контаріні, кардинал Ф.Коммендоні та Олександр Фарнезе. Оріховському був притаманний талант оратора, публіциста, філософа та історика. Його блискуча “Промова на похоронах Сигізмунда ІІ була включена відомим видавцем Павлом Мануцієм до антології “Промови славетних мужів”, виданої у Венеції (1559), яка неодноразово перевидавалася в Парижі, Венеції, Кельні.
Незважаючи на наявність досить значного прошарку високоосвічених людей, які були носіями гуманізму, передових реформаторських ідей і сприяли формуванню нової української світської інтелігенції, українському суспільству давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність в Україні вищої школи.
Як правило, школа зосереджувалась при церквах і монастирях, де навчалися переважно діти міщан, селян, дрібної шляхти, які міцно трималися своєї національності й православної віри, пов’язаних з нею традицій. За свідченням пастора П.Одерборна, православні у Великому князівстві Литовському завжди мали при церквах школи. У XVI ст. в Україні з’являються мандрівні дяки та світські вчителі, які брали на себе культурницьку місію, організацію своєрідної пересувної школи.
Першим підручником у школах був буквар, зразки якого не дійшли до нас. За букварем йшов часослов, який був першою читанкою. Саме “Часослов”, виданий Святополком Фіолем у Кракові (1491) — перша слов’янська книжка, друкована І кирилицею. Про те, що вона призначалася для користування саме в Україні, свідчить наявність у виданні багатьох ознак живої української мови. У видавничій діяльності Фіолю сприяв Юрій Дрогобич.
Першою слов’янською друкарнею в межах Литовського князівства була Віленська (1520), заснована визначним білоруським культурним діячем Франциском Скориною, що походив із Полоцька і був доктором медицини Падуанського університету. Протягом 1517—1519 рр. він видав у Празі низку біблійних книжок “руською мовою”, а також “Псалтир” — церковнослов’янською, які поряд з іншими виданнями славетного білоруса широко використовувалися в Україні.
Першою друкованою книжкою на українських землях вважається “Апостол” (1574), надрукований у Львові Іваном Федоровим. Відомо, що перед появою у Львові він разом з Петром Мстиславцем заснував друкарню у Москві і видрукував там “Апостол” (1564) та “Часослов” (1565). Однак обом друкарям довелося виїхати з Росії внаслідок тиску реакційної частини місцевого духовенства. У Заблудові в маєтку магната Г.Ходкевича вони заснували друкарню, де наприкінці 60-х років надрукували Євангеліє Учительнеє і Псалтир. Згодом Мстиславець продовжив друкарську справу у Вільно, а Федоров переїхав до Львова, де в заснованій ним друкарні видав свій славнозвісний “Апостол”. У 1581 р. він видав в Острозі знамениту Острозьку біблію, яка відіграла виняткову роль в історії української культури, у боротьбі проти католицької експансії.
Острозька біблія гідно репрезентувала українську книжність в Європі. Вже в 1620 р. вона реєструється в друкованому каталозі Бодлеянської бібліотеки в Оксфорді. Відомі примірники Острозької біблії, які належали шведському королю Густаву II Адольфу, кардиналу Ф.Барберіні, єпископові Вінчестерському Ланселоту Андрюсу.
Слід, однак, зазначити, що новітні дослідники появу друкарства в Україні відносять до 60-х років XV ст. Документальні дані, знайдені у книжкових фондах василіанських монастирів Центрального державного історичного архіву у Львові, свідчать, що в 1460 р. львівський міщанин Степан Дропан подарував церкві св. Онуфрія і монастиреві свою власну друкарню, що підтверджено привілеєм польського короля Казимира IV від 1469 р. Гіпотезу про існування друкарні у Львові до приїзду Івана Федорова висловлював і польський історик Бандтке, який вважав, що Іван Федоров лише відновив занедбане книгодрукування. Тривалий час в Онуфрієвському монастирі на його могилі збергігалась кам’яна надгробна плита з написом, що похований тут ‘‘друкар книг перед цим невиданих друкованиє занедбалое обновил”. Появу друкарства в Україні до Федорова припускали галицький історик Денис Зубрицький та інші вчені.
Слідом за Львівською друкарнею виникли друкарні в Острозі, Києві, Рогатині, а також при окремих монастирях у Крилосі, Стрятині, Почаєві, Угорцях. Книгодрукування сприяло розвитку освіти, літератури й письменства, загальному піднесенню культури. Поряд з друкованою книжкою не втратили свого значення й рукописні твори.
Важливими осередками культури залишались монастирі, які зберігали чималі скарби літературної творчості. Києво-Печерський монастир у середині XVI ст. мав не лише церковну літературу, а й книги “посполитьія”, тобто світського характеру. У цей же період у Супрасльському монастирі налічувалось 203 книжки, серед яких було 5 “битих”, тобто друкованих. Печорська лавра, маючи в своєму розпорядженні чимало високоосвічених людей, залишалась важливим культурно-ідеологічним центром України.
У багатонаціональній Литві, де жили литовці, білоруси, українці, поляки, росіяни, євреї, вірмени, татари та інші, панувало мовне розмаїття. Давньоруські князівства, увійшовши до складу Великого князівства Литовського, принесли туди свої форми суспільного устрою, право і, нарешті, писемну мову, яка стала мовою державних і юридичних актів великокняжої канцелярії та місцевих урядів. Сучасні вчені вважають, що спочатку вживалося кілька дещо відмінних типів актової мови, причому мова документів, складених у північних канцеляріях князівства — землях Полоцькій, Вітебській, Смоленській, — відрізнялась від мови південних, що перебували під значним впливом української розмовної лексики. З посиленням централізації Литовської держави наприкінці XV -— у XVI ст. актова мова була уніфікована. При цьому південні впливи були витіснені, і у загальнодержавних документах запанувала старобілоруська лінгвістична основа. Старобілоруською мовою написано сотні книжок великокнязівської канцелярії, кодекси законів — Литовські статути (1529, 1566, 1588), сеймові ухвали, листи-привілеї великих князів литовських тощо.
Одночасно південний тип актової мови продовжував своє життя у місцевих канцеляріях українських князів на Волині, книжках українських замків Києва, Луцька, Кременця, Володимира, Житомира і сформувався у своєрідну староукраїнську актову мову. І староукраїнська, і старобілоруська мови називалися “руським язиком”, або “слов’яноруським”, оскільки до українських і білоруських земель застосовувався єдиний етнонім “Русь”, властивий для всіх земель старокиївської держави.
Престиж руської мови був достатньо високим. Досить сказати, що відомий Віслицький привілей, наданий польським королем Казимиром Великим (1347) шляхті, написаний руською мовою. Польська королева Ядвіга любила читати “слов’янську біблію”, Казимир Ягайлович краще розумів руську мову, ніж польську. Польський історик Бандтке зазначав, що “всі Ягайловичі, аж до Сигізмунда Августа, в Литві писали привілеї і надання, які давали, по-руському, а часами краще вміли говорити по-руському, ніж по-польському”. У бібліотеці короля Сигізмунда І було 22 книжки руською мовою і лише одна — польською,
в одному з тогочасних віршів справедливо підкреслювалась важлива роль руської мови в Литовському князівстві: “Польська квитнет лациною, Литва квитнет русчизною, без той в Польщо не пробудеш, без цей в Литво блазнем будеш”. Руською мовою, яка була просякнута українською народною мовою, писались релігійні, перекладні, а також оригінальні літературні твори. Яскравим зразком тогочасної української літературної мови є Пересопницьке євангеліє, яке було складене у 1556—1561 рр. у Заславлі й тривалий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У ньому широко використовуються українські мовні особливості із широким застосуванням народних зворотів.
Однак справжня українська народна мова, зовсім близька до сучасної, протягом багатьох століть жила незмінною в народному середовищі. Про це, зокрема, свідчить запис української народної пісні “Про Стефана воєводу” у Чеській граматиці 1571р.:
Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?
Ой, як мні, Дунаю, не смутно текти?
З дна мого студені жерелонька бьють,
Л по середині та риба мутить.
На верху Дунаю три роти стоять..,
І все ж відсутність власної державності не могла не гальмувати культурного розвитку українського народу, ускладнювала збереження національної самобутності в умовах панування на його землях Литви і Польщі. У другій половині XV ст. після Флорентійської унії з посиленням наступу католицизму на православ’я Українська православна церква як один з головних чинників тогочасного культурного процесу намагалась зберегти національний характер школи з навчанням слов’яноруською мовою. їй довелося — вести постійну боротьбу з войовничими католицькими чернечими орденами, які проникали на Україну. Спочатку це були домініканці, згодом бернардини, яких офіційно підтримувала королівська адміністрація. Відстоювати позиції української культури ставало дедалі важче, оскільки саме у цей час відбувався розклад української старокнязівської і боярсько-дружинної аристократії.
Заохочувані привілейованим становищем, яке посідала шляхта в Польщі, численні представники православної шляхти, княжих і боярських родів підпадали під вплив польської культури, залишали православну церкву як носія національної культури, освіти без належної опіки й матеріальної підтримки. У XV ст. патронат магнатів над церквою або монастирем у ряді випадків перетворюється на звичайне володіння ними нарівні із селом чи містечком, вищі церковні чини часто надавалися за різні послуги світським можновладцям. Зрештою православна церква в Україні у XV—XVI ст. переживала гостру кризу. Вона все більше матеріально і духовно зубожіла і значною мірою поступалась за освіченістю польському духовенству. Все це призводило до послаблення позицій української культури, посилення полонізації й окатоличення.
Проте український народ знайшов у собі сили протистояти таким небезпечним для його подальшої долі процесам. На історичній арені з’являються нові сили, які сприяють піднесенню національного самоусвідомлення українського народу. Це збігається із зародженням і розвитком козацтва в ході боротьби з турецько-татарською загрозою та польсько-католицькою експансією. Надзвичайно важливе значення мала самоорганізація українських міщан у братства. Утворившись у XV ст. спочатку як станові організації міщан і ремісників при православних храмах для підтримання в них порядку, опіки над хворими та бідними, вони перетворились у всестанові організації, яїсі рішуче виступили на захист православ’я, проти національного і релігійного обмеження. Братства започаткували сильний культурно-національний рух, який поряд з воєнно-політичною організацією козацтва, його колонізаційно-економічною діяльністю сприяв національному відродженню і підготовці до боротьби за незалежність України у 1648—1654 рр.
Вплив Реформації та реакції католицизму
У середині XVI ст. в Литву й Польщу почали проникати реформаційні течії, які захопили також українське громадянство, його найвищі верстви (Немиричі, Чапличі). Найбільшого поширення (насамперед на Волині і Київщині) вони набрали у вигляді антитринітарства (аріанства), яке не визнавало догмата трійці, вважало Христа людиною, а Святий Дух — божественною здатністю. Антитринітарії відкидали церковні таїнства, крім хрещення та євхаристії, поклоніння іконам, хресту, священним реліквіям, доручали пастирські функції мирянам. При цьому вони намагались виводити свої громади із підпорядкування не лише церкві, а й державі, відмовлялись брати участь у війнах, судах. Наприкінці XVI ст. антитринітарії дещо втрачають соціальний радикалізм, у їх середовищі поширюються ідеї раціоналізму і гуманізму, що було пов’язане з появою в Польщі у 1579 р. Фауста Социна — відомого італійського гуманіста і реформатора. Його ім’я дало антитринітаріям ще одну назву — социніани.
Реформаторство социніан супроводжувалось могутнім просвітницьким рухом, заснуванням друкарень та шкіл. Широко відомими були социніанські школи в Киселині на Волині, Хмільнику на Поділлі, Гощі, Берестечку та ін. Високий рівень викладання у цих навчальних закладах привертав до них іновірців, що викликало велике занепокоєння католицької церкви, яка почала з ними тривалу боротьбу, насамперед у галузі освіти. Важливим інструментом у цій боротьбі став орден єзуїтів, діяльність якого в Польщі активно спрямовувалась на активізацію католицької експансії, піднесення рівня католицьких шкіл, розширення їх мережі.
Наступ єзуїтів на українських і білоруськиіх землях особливо активізувався після Люблінської унії (1569) і супроводжувався проникненням польської шляхти й магнатерії у Подніпров’я та Задніпрянщину. Діяльність єзуїтів сприяла піднесенню католицької школи, розширенню їх навчальних закладів в Україні. Вже у 1570 р. єзуїти відкрили свою колегію у Вільно, а згодом школи у Ярославі (1575), Львові (1608), Луцьку (1608), Кам’янці (1610), Фастові (1621), Києві (1647) та ін. Окреме місце займала Замойська академія (заснована у 1595 р.) у м. Замостя, в якій її фундатор канцлер коронний Ян Замойський (походив із старого українського боярського роду) виключив з програми богослов’я. Єзуїтські школи, які виховували молодь з притаманним шляхетському суспільству зовнішнім культурним лиском, притягували до себе чимало синів української шляхти, які в результаті залишали православну віру й зрікалися своєї національності. Таким чином, денаціоналізація, що охопила насамперед українські шляхетські кола, загрожувала з боку як протестантів, так і католиків.
Слід, однак, зазначити, що далеко не всі українці, що навчалися в польських єзуїтських та інших школах, ставали втраченими для своєї батьківщини. Зокрема, чимало представників галицької шляхти й боярства хоча й підпало під польські впливи, проте не зреклося своєї віри, а отже, й національності. Саме з Галичини, яка, здавалось, уже значною мірою була спольщена, вийшов ряд визначних вчених, які відіграли величезну роль у загальноукраїнському національному відродженні кінця XVI — початку XVII ст. Серед них Єлисей Плетенецькдій, Захарій Копистенсььсий, Памва Беринда, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній та багато інших, їх появу у давній українській столиці й активну культуротворчу діяльність М.С.Грушевський дотепно назвав першим «нашествієм Галичан» на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького (П.Сагайдачного. — Авт;), також галичанина, заходилися культурними засобами Західної України відродити на Київськім грунті заглушене культурно-національне життя й привернути старій столиці України її давню національну і культурну роль і значення”.
До цього переліку імен можна додати й гетьмана Богдана Хмельницького, який виховувався в єзуїтській школі у Ярославі. Із стін Замойської академії, у відкритті якої брав участь польський поет-гуманіст українського походження Шимон-Шимонович, вийшли Касіян Сакович — ректор Київської братської школи, Сильвестр Косів — перший ректор Києво-Могилянського колегіуму, Ісай Трофимович — її перший префект та ін.
Уже згадуваний наступ польської шляхти в Україну після Люблінської унії, що супроводжувався активізацією діяльності єзуїтів в галузі шкільництва, викликав несподіваний для апологетів католицизму опір. Для протидії чужинному впливу розпочалось інтенсивне створення нових українських шкіл. Поряд з навчальними закладами, яких було чимало, насамперед, на Волині — в Заблудові, Острозі, Володимирі, — у Києві при Михайлівському монастирі, у Львові з’являються нові школи у Смотричі, Білостоці, Холмі та ін. Одночасно з цим розпочалась реформа шкільництва відповідно до умов часу. Зразком такого реформованого навчального закладу стала Острозька школа, яка першою піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих протестантських і католицьких шкіл Польщі. Її фундатором став князь Василь-Костянтин Острозький, який відігравав роль опікуна православ’я і мецената української культури в умовах інтенсивного переходу старої українсько-білоруської аристократії у католицтво.
Розвиток освіти
Острозька школа, яку сучасники називали академією, стала фактично першою вищою школою в Україні. Провідне місце в її учбовій програмі займало вивчення слов’яноруської, грецької і латинської мов, а також “семи вільних наук” — граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії.
Першим ректором академії став шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький — визначний громадський діяч і письменник-полеміст. Серед викладачів були визначні грецькі вчені Діонісій Палеолог та Кирило Лукаріс, який пізніше став константинопольським патріархом, професор Краківського університету Ян Лятос, а також українці — ієромонах Кипріан, що навчався у Венеції і Падуї, письменники їов Княгинецький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко. Зазначені вчені й письменники утворили так званий Острозький вчений гурток, який став важливим осередком розвитку ренесансно-гуманістичного світогляду в Україні.
З Острозької академії вийшло чимало визначних діячів української науки, культури й освіти. Причому в ній навчалися діти не тільки шляхти, а й селян та міщан. Одночасно в Острозі почала діяти друкарня, з якою пов’язана діяльність першодрукаря Івана Федорова, який видав тут свою славнозвісну Біблію старослов’янською мовою (1581), повного видрукованого тексту якої до того часу не мав жоден слов’янський народ. Крім того, він видав у Острозі Буквар, Псалтир і Новий Завіт, “Книжку собрание вещей нужнейших», “Хронологію»,
Через відсутність власної державності в Україні не було централізованої організації освіти. У цей період, крім Острога, чимало культурно-освітніх осередків виникає у багатьох інших місцях, як правило, з ініціативи тих чи інших осіб або окремих груп шляхти, міщанства, духовенства. Одним з них був осередок у Миляновичах — волинських маєтностях російського емігранта князя Андрія Курбського, заснований у кінці 60-х років XVI ст. Він мав наукову програму, до виконання якої були залучені як російські діячі культури, що перебували тоді з князем у Речі Посполитій, так і чимало українських інтелектуалів. Перекладацька література з миляновицького гуртка, від якого взяла свій початок антикатолицька українська полеміка другої половини XVI ст., набула популярності не лише в Україні, а й у Білорусії, Росії.
Подібне культурне вогнище мало місце при дворі князя Юрія Слуцького на білорусько-українському пограниччі. У селі Заго-рові на кошти волинського маршалка П.Загоровського у першій половині XVI ст. було засновано осередок рукописання. Він же подарував місцевому монастирю шедевр українського рукописання — загоровський “Апостол».
Український культурний осередок виник у Люблині, де у той час ще був досить сильний український етнічний прошарок. Тут було організовано братство, діяла школа, перебували відомі проповідники.
З другої половини 80-х років значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства. При них виникають нові або реорганізуються старі школи, засновуються друкарні, організується переписування книжок. Ці культурні осередки виникають насамперед на Львівщині, Холмщині, Перемишльській землі як опірна реакція населення тих регіонів, де національне і соціальне гноблення було найбільшим.
У 1586 р. відкривається школа Львівського Успенського братства. Її управителем був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Серед викладачів школи були видатний богослов Транквіліон Ставровецький, Степан і Лаврентій Зизанії, Сильвестр Косів та інші визначні діячі, які відіграли важливу роль у розвитку української культури. Школа готувала вчителів* і священиків, а також намагалася зразково поставленим вихованням протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтської школи. Зберігся “порядок школи”, який передбачав, що учитель — дидаскал — мав бути “побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра у ньому…”. Визначним здобутком Львівської школи було створення її студентами греко-слов’янської граматики “Адельфотес”, призначеної не лише для вивчення мов, а й для знайомства з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією, медициною та богослов’ям. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські та парафіяльні школи.
Братські школи, подібні до Львівської, виникають також у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Кам’янці на Поділлі, Крем’янці, Луцьку та ін.
Берестейська церковна унія 1596 р. призвела до поділу українського суспільства на два табори. З одного боку, більшість владик, частина міщан і шляхти, підтримувана єзуїтами і польським королем, прийняли унію, а з другого — більшість рядового духовенства, частина шляхти на чолі з князем Острозьким, братства, селяни й козацтво залишились на боці православної церкви.
Підготовка і укладення Берестейської унії поглибили релігійні суперечності між православними і католиками у Речі Посполитій. Наслідком цього протистояння була мобілізація усіх інтелектуальних сил українського суспільства, яка сприяла піднесенню культурно-національного руху в останній чверті XVI — на початку XVII ст. та виникненню нової полемічної літератури. Ця література, різноманітна за жанрами, включала науково-теологічні трактати, історико-політичні памфлети, відкриті листи і послання-диспути тощо. Полемічні твори порушували актуальні питання, були розраховані на контакт з широкою освіченою аудиторією, студентами братських шкіл, їх викладачами, духовенством, православною шляхтою, що надавало цим творам високого громадянського звучання. Поряд з тим полемічна література мала значні мистецькі якості. Її автори широко вдавались до народної поезії, легенд, переказів, надавали своїм творам високого емоційного звучання. Протягом останньої чверті XVI і першої половини XVII ст., на думку дослідників, в українській літературі було створено в десять разів більше оригінальних творів, ніж за попередні 500 років.
Після укладення Берестейської релігійної унії та посилення наступу католицтва в Галичині і на Волині основні культурно-освітні сили переносять свою діяльність зі Львова та Острога у Київ, ближче до місця зосередження козацтва, яке дедалі активніше виступає захисником культурно-національних інтересів українського народу. «Головним осередком культурного життя стає Києво-Печерський монастир. Заходами його архімандрита Єлисея Плетенецького було відкрито, за словами Михайла Грушевського, “нову добу в житті сеї твердині українського аскетизму” і зроблено з “печорського монастиря першорядну культурну силу”, Плетенецький згуртував найкращі наукові та літературні сили того часу — Памву Беринду, Захарія Копистенського, Лаврентія Зизанія, Іова Борецького та інших, які своєю діяльністю сприяли піднесенню української культури на новий, вищий щабель, Єлисей Плетенецький започаткував довгий ряд винятково освічених і енергійних діячів, які були архімандритами Києво-Печерського монастиря у XVII ст.: Захарій Копистенський, Петро Могила, Йосип Тризна та Інокентій Гізель.
Найбільш яскравою постаттю серед них був київський митрополит Петро Могила — визначний церковний і культурний діяч, вчений, організатор вищої школи в Україні, Вже згадувалось, що саме він об’єднав Київську братську школу з печорською монастирською і створив колегіум на зразок західноєвропейських шкіл, який фактично був перетворений митрополитом на академію. За рівнем навчання, науковими досягненнями Києво-Могилянський колегіум не поступався перед західноєвропейськими установами такого типу, З ним пов’язаний всебічний розвиток культури українського народу протягом XVII—ХУІІІ ст., задоволення його освітніх і наукових потреб. Тут формувалась і розвивалась тогочасна літературна мова, було започатковано перший у нашій країні театр. Із стін колегіуму, а згодом академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і культурно-освітніх діячів, письменників, поетів, художників і композиторів, які відзначились у різних сферах суспільно-політичного і культурного життя України, зробили значний внесок у національно-визвольну боротьбу.
^Однією з важливих рис здійсненої П,Могилою реформи школи стало введення викладання в колегіумі та багатьох братських школах латинською мовою, яка в Речі Посполитій була мовою судових інституцій, сеймів і становила невід’ємну ознаку освіченості, була життєво необхідною для українського суспільства. Це відмітив Сильвестр Косів в одному із своїх творів. “Найголовніша потреба в латинських школах та, щоб бідну Русь нашу не називали дурною Руссю, — писав він. — Поїде бідак русин до трибуналу, до сойму чи соймика, до повітового міського суду чи земського — Ні судді, ні адвоката, ні посла не розуміє. Дивиться тільки то на того, то на цього, витріщивши очі, як шуляк”.
Без знання латинської мови годі було вступити до вищої школи як у країнах Західної Європи, так і у Краківський, Ві-ленський університети чи Замойську академію. Ось чому у Київському колегіумі латинською мовою викладалися усі шкільні предмети, крім катехизису й слов’янської граматики. Вона стала мовою науки й розмовною мовою.
Продовжуючи традиції братських шкіл, в колегіумі викладалась також старослов’янська мова, яка зусиллями українських учених посіла важливе місце серед мов вченого світу. Дедалі ширше використовувалась також жива народна мова. Нею створювались псалми, канти, думи, що користувались великою популярністю. На початку XVIII ст. латинську мову поступово витісняє тогочасна українська літературна мова. Значна увага приділялась грецькій, яка відкривала доступ до першоджерел світової культури.
Невід’ємною складовою навчання в колегіумі була польська мова, що тривало до кінця XVIII ст. і було зумовлено міцними культурними зв’язками України і Польщі. Польською мовою писали свої твори професори академії С.Косів, П,Могила, Л.Баранович, С.Полоцький, І.Галятовський, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович та ін. Навіть такий широковідомий у XVII ст. твір, як ‘‘Печорський патерик”, вийшов у 1635 р. у переробці С. Косова польською мовою. Згодом запроваджено також вивчення французької і німецької мов, а для вивчення богослов’я — курс єврейської мови.
крім мов, у учбову програму П. Могила ввів викладання так званих семи вільних наук — граматики, риторики, піїтики, філософії, математики, астрономії і музики.
З часом програма модернізувалась і до неї було включено також інші предмети.
Високий рівень викладання дисциплін, вивчення латинської мови відкрили шлях випускникам Могилянської академії до європейської науки, Найталановитіші з них систематично відраджуються за кордон, де вони вдосконалюють свою освіту, і знову повертаються на батьківщину, щоб віддати їй набуті знання. Майже всі видатні професори академії навчались у зарубіжних університетах. Досить згадати Симеона Полоцького, або Інокентія Гізеля, який був відряджений П.Могилою за кордон, а згодом став професором і ректором колегіуму. Саме професори, які прослухали курси філософії у закордонній вищій школі, забезпечили надзвичайно високий рівень викладання філософії в академії, яка стала визначним центром філософської думки слов’янського світу XVII — першої половини XVIII ст. Поряд з арістотелівською філософією, творами інших античних філософів тут популяризувались праці вчених-гума-ністів — Еразма Роттердамського, Яна Амоса Коменського, філософів Декарта, Гобса і Спінози.
О^Київській академії було продовжено інтенсивне книгодрукування, започатковане у Львові та Острозі. Крім релігійних книг, друкувались твори світського характеру, добре ілюстровані.
Взагалі у кінці XVI — першій половині XVII ст. друкарство в Україні набуло найширшого розмаху порівняно з іншими країнами Східної Європи. Крім Києва, його центрами були Львів, Острог, Стрятин, Дермань, Крилос, Рахманів, Луцьк, Крем’янець. Чимало книжок, які призначалися для вжитку в Україні, друкувалось у Вільно. Зокрема, у 1619 р. в друкарні Віленського братства було видруковано “Граматику” Мелетія Смотрицького, яка мала величезний вплив на всю східно-пів-денно-слов’янську писемність, з дальшими переробками вона була підручником в українських, російських і білоруських школах аж до кінця XVIII ст.
Важливою рисою українського культурного процесу XVII — початку XVIII ст. було утвердження й розвиток стилю бароко. Його поява знаменує процес переходу мистецтва від доби Відродження до нового етапу розвитку, якому властиві динаміка, експресивність, контрастність, внутрішнє напруження, що відбилося в архітектурі, живописі, гравюрі, музиці, театрі та літературі. Ягацо ренесанс в Україні проявився лише окремими спалахами далеко не у всіх видах художньої творчості, причому внаслідок ряду історичних причин, часто відступаючи перед наступом консервативних традицій “візантиізму”, то бароко утворило цілу систему художнього мислення, на тривалий час заполонивши усі сфери українського духовного життя. Новий стиль тут спирався на прояви Ренесансу і Реформації, величезні культурні цінності Київської Русі, проторенесансні явища духовного життя Галицько-Волинського князівства. В результаті українське бароко стало синтезом традиційних, власних художніх надбань та всеєвропейських естетичних проявів цього стилю.
Бароко з притаманним йому пафосом боротьби і перемоги та водночас глибиною переживань, пластичною виразністю найбільше відповідало козацтву, яке стрімко вийшло на арену суспільно-політичного життя, найбільш органічно сприйняло ці художні явища і само стало носієм нового художнього смаку. Поряд з величезними заслугами в організації збройного опору іноземним поневолювачам козацтво виявилось могутньою культурною силою, що опинилась у центрі драматичних духовних поривань українського народу, увібравши в себе культурний потенціал усіх його верств. ‘‘Мусимо пам’ятати, — зазначав М.С.Грушевський, — що в тодішній масі козаччини одчайдушні козацькі Мамаї були тільки певною частиною, а переважну більшість складали елементи, настроєні культурно: і городянсько-хліборобська і реміснича сільська і міщанська людність, прив’язана цілим серцем до того, що вважалося підвалинами культурного, національного життя. А на чолі козаччини стояли в значній частині люди, що були плоттю від плоті і від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу. Були то люди з шляхетських і міщанських кругів українських, вихованці нових шкіл”. Такий “соціальний синкретизм” козацтва робив його здатним активно інтегрувати розмаїті за своїм змістом художні цінності і самому виступити творцем мистецтва, яке залишило глибокий слід в українській культурі.
Козацькі думи, пісні, танці, літописи, собори, ікони органічно поєднувались з науковою і літературно-мистецькою творчістю Києво-Могилянської академії, братств, творячи явища одного стилю — українського бароко, з якими український народ вийшов на рівень світової культури.
Відродження у ході Визвольної війни 1648—1654 рр. української державності дало могутній імпульс розмаїтій культурній творчості народу. До нас дійшло чимало документальних свідчень загального високого культурно-освітнього рівня всіх станів України того часу. Із захопленням пише про це диякон Павло Алеппський, який супроводжував антіохійського патріарха у його подорожі по Молдавії, Україні і Росії. “По всій козацькій » землі, — зазначав він, — ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужень і церковний спів”. Автор відзначає високу освіченість київського духовенства, серед якого “є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями”.
Під час перебування у Києві Павла Алеппського глибоко вразили високий рівень друкарського мистецтва, живопису, будівництва і особливе захоплення викликав Софійський собор, відновлений на той час П.Могилою, з його бароковим іконостасом, який “чудовий і величавий, і глядач з дива не сходить, на нього глядячи”. Він засвідчує піднесення будівництва по всій Україні, пов’язане з визвольною війною: “Ми мали нагоду відвідати маєстатичні церкви, зимові та літні палати з пребагатими скляними вікнами, які радували наші серця; всі вони побудовані недавно, як до влади прийшов гетьман Зіновій Хмельницький”.
Центром культурного життя продовжувала залишатись Києво-Могилянська академія. Звичайно, період Руїни після Хмельниччини позначився на її діяльності, але вже з 70-х років і особливо у кінці XVII — на початку XVIII ст. вона переживає період свого піднесення. Із стін академії виходять талановиті вчені, митці, проповідники — Антон Радивилівський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Дмитро Тупталенко, Феофан Прокопович. Очолюють її відомі своєю відданістю науці і освітній діяльності Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський. Академія мала тісні зв’язки з багатьма західноєвропейськими університетами, де навчалось багато її вихованців. Разом з тим чимало чужинців приїздять до Києва, щоб здобути тут освіту, а то й залишитись у гетьманській Україні, яка на багатьох європейців справляла враження висококультурної країни. Особливо багато у Києво-Могилянській академії було вихідців з південнослов’янських земель.
Після укладення Переяславської угоди значна кількість учених, письменників, діячів культури, художників, архітекторів, граверів виїздить до Росії, де сприяє піднесенню науки, культури й освіти, несе нові ідеї в галузі церковно-релігійного, Ч педагогічного, літературного життя. Ця культуротворча праця українських вчених стала особливо інтенсивною під час реформаторської діяльності Петра І, в ході якої вихідці з України обійняли майже всі єпископські кафедри Росії, стали засновниками духовних училищ у Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі, ставали, дорадниками царя у його багатогранній перебудовчій роботі.
Входежння України до складу Російської держави зумовило суперечливі тенденції в її духовному розвитку; з одного боку, завдяки існуванню політичної автономії відбувалось піднесення освіти, науки і культури, а з другого — царизм прагнув будь-що ліквідувати культурно-національну самобутність українського народу, ліквідувати його як окремий національний організм. Як зазначав В.Вернадський, у XVII і XVІІI ст. російсько-українські відносини “зводились до поступового поглинання і перетравлення Росією України як чужородного політичного тіла, причому водночас ліквідовувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності”.
Українським діячам культури з перших кроків своєї діяльності в Росії довелося зіткнутись з уніфікаційними намаганнями російського централізму і навіть проявами обскурантизму з боку московського патріархату, який повів боротьбу з київською книжковою “єрессю”. На соборі 1690 р. було засуджено твори Петра Могили, Симеона Полоцького, Іоаникія Галятовського. Ще раніше з наказу царя й патріарха у Москві було спалено всі книги Кирила Транквіліона Ставровецького. Протягом кількох десятків років російський Синод вів боротьбу з Києво-Печерською лаврою, намагаючись виправити мову унікальної чотиритомної праці Дмитра Тупталенка “Життя Святих’’. Цей твір визначний російський вчений Пипін назвав “єдиною у своєму роді працею, яку, без сумніву, не міг би написати ніхто з московських книжників”. Зрештою Синод добився свого, і у 1759 р. “Життя Святих” були видані церковнослов’янською мовою за російським зразком без живих українських слів, якими так рясно була пересипана книга українського вченого і богослова.