Народився Левко Іванович Боровиковський 22 лютого 1808 року в селі Милюшках Хорольського повіту на Полтавщині в сім’ї дрібного поміщика.
Початкову освіту малий Левко одержав дома. Потім його віддали до повітового училища в м. Хоролі, де хлопець провчився чотири роки, а вже тоді він вступив (1822) до Полтавської гімназії. Викладання тут велося схоластично, без програм і належного контролю. Однак серед педагогів, котрі здебільшого виконували свої обов’язки формально, виділявся викладач російської словесності І. Г. Бутков. Цей учитель мав великий вплив на Левка Боровиковського — заохотив юнака до самоосвіти, пробудив у нього зацікавленість художньою літературою. Не останню роль у формуванні естетичних смаків майбутнього поета відіграли мистецькі уподобання родинного оточення та краса чудової природи Полтавщини. У гімназії він виявив також цікавість до вивчення мов і вирішив удосконалити свої знання на словесному відділі філософського факультету Харківського університету, куди вступив 1826 року.
Душею літературного життя в Харкові був тоді, як відомо,
П. Гулак-Артемовський у і з його допомогою обдарований юнак входить в коло літературної молоді, бере участь у збиранні етнографічних та фольклорних матеріалів, записуючи народні легенди, пісні, казки; береться й сам за перо — творить російською та українською мовами. Пізніше активним учасником харківського літературного життя стає Ізмаїл Срезневський. Йому належить провідна роль у заснуванні гуртка поетів-романтиків, до якого згодом входить і Левко Боровиковський, а також ідея випуску «Українського альманаха», що побачив світ 1831 року. Можна сказати, що діяльність П. Гулака-Артемовського та
І. І. Срезневського визначили літературне майбутнє Левка Боровиковського.
Навчання Л. Боровиковського в університеті припало на той час, коли в країні посилилась реакція після придушення царатом декабристського руху. Старший брат поета згадував, що в університеті панували «холодна байдужість і мертвотний формалізм», які вбивали живу думку молоді. І коли у «Вестнике Европы» з’явилася перекладена Л. Боро вико вським балада А. Міцкевича «Фарис» із схвальним відгуком, то молодий перекладач мав велику неприємність від інспектора. Адже без його відома студентам не дозволялося друкувати свої твори.
Після закінчення (1830) університету «со степенью кандидата за отличие» Л. Боровиковський — на педагогічній роботі. Цікаво відзначити, що серед його учнів були: І. Посяда, один з майбутніх активних членів Кирило-Мефодіївського товариства, близький товариш Шевченка, та Леонід Глібов, майбутній славетний байкар України.
Роки педагогічної роботи Л. Боровйковського співпали з роками його найпліднішої творчої праці: він пише романтичні вірші та байки, працює над укладанням словника української мови, не полишає записувати фольклорні зразки. За своє творче життя поет написав 24 балади і думи та понад 250 байок, в основу яких покладено народні перекази, повір’я, приказки, а також переклав російською мовою ряд поезій Міцкевича, підготував до друку 150 українських народних пісень та 1200 прислів’їв і приказок.
Байкарська спадщина Л. Боровиковського посіла визначне місце в українській літературі. До цього жанру він звернувся майже одночасно з 6. Гребінкою, але друком деякі з його байок побачили світ лише через десять років в альманасі «Ластівка», злагодженому саме Гребінкою. Ще через десяток літ Амвросій Метлинський видав у Києві збірку «Байки й прибаютки» (1852) з власною передмовою, вмістивши 177 байок Л. Боровиковського. Відтоді ім’я поета стало широко відомим на Україні. До речі, ця збірка відкривалася віршованим звертанням «До дітей», яким автор, мабуть, хотів підкреслити, що його байки адресуються також дитячому читачеві.
Вміщені в збірці «Байки й прибаютки» твори становили своєрідний різновид байки — художні приповідки-гуморески, джерелом для яких був український фольклор, і в цьому полягало новаторство поета. Веселі, лаконічні й дотепні, байки-приказки Л. Боровиковського швидко набули популярності і серед дитячого читача.
В кінці старого Харкова стояв будинок, відомий майже кожному освіченому мешканцеві міста. У ньому проживав професор історії Харківського університету Петро Петрович Гулак-Артемовський. Відтоді, як він тут оселився, в його квартирі завжди збиралася групка місцевої студентської молоді. Адже приємно було поспілкуватися з людиною, котра чудово зналася на історії, філософії та поезії. До того ж П. Гулака-Артемовського навідував професор університету Іван Овсійович Срезневський, що на той час як автор статті «Слов’янська міфологія…» користувався авторитетом у поетів-романтиків, визнаним проводирем яких виступав його син Ізмаїл Срезневський. Тож у такому товаристві було про що поговорити, посперечатися, помріяти. Поміж завсідників цих зібрань найчастіше бували також тоді студенти, а згодом відомі учені й літератори Микола Костомаров та Амвросій Метлинський — вони наймали квартиру в тому ж будинку. З оцими зацікавленими історико-філологічними науками та романтичною поезією представниками високоосвіченого університетського товариства, що гуртувалося навколо П. Гулака-Артемовського, звела доля і молодого Левка Боровиковського. Він саме став студентом Харківського університету.
В ліричній поезії Боровиковський виступив як один з перших і найвизначніших українських романтиків. Він рішуче відходить од бурлескного стилю, виявляючи самобутній талант і високу культуру вірша, наполегливо прагне прищепити українській ліриці стиль романтичний. Його пісні й балади, «думки» й ліро-епічні поеми, написані переважно на основі народних пісень та легенд, стали окрасою тогочасної української романтичної поезії. Л. Боровиковського справедливо вважають талановитим попередником раннього Шевченка, автора майстерних романтичних балад.
У творчості Л. Боровиковського виразно відчувається демократичний струмінь, хоча вона й не досягла високого антикріпосницького звучання. Це пояснюється дещо обмеженим світоглядом поета, який, проте, виявляв щиру любов до простого люду, до його пісні й слова, прагнучи зберегти й примножити культурні надбання рідного народу. Усією своєю творчістю він утверджував в українській літературі романтизм, шукаючи все нових і нових форм та жанрів. З-під його пера вийшли типові зразки романтичної балади, пейзажної та побутової лірики, не говорячи вже про байку.
Л. Боровиковському належать і переклади з Пушкіна («Два ворони», «Зимовий вечір»), Міцкевича («Фарис», «Аккерманські степи») та Горація. На відміну від бурлескно-травестійного типу перекладів П. Гулака-Артемовського і 6. Гребінки Л. Боровиковський досить точно дотримувався оригіналу, хоча й насичував його національним українським колоритом.
Залишивши 1855 року педагогічну діяльність, поет оселився в рідних Милюшках і прожив там понад тридцять літ. Відомостей про ці роки його життя майже немає. 26 грудня 1889 року Левко Боровиковський помер, поховали його в рідному селі.