В другій половині XVII ст. поповнюється теж скарбниця народнопоетичної творчости. Появляються нового типу думи, нові історичні пісні та перекази про героїку козацьких визвольних воєн.
Головним героєм цих дум та пісень був, очевидно, Богдан Хмельницький і йому присвячений цілий цикль величавих дум, в яких прославлено найважніші моменти його діяльності. Для сучасників був він „Богом даним вождем”, „Мойсеєм, що вивів український народ з єгипетської неволі лядської”. . « Йому присвячено оди, панегірики, де порівнювано його з античними героями — Леонідом і Ганнібалем.
Основними творами, що в цілому охоплюють події з 1648 р. по 1657-ий (рік смерті Хмельницького), це думи, в якій прославляється великого гетьмана і засуджується зрадника Дмитра Барабаша, що продався польському королеві і був викритий Хмельницьким; пісні про його першу перемогу над Жовтими Водами, про корсунську битву, про похід у Молдавію а теж про смерть його сина Юрія. З цих років значення дум, як боєвої поезії, виявилось з особливою яскравістю. Творцями і виконавцями дум були народні співці-кобзарі, які жили серед козаків, супроводжали козацьке військо в походах і оспівували його боєві подвиги та заохочували до дальших дій. Мандруючи по містах і селах України, вони своїми піснями викликали народний гнів, закликали народ ставати в ряди козацького війська та славили козацького батька Хмеля.
Поряд з Хмельницьким пісні прославляють теж його найближчих дорадників, як от Перебийноса (Максима Кривоноса), Івана Богуна та Данила Нечая. Між ними окреме місце займає славний козацький ватажок Станислав Морозенко (загинув у 1651 р. в битві з татарами). Образ цього козака, „голови завзятої”, з якого вороги „живцем серце вирвали”, став улюбленим народним образом, за яким „вся Вкраїна плаче”. Разом з цим, у думах оспівується героїчна боротьба і відвага народних мас, козаків, селян і інших, що співдіяли в перемогах Хмельницького. Погляд народу на Хмельницького, як героя „чия слава не вмре, не поляже”, висловлений в народних думах і піснях, знайшов пізніше своє відображення в багатьох творах українських письменників, як от у Гребінки, Шевченка, Франка, Старицького та інших.
Народні думи та пісні
Кінець XVII і початок XVIII ст. це останній період розквіту народних дум та пісень про „козацьку славу”. Після народно-визвольної боротьби — розвиток дум припиняється. У думах, що в незначній кількості творилися в наступний період, переважають уже зовсім інші теми і мотиви. Занепад козацького життя привів і до занепаду героїчного епосу. Козацтво підупадає політично, суспільно та економічно, багато гіркої правди про те розказано в думі «Козацьке життя» уже з пізнішого періоду. Проте самі думи жили в народі довше і були й пізніше популярними. У XIX ст. було чимало талановитих виконавців таких дум, серед яких найбільше відомим був Остап Вересай з Полтавщини.
Шкільна література
Продовжує в цьому періоді розвиватись і т.зв. шкільна література. Її творцями були передовсім викладачі та вихованці Київської Академії — професори і студенти, які і до того часу складали „орації” (тобто промови), вірші, драматичні твори. Вони продовжували полеміку з католиками, видавали агіографічні (життя святих) та інші твори. Полеміка з латино-уніатами, яка набрала такого значного розвитку в попередній період, тривала і в другій половині XVII ст. і на початках XVIII. Брали в ній участь видатні письменники того часу, як от Іоанікій Галятовський, І. Ґізель, Л. Баранович, що писали і друкували свої твори виключно польською мовою (щоб польський противний табір міг їх читати і розуміти), та інші. Для мас східноукраїнського населення, церковно підчиненого Москві, ця полеміка не мала такого значення, як раніше, ані такої актуальності, але для західноукраїнських народних мас, які були під Польщею, зокрема тих, які все ще міцно держались прадідної православної віри, це мало своє значення.
З полемічних творів релігійного змісту того часу треба відмітити передовсім монументальну збірку «Книгу житій святих» в 12-ти частинах, а її автором був Дмитро Туптало.
Історично-мемуарні праці
В цьому часі, внаслідок історичних подій, що їх переживала Україна, помічаємо особливе зацікавлення для світської історії.
І так в 70-их pp. XVII ст. появляються різні історичні праці, з яких на першому місці треба поставити «Синопсис (огляд) или краткоє собрание от разних литописцев» 1674), який перевидано 18 разів, а три видання його появились у XIX ст. Була це найпопулярніша книга східньо-слов’янської історії того часу. Починається виклад «Синопсису» з легендарної історії слов’ян, яких героїчні діла признали грецькі і римські володарі. Дальше йде виклад історії Київської Русі. Закінчується твір історією України під владою Польщі і Литви. Натомість про визвольну війну Хмельницького немає і згадки, а про Переяславський договір говориться там, як про повернення Києва під „скиптроносну царську руку”. . .
Авторство «Синопсису» довший час приписувано архімандритові Києво-Печерської лаври, професорові а згодом ректорові Києво-Могилянської Академії, німецького походження Інокентієві Гізелеві. Але нові дослідження (Пріцака, Решетаря, Ісаєва) виявили, що Гізель не міг бути автором цього твору, і що він, наче б то писаний на замовлення, пройшов російську цензуру. Мав він на меті проросійські політичні тенденції, а його об’єднувальний напрямок проявляється передовсім щодо династії московських царів, яких
Густинський Літопис
До цікавих історично-літературних пам’яток належить теж невідомого автора т.зв. «Густинський Літопис», переписаний ієромонахом густинського манастиря біля Прилук, М. Лосицьким. Починається він викладом найдавнішої історії України і доведений до 1597 р. В ньому автор використовує чисельні українські і чужі джерела. Останні розділи присвячені історії виникнення козаччини. Мова «Літопису» зближена до народної.
Ораторська проза
Зовсім інший характер має ораторська проза цього періоду, яка характеризується словними прикрасами, вишуканими порівняннями, штучними алегоріями, сполукою образів з античної міфології з християнською символікою, бо ж не забуваймо, що це був час бароко!
Типовим зразком такого стилю можна б вважати проповіді ректора І. Галятовського, автора першої спроби виложити теорію новомодного тоді ораторства п.н. «Наука албо способ уложенія казаня», додана до збірки власних проповідей і тричі перевидана. Містила вона теорію і практику церковного красномовства.
В ораціях (тобто промовах) інших проповідників того часу, як от у проповідях J1. Барановича («Меч духовний», «Труби словес проповідних»), та в збірці
А. Радивиловського («Огородець Марії Богородиці» чи «Вінець Христовий»), є справді деякі відгуки про тяжкий стан пригноблених верств та про важке положення України того часу (pp. 1670-1680), але в цілому вони далекі від життя.
Вірші XVII ст.
На другу половину XVII ст. припадає поява побутово-історичних віршів. З хвилиною, коли студенти шкіл винесли вірші поза шкільні мури, зацікавились ними ширші кола і почали собі складати їх на свій лад. Творцями їх були колишні учні, які мандрували по Україні, шукаючи заробітків чи пристановища. Це були т.зв. мандрівні школярі „бакалярі” чи „дяки-пиворізи”, які нераз ставали сільськими учителями-дяками чи священиками. Вони знали зблизька життя народу, цікавились його справами і писали свої вірші мовою зближеною до народної. І так постали вірші побутового характеру, а поруч них історичні, а то й сатиричні. До таких треба зарахувати вірші про Хмельницького, про його трагічний бій під Берестечком, про Палія, Мазепу. Оспівуються у них визвольні війни, гірку долю України та піднімаються заклики до єдности-згоди. До цього останнього циклю треба зарахувати пісню І. Мазепи «Всі покою щиро прагнуть, але не в один гуж тягнуть». (Йому теж приписують вірш «Ой, біда тій чайці»). Своїм ідейним спрямуванням і стилем наближаються вони до народно-поетичної творчості.
Другим провідним родом віршування була духовна лірика (вірші в честь Бога, Божої Матері, святих) та світська, з приводу подій сімейного, шкільного чи суспільного життя. Автором численних духовних віршів був Д. Туптало, а польською мовою кантів, псалмів і інших—JI. Баранович. Була навіть цікава та оригінальна спроба викласти біблію віршами (Ц. Мокрієвич). У поширюванні духовних віршів велику роль зіграла школа. Серед духовних віршів на честь Ісуса Христа перше місце займають коляди, які на думку Франка, були „правдивими перлами церковної поезії”. Дуже популярними були теж вірші на честь Богородиці, якої культ в Україні був особливо високий, а з усіх святих особливо популярними були вірші у честь св. Миколая-чудотворця.
Поряд з цим слід відмітити віршову продукцію київської школи, для якої поезія і віршування були тотожними поняттям. На теми соціальні, побутові, любовні, сатиричні і т.п. писав вірші Климентій Зінов’єв. Спеціалізувались теж поети-стихотворці у різних „фігурах” віршів, різнорідних розташовуваннях рядків на хрест, в піраміду, орла, коло. Були теж т.зв. раковидні вірші, акростихи, а на усіх них була печать барокового стилю.
З драми цього часу слід відмітити її дальший розвиток, започаткований в першій половині XVII ст. Були отже шкільні, великодні і різдвяні драми, запозичені з леґенд про святих, алегоричні. Авторами їх були викладачі поетики і вони були побудовані за правилами тодішньої шкільної теорії. За період від 1623-1795 р. збереглося їх понад 20 текстів. Тоді теж появилась найстарша надрукована драма з 1673 р. «Про Олексія, чоловіка Божого», що була тоді дуже популярна зі вставками з побутових сцен народного життя.
Література другої половини XVII ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)