Подібно як у літературному, так і в мистецькому русі Галичини, Львів з ай мав центральне місце. І взагалі, в історично-мистецькому аспекті Львів, як прадавня столиця галицької України, завжди займав як не рівнорядне з Києвом, то зараз же друге по ньому місце.
Тут бо, у Львові, виросли великі традиції українського ренесансу, тут процвітало бароко. Окреме місце займав Львів як осередок у розвитку галицької іконографії. Величава збірка ікон з усіх теренів галицької території в Українському Національному Музею (згодом видана в окремому альбомі) є справжнім скарбом для кожного мистця. Такі ж збірки існували і в інших музеях українського Львова, як напр. Народного Дому, Ставропігії, НТШ, а зокрема Богословської Академії. При цьому, крім ікон були в них колекції інших етнографічних чи археологічних матеріалів.
Зовсім інші обставини настали після невдачі Визвольних змагань, в поверсальській Польщі, коли подібно, як і в інших ділянках, так і в мистецькій, зокрема в ділянці збереження культурно-мистецьких пам’яток, довелося здатись на власні сили і вдержати ті мистецькі позиції, які мали за собою такі гарні традиції. Але, на жаль, в передвоєнній Галичині ті традиції, зокрема в образотворчому мистецтві, наче б увірвалися. Відчувалось, що довоєнна Галичина не мала видатних мистецьких сил і серед тодішнього громадянства не було зацікавлення мистецькими проблемами. Не було ні мистецьких шкіл, ні мистецької критики.
На тлі такої ситуації помітно вирізнялась постать Івана Труша, що ще у 1899 р. влаштував у Львові першу мистецьку виставку, а в дальших роках робив усі можливі спроби створити й оживити український мистецький рух. Але ці спроби не дали результату.
У розвитку українського мистецького руху Галичини у перші повоєнні роки, велику роль зіграла група мистців, пришельців із східної України, які принесли з собою нові творчі ідеї. Завдяки їм повоєнний Львів і часу Другої світової війни, за словами Св. Гординського145 „майже безперервно пульсував ритмом українського мистецтва, мистці жили справжньою творчою атмосферою, працюючи не тільки для заробітку, але що більше — з перспективами на майбутнє, з усією історичною відповідальністю, що з такого становища випливали.
І так, за словами цього видатного історика і критика українського мистецтва, українські мистці Галичини того періоду „своєю творчою рухливістю, виставами, виданнями, а передовсім своїми творами творили цю необхідну атмосферу, що її брак давно відчувався”.
Уже в 1922 p., за почином митця Петра Холодного і теоретика і критика мистецтва Миколи Голубця, організується у Львові гурток Діячів Українського Мистецтва. Згодом постає Т-во Прихильників Українського Мистецтва, а на початках 30-их pp. організується група молодих мистців РУБ.8
Найвизначнішою виявила себе Асоціяція Незалежних Українських Митців (АНУМ), заснована 1931 р. П. Ковжуном. М. Осінчуком, Я. Музикою, Св. Гордннськнм Її ідеологом став визначний графік Павло Ковжун, що, всупереч групі старших мистців, обстоював у мистецтві не тільки „національне”, але передусім „модерне, новочасне”. Значну допомогу АНУМ-ові дав зв’язок з українськими мистцями Парижа, а теж з харківською «Новою Генерацією». Крім цього самий Ковжун написав чимало статей на мистецькі теми. Він теж є автором кількох монографій про окремих мистців, був редактором мистецьких журналів «Митуса» і «Мистецтво».