Дня українського відродження наступного десятиліття -30-х років XIX ст. — першорядну роль починають відігравати не лише захоплення у вивченні політичних ідей декабристів, а й зацікавлення фольклором, культурною спадщиною українського народу в цілому, а також видавнича діяльність.
Книжки, журнали й газети стають найпершим способом поширення культурних традицій та історичних знань, української мови та літератури, через які український народ в особі окремих інтелектуалів заявляв про свою самобутність.
Найбільшим впливовим центром українського друкованого слова, яке несло широким верствам народу інформацію про своєрідність і духовність українців, стає Харківський університет, створений у 1805 р. Науковці і літератори, що гуртувалися навколо цього навчального закладу, започаткували широку периферію зв’язків із науковими центрами Варшави, Львова, Ужгорода, університетськими центрами Чехії та інших слов’янських країн. У Харкові виникло чимало різних студентських гуртків, що влаштовували вечори й дискусії. Студентство гуртувалося навколо відомих українських письменників і науковців — Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, В. Каразіна та ін. Саме в Харківському університеті розпочинає свою літературну діяльність М. Костомаров. У 1816 р. в Харкові виникають періодичні російськомовні видання — «Харьковские ведомости», «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Украинский журнал» та ін. Впливовим періодичним виданням був журнал «Сын Отечества» (з 1812 р.). У цих виданнях продовжувалися традиції української сатиричної літератури та народної творчості. В багатьох публікаціях «Украинского вестника», котрий яскраво проводив ідеї відродження української культури, вміщувались критичні статті про державну політику, про злочинні викривлення та аморальні вчинки, які породжувалися кріпацтвом. Автори статей зверталися до освічених людей із закликом збирати й зберігати «рештки малоросійського слова» і т. п. Навколо відомих літераторів і громадських діячів, які виступали тут із публікаціями, гуртується молодь, яка створює міську бібліотеку, постійний театр тощо.
Студенти друкують та обговорюють твори демократичного звучання — такі як поема К. Рилєєва «Войнаровский» та поезії О. Пушкіна, цікавляться революційними ідеями, розповсюджують антиурядові твори. Тут друкували свої праці відомі дослідники української старовини І. Срезневський, П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський та інші. Вони порушували питання освіти народу, пропагували просвітницькі ідеї французьких енциклопедистів, висували ідеї демократичних перемін у державі і в розвитку української національної культури. Особливо приваблювали читачів публікації одного із харківських педагогів І.П. Вернета, який пропагував проблеми моралі, високе відчуття духовної свободи і сентиментальності. Популярністю користувався і «Украинский журнал», який вміщував твори К. Рилєєва, зокрема його поеми «Войнаровский», «Думы», «Б. Хмельницький», «Палій», «Гайдамак», вірші поета-декабриста В. Раєвського, написані в ув’язненні — «Марне кохання», «Пісня невільника», поезії Л. Боровиковського, А. Метлинського та ін. Журнал друкував і прозу, і критичні статті, а також матеріали на релігійні теми. У деяких публікаціях ставилося питання про народну мову, народну творчість, розвиток національної літератури. Автори їх стверджували, що українська література вже існує і «обов’язок справедливості вимагає, щоб ми принесли подяку п. Котляревському за його «Енеїду»
Прогресивні тенденції подібних публікацій у періодичній пресі сприяли утвердженню української національної літератури і культури.
Такою була роль й «Украинского альманаха», який видавали І. Росковшенко та І. Срезневський (1831); збірки «Утренняя звезда» (1833) (у двох томах), в якій взяли участь відомі українські письменники Г. Квітка-Основ’яненко, І. Петров, І. Срезнєвський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка та ін. В 1838 р. вийшов подібний до цього видання «Украинский сборник» І. Срезневського, де була надрукована лише одна п’єса І. Котляревського «Наталка-Полтавка», яка, на думку видавця, «мала сильний вплив на вивчення української народності».
Про значення літератури в процесі становлення і розвитку нації як такої красномовно сказав М.І. Костомаров: «Література є душа народного життя — є самосвідомість народності. Без літератури остання — тільки страждальне явище, і чим багатша, чим досконаліша у народу література, тим міцніша його народність, тим більша запорука, що він міцніше збереже себе від ворожих обставин історичного життя, тим сама сутність народності є всеохоплюючою, успішою».
Усе це сприяло тому, що серед харківської інтелігенції з’явилося чимало антиурядових творів, котрі поширювали анти самодержавні ідеї серед студентів, чиновників, офіцерів військових поселень на Харківщині й викликали величезне занепокоєння у жандармів. Такі процеси справляли вплив на формування прогресивної громадської думки, давали поштовх для пошуків нових суспільних ідеалів та гуртували сили для подальшої діяльності не тільки на терені Харківщини, айв інших регіонах України. Таким чином, Харків і Слобожанщина першими розпочали культурно-просвітницьку і видавничу діяльність, яку згодом підхопили в центрі України, в Києві, коли там у 1834 році був створений університет св. Володимира. Українська тематика захоплювала і російських, і польських, і чеських авторів. У цілому літературно-публіцистична діяльність представників Слобідського регіону і зокрема Харківського університету підготувала ґрунт для утвердження реалістичного напряму в літературі, який базувався на узагальненні життєвого досвіду та зверненні до історії України.
Якщо в (попереднє десятиріччя середовищем радикальної прогресивної суспільної думки були офіцерські кола російської армії, то тепер бачимо, що центр суспільного життя переміщується у напрямі широких кіл національно-свідомої інтелігенції — науковців, педагогів, студентського юнацтва і гімназистів, представників міщанства і заможних селян. Ця обставина сприяла тому, що в 30-гі роки XIX ст. у суспільний рух втягуються ширші верстви населення із демократично-різночинних кіл, які гуртувалися переважно в містах при університетах і гімназіях. В Україні це були Харків, згодом — Ніжин, Київ, Одеса, Полтава.
Зацікавлення ідеями просвітництва перебувало і в полі зору видавців «Одесского вестника» (1827-1893). Він мав досить широку, як на той час, читацьку аудиторію — у 1829 році кількість передплатників цього видання зросла до двох тисяч осіб.
У 30-х роках починає свою активну науково-просвітницьку Й публіцистичну діяльність видатний біолог, професор Московського університету, а від 1834 р. ректор Київського університету св. Володимира М. Максимович. Дослідники свідчать, що саме він раніше від Дарвіна висунув ідею історичного еволюційного розвитку органічного світу, раніше від біологів Т. Шванна і М. Плейдена виступив з концепцією про клітинну будову організмів. Саме М. Максимович першим почав писати популярні наукові статті з питань літератури та фольклору. Згодом він створив альманах «Киевлянин» (1840-1850), альманах «Украинец» (1859-1864). За його ініціативи в Києві було організоване наукове товариство по вивченню старовини, товариство ім. Нестора-літописця і т. п.
Уже в 50-х рр. XIX ст. мала місце гостра дискусія М. Максимовича з М. Погодіним. Останній доводив, що історична спадщина Київської Русі належить саме великоросам, а не малоросам (так офіційно називались тоді українці). З того часу почалась боротьба українських науковців і громадських діячів проти привласнення української історії представниками російської історіографії, а, отже, й «наукового» обгрунтування привласнення української території. «Націоналістичне «привласнення» території, мотивоване російським иаціоналізмом, було, а процесом, який охоплював і ідеологічне, і символічне, і художнє, і топонімічне освоєння простору, яке сприяло утвердженню у соціальній свідомості ідеї про їхнє національне право володіти українською територією». Історія продовжує лишатись головним полем битви за самостійність українського народу як народу державницького і європейського, що у своєму історичному розвитку нічим не поступався іншим європейським народам. І справді, відновлена українська історія «відбирала» у російської не просто територію України, яку російські офіційні ідеологи вважали своєю власністю, а й «Київ — матір городів руських», центр православної віри і своєї державності, а також позбавляла їх ідеологічних засад, які вони використовували в конфлікті з ідеологами польського руху.
Це був своєрідний вигук з боку українського націоналізму, який протиставляв себе російському та польському націоналізмові саме тим, що відвойовував і свою територію, і образ своєї Батьківщини. Російська (власне як і польська) громадськість сприймали цей виклик як диверсію із середини «національного тіла» триєдиної російської народності. Тому розвиток й утвердження української літератури, історії, культури обумовлювали з їхнього боку бурхливу негативну реакцію й посилення процесів денаціоналізації культури, мови і всього українського суспільного життя. Невипадково офіційна політика в Україні проводилась під гаслами відновлення «справжньої руськості», оскільки вважалось, що цей «руський» край є краєм російським, який був зіпсований полонізацією. Через те репресії проти українства сприймались як боротьба зі спробами розкласти «національний організм» триєдиної російської нації на який спирався самодержавний уряд у проведенні своєї політики. Адже відомо, що московські царі ще в період становлення власної державності оголосили себе спадкоємцями політичної спадщини Київської Русі і цим стверджували своє право на «собирание земель русских» і, посилаючись на родові зв’язки своїх князів із київською династією, привласнили назву Русь для новоствореної Московської держави Відродження українства руйнувало цю доктрину. Через те, починаючи від 30-х років XIX ст., урядові кола почали постійну боротьбу проти національного культурно-просвітницького відродження українців.
Але ідеї відродження національної культури, історії, і мови, літератури у 30-х років захоплювали все глибші і ширші прошарки молодих людей, зокрема й гімназистів. Так, широко відомою стала справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії, яка була заснована у 1820 р. для навчання дітей дворян. Тут серед викладачів і гімназистів ще в 20-ті років XIX ст. поширювалися ідеї просвітництва, культивувалося негативне ставлення до традиції становості в освіті. Відверто й послідовно ці думки висловлював тогочасний директор гімназії І. Орлай, котрий був вихідцем із Закарпаття, та його найближче оточення. «І чому б діти небагатих батьків повинні бути виключені від почуття доброчесності і шани? Хіба безсмертний наш Ломоносов не з рибальського куреня підніс себе славою вище багатьох багачів і дворян?» — писав І. Орлай. Він запросив на викладацьку роботу в гімназію значне коло талановитих педагогів, що мали вільнодумні погляди і впливали своїми ідеями на вихованців.
У гімназії було створено ряд рукописних журналів та альманахів, в яких виступали і гімназисти, і педагоги: «Метеор литературы», «Парнасский гений», «Литературное эхо» та ін. Гут була організована гімназистами тасмна «бібліотека вільного читання», якою опікувався юний М. Гоголь. В ній зберігались твори О.Пушкіна, О. Грибоедова, Вайрона, Вольтера та інших авторів демократичного спрямування, через що вона невдовзі була ліквідована.
Але серед вихованців гімназії і далі продовжувались поширюватися нелегальні твори та поезії декабристів, рукописні альманахи, які стали об’єктом конфіскації з боку чиновників й нової адміністрації закладу. У 1827 р. було заборонено і юнацький театр, де з успіхом виступав талановитий гімназист М. Гоголь. Між професорами часом виникала напружена боротьба через поширення вільнодумства, посипались доноси, суперечки, у що втягувались і гімназисти.
Особливо гостро постало питання про політичне й релігійне вільнодумство молодого педагога М. Білоусова, який викладав природне право і був найпопулярніший серед молоді як проповідник ідеї, що стверджувала право людини на свою особистість. У 1830 р. група прогресивних педагогів разом із М. Білоусовим була звільнена з роботи й зазнала репресій за те, що нібито вони схиляли юнацтво «до послаблення віри і неповаги до самодержавної влади»»’.
Події в Ніжинській гімназії викликали широкий розголос і справили значний вплив на формування демократичних засад у світогляді учнівської та студентської молоді в інших навчальних закладах України.
Наприкінці 20-х — початку 30-х років XIX ст. у середовищі української літературної інтелігенції формується більш широкий національно-демократичний напрям суспільно-політичної думки, який був згодом названий українським романтизмом. Поступово під впливом нових революційних ідей Європи і Росії він втягує в себе ширші кола інтелігенції, набуває політичного забарвлення. Відбувається процес перетворення етнічномовної спільноти на свідому політично-культурну верству. Цьому сприяло не лише політичне й к)’льтурие суперництво з російськими урядовими колами українських суспільно-політичних діячів, які підносили власну культру і духовність на один рівень із російською, а й ще більшою мірою суперництво з польськими ідеологами, які намагалися здобути в українському суспільстві визнання своїх прав на відновлення «історичної Польщі» разом із українськими територіями та українським народом, який вони вважали частиною польського етносу.
Відомий дослідник XX ст. І. Лисяк-Рудницький навіть вважав, що польські провідники національно-визвольної боротьби, з якими українські діячі полемізували про самобутню ідентичність українського народу, внесли суттєве та ідейне творення концепції нової України. їхній вплив, твердить він, допоміг українському відродженню позбутися культурницького регіоналізму й посилити його «антиросійську бойовитість» тобто, виразніше визначити свою національно-державницьку спрямованість