Поети Галичини 1850-60 років 50-60-ті роки проявили себе в літературі Галичини і Буковини теж дещо інакше, як на східноукраїнських землях. Відрізані від наддніпрянської України кордонами, вони переживали ще й кризу внутрішнього розбиття, роз’єднання та відсутності духа соборності.
Тому чимало прийшлося докласти зусиль, передовсім письменниками, щоби своїми творами сприяти об’єднанню українських земель для спільних дій, зокрема в галузі культурно-літературного життя. Цими передовими духовими провідниками були передовсім Володимир Шашкевич у Галичині і Юрій Федькович та Сидір Воробкевич на Буковині.
Складними теж були часи, в яких вони діяли. Після деякого піднесення в 1848 р. на західноукраїнських землях запанувала реакція урядових кіл і культурний процес загальмувався. Назвали ці роки „тісними”. . . Проте літературне життя там ніколи не завмирало. Поширювались твори Шевченка, Вовчка, Квітки-Основ’яненка і доволі популярними між інтелігенцією були твори кращих російських письменників того часу.
Динамічний вплив на ментальність українців мав зокрема Шевченків «Кобзар». Існує чимала література цього питання, але вистарчить зацитувати слова галицького діяча Остапа Терлецького про те, який вплив мав Шевченко на галицьких та інших західніх земель українців:
„Новий нечуваний світ створився нам із «Кобзаря» і молоде свіже незіп-соване серце відразу полюбило його. Зовсім інакшим показався нам тепер мужик погорджении і зневажений донедавна; він нараз піднісся на висоту народного ідеалу і став в очах молодіжнимим, довготерпеливим мучеником, якого всі били, катували, надуживали, а який своєю довговіковою боротьбою за свободу, за віру, за правду урятував перед судом історії честь українського імені. Не мужик нам, а ми мужикові повинні були служити, не мужик, а ми заслуговуємо на погорду і зневагу. Аж Шевченко показав нам ту дорогу, якою можна дійти до народної свободи”.
І справді, передовсім під впливом Шевченка пожвавилось громадсько-культурне життя галицьких українців в 60-их роках. Але не було між діячами Галичини однодушності в основних питаннях; одні з них були народники-патріоти, як Вол. Шашкевич чи П. Свєнціцький, інші служили москвофільському ворожому таборові, а ще інші прямо сполонізувались.
Талановитим поетом того часу був син Маркіяна — Володимир Шашкевич, що, після закінчення університетських студій, був одним з редакторів «Вечорниць», «Русалки», а збірка його поезій «Зільник» пройнята щирими почуваннями смутку і надії.
Більше почесне місце займає поляк з походження Павлин Свєнціцький (псевдо Павло Свій), видавець двомовного польсько-українського журналу «Село», поет, педагог, прозаїк і драматург; один з перших, що в книжечці «Вік 19-ий у діях літератури української» відзначив світове значення Шевченка.
На твердих національних позиціях стояв Микола Устиянович, що в 50-60 роках розгорнув свою поетичну діяльність, а його „Верховино, світку ти наш” стала загальновідомою народною піснею. Він відстоював єдність українських земель з Наддніпрянською Україною. Таким же був поет-романтик, організатор «Мети» Ксенофонт Климкович. Куди більше маркантною від них постаттю був священик Антін Могильницький (1817-73), що в 40-их роках стояв близько Шашкевичевого гуртка, наголошував ідеї національного відродження і здобув собі літературну популярність своєю романтичною поемою «Скит Манявський», де подана легендарна історія дуже давнього своїм походженням і славного в західній Україні монастиря. Був він на свій час ерудитом, добре обізнаним із здобутками західноєвропейської культури. .Федькович вважав його за одного з найбільших поетів і культурних діячів західної України, а Іван Франко зараховував його до „перших будителів руського духа в Галичині”. Але після поразки революційних рухів і наступу реакції, Могильницький відійшов від національно-громадського життя і вирікся ідеї національного визволення. Такою ж дорогою, не згадуючи вже Д. Зубрицького чи І. Гушалевича, Б. Дідицького, пішли і інші західноукраїнські літератори і діячі, які без особливих вагань утвердились на позиціях реакційного москвофільства та стали виразниками ідей російського монархізму і якогось мрячного неокресленого „слов’янофільства”.
Юрій Федькович (1834-1888)
У 1860-их роках прийшло теж до літературного відродження на Буковинні. Ця колишня „княжа волость”, а потім під владою татар, румунів, турків,
Першим дійсним пробудитеЛем буковинських українців став Юрій Федькович, нащадок спольщеного роду, що розпочав свою літературну кар’єру німецькими віршами, а під час військової служби в Італії написав свою першу „думку” українською мовою. Це було 1859 р. Його знайомство з українськими культурними діячами в Чернівцях (Антін Кобилянський, Кость Горбаль), а теж твори Шевченка та інших письменників мали вплив на його українізацію, і він з початком 60-их років у своїй творчості переходить виключно на українську мову. Вперше збірка його поезій появилась у Львові в
1862 р. Після звільнення з війська він поселюється в рідному селі Путилові, де живе як звичайний селянин, і тут займається літературною працею. Згодом, деякий час, проживає у Львові, де готує книжечки для „Просвіти» і драматичні твори для театру. Останні роки свого життя провів у Чернівцях. Деякий час займався редакційно-видавничою діяльністю, потім виключно цікавився астрологією, але після відзначення його 25-річчя літературної діяльності громадськістю Чернівців — він знову вернувся до активної національно-громадської праці, але постигла його передчасна смерть.
Федькович належить до найвидатніших українських ліриків XIX ст. Головною темою його поезій є важке і незавидне життя молодих гуцулів в австрійській армії. В своїх „Жовнярських думах” висловлює він тугу за рідними сторонами, за горами, драму новобранців, їх тривогу і непевність перед боєм, а то й випадки трагічної смерти. Характеризують їх щирі почування безпосередність вислову. З його поезій на окрему увагу заслуговує, у важкому настрою написаний, вірш «Пречиста Діво радуйся Маріє», у якому показав ряд картин людського горя. В інших виявив він свідомість свого післанництва в народі. До таких належать: «До руського боянства», «На скін (тобто смерть) Шевченка», а з більших поем с «Празник у Такові», «Король гуцул», «Довбуш».
Багато пісень, романсів, балад і т.п., та передовсім патріотичних віршів, написав Федьковичів сучасник і земляк Сидір Воробкевич (1836-1903). Був священиком, учителем, займався малярством. Почав писати під впливом творів Шевченка, Шашкевича та Устіяновича. Його перші вірші «Думки з Буковини» появились у збірнику «Галичанин» у 1863 р. Був він теж видавцем першого українського буковинського альманаха «Руська хата».
Проза
Прозу галицько-українського письменства 40-60-их років репрезентують теж різні зразки романтичного напрямку.
Основоположником цього жанру треба вважати Маркіяна Шашкевича, який ще в своїй «Русалці Дністровій» (1837) помістив романтичне оповідання «Олена», пов’язане з народною легендою про боротьбу опришків проти польського панства. На фольклорних матеріалах Буковини написав свої дві повісті М. Устіянович: «Месть верховинця» і «Страсний четвер». У цих повістях автор дав нам описи релігійних обрядів і сімейних взаємин між верховинцями, тощо. Характеризує їх мужність, відвага і душевна благородність. Основою «Страсного четверга» є народні легенди про отамана опришків Довбуша і трагічну долю його коханої Зіни (чи Дзвінки). Зокрема чимало фольклорного матеріалу з проявами морально-релігійного дидактизму має його повість «Месть верховинця». Але в парі з романтичними атрибутами про народних месників, автор дає нам реалістичні пояснення — чому саме виникло таке соціальне явище, як „опришківство”, яке було реакцією селян на утиски польсько-австрійської шляхти.
Тему опришків подибуємо теж в іншого прозаїка 60-их pp., а саме Федора Заревича, автора «Син опришка». Та куди замітніша інша його повість «Хлопська дитина», в якій змальовує станові пересуди панівної шляхетської інтелігенції та протиставить їй „хлопську дитину”, сина наймички-сироти, який захищає людські права селян.
В 60-их pp. українську прозу збагачує своїми оповіданнями і повістями соціального і мистецького звучання творами Юрій Федькович. Першою такого жанру повістю була «Люба-згуба», а за нею слідував «Побратим», «Безталанне кохання». Пишучи про ці твори Леся Українка відзначила в них деяку сентиментальність, пристрасть до етнографізму і до декоративної сторони народного життя. А це — пише вона, — перешкоджало письменникові спинитися на глибших соціальних проблемах. Отже — у Федьковича реалізм переплітається з романтизмом. Подібно як у поезіях характеризує Федьковича поетизація гордих і сильних людей, контрастні характери і напружені ситуації. Прикладом цього може бути його ж повість «Сава Зінич», де герой, в ім’я справедливості, жертвує особистою свободою, бо вбиває негідника і не розкаюється у своєму вчинку. Славу письменникові принесли його талановиті оповідання з 60-их років, пройняті духом протесту і волелюбства. Вони розкривають правду про життя буковинських селян і вояків в австрійській армії. Сильний вплив на Федьковичеву прозу мала Марко Вовчок, а на думку Франка — Федькович це одна з найоригінальніших постатей в українській літературі. Природа гуцульської землі — писав він — вложила в нього все, що мала найніжнішого, найсердечнішого.
Література Західноукраїнських земель другої половини ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)