Ландміліцькі полки

Ландміліцькі полки — полки, що формувалися з козаків-добровольців, здебільшого, тих, хто вже був у відставці, або з якихось причин не був записаний до козацького реєстру. Формувалися ці полки на засадах народного ополчення, за територіальною ознакою. Діяли вони на тих територіях, на яких ці полки та сотні створювалися, й основна мета їх полягала в тому, щоб допомагати в обороні краю гетьманським козацьким військам, запорізьким козакам (у XVIII ст. — ще й російським гарнізонам). У дослівному перекладі з німецької це означало «полки земельної крайової міліції». Проте нерідко траплялося так, що російське та гетьманське командування змушені були залучати ландміліцькі полки до участі у бойових діях за межами їх територій, до участі в походах, а також для охорони прикордонних укріплених ліній, зокрема. Української лінії (див.). Значну частину ландміліцьких полків складали зубожілі селяни та наймити, котрі, завдяки участі в ландміліцьких походах, сподівалися перейти до козацького стану. Так, у 1739 році з’явився наказ російського військового командування, згідно з яким планувалося мобілізувати для прикордонно-сторожової служби близько 50 тисяч городових козаків, «мужиків, наймитів та обивателів». Полки, сформовані для таких потреб, теж називали «ландміліцькими».