Кінець ХІХ-го і початок XX ст. знаменує новий період в історії української літератури, яка відображує нові національні і соціальні умовини життя, видвигає нові ідеї, теми, нові образи.
Передові письменники того часу, йдучи за західноєвропейськими прямуваннями, стають на грунт т.зв. модернізму, тобто новаторства, яке є повним запереченням реалізму, що стає пережитком. Старі засоби мистецького відображення вже не вдоволяли письменників і тут джерело, за висловом Івана Франка, „шукання нових горизонтів” чи Стефаникове шукання „нових ідей для своєї землі”. І хоч внутрішньополітичні умовини не були сприятливими для розвитку літератури, прийшло тоді до складної, інколи гострої полеміки між представниками старої школи і нових груп, що репрезентували нові течії. „Ніколи досі на ниві нашого слова — писав Франко в «Літ. Науковім Вістнику» у 1901 р. — не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечних течій, полеміки, різнорідних думок, таких глибоких переворотів”.
Перший з гаслами модернізму виступив у 1901 p., родом з Катеринославщини, поет Микола Вороний, але Франко поставився критично до цих гасел. У 1903 p. М. Коцюбинський і М. Чернявський звернулися з відозвою до письменників стати ближче до життя, розширити мистецький і тематичний діапазон літератури. І знову прийшло до критики табору консервативного напрямку письменників. Врешті, у 1907 р. появився маніфест групи галицьких письменників «Молода Муза», спрямований проти реалізму в літературі і національного волюнтаризму письменників. Все це, очевидно, активізувало літературний процес і різко відмежовувало різні літературні табори.
Втім, на промежі ХІХ-ХХ ст. в українську літературу ввійшло чимало нових письменників. Поряд таких уже відомих прізвищ, як М. Коцюбинський,
В. Стефаник, Л. Українка, О. Кобилянська, М. Черемшина, Гнат Хоткевич — появилися нові й оригінальні таланти, як от С. Васильченко, А. Тесленко, М. Чернявський, Т. Бордуляк. О. Маковей, А. Кримський, М. Вороний, О. Олесь, П. Карманський, Ст. Чарнецький, К. Гриневичева та інші. Отже українська література збагатилася цілою плеядою літераторів, яких, за словами Франка, „не постилалася би не одна, далеко багатша за українську, література”.
Прикметною рисою письменників старого напряму була тенденція до етнографічно-побутового опису, з рясністю подробиць, що сполучалося з апофеозом „дрібних діл”, тобто малої, але корисної праці. Вони щиро прагнули працювати в користь рідного народу і вони творили чимало популярної, сказати б утилітарної літератури для народу, включно до т.зв. порадників із сільського господарства, медицини і т.п. Проте деякі з них записалися гарним творчим вкладом у літературний дорібок своєї доби. Згадати б Б. Грінченка, Олену Пчілку чи Модеста Левицького. Інші залишились на позиціях культурної просвітянщини.
Але вже в першій декаді XX ст., під впливом західноєвропейських прямувань, прийшло остаточно до становлення нової української літератури в дусі
передовсім імпресіонізму. Творчість Франка, а передовсім Коцюбинського і Лесі Українки виводять літературу зі сфери переважно селянської тематики на ширші обрії. Реалістичне фотографування села чи наголошування виключно громадських проблем поступово відходить у минуле, а на їх місце приходить нова тематика і її нове трактування. На відміну від реалізму і докладної описовості, письменник обмежується до кількох загальних характеристичних рис, до тла події і всю свою увагу зосереджує на суб’єктивних враженнях і переживаннях персонажа, на його душевних конфліктах. В прозі модерними стають короткі оповідання, новелі; в драмі — дія з зовнішнього пляну переноситься у внутрішній; реальний персонаж перетворюється інколи в символ. В ліриці переважають психологічні мотиви та суб’єктивні, індивідуальні переживання. Послідовно до цього міняється поетика вірша.
Це оновлення літератури цього періоду, охоплене назвою модернізму, породжує нові стилі, що приймають назви імпресіонізму, символізму, неоромантизму, а в дальшому — футуризму. Усіх цих модерністів їхні противники окреслювали назвою декадентів, а напрям — декандентизмом, тобто занепадництвом. В цілому — український модернізм не був однорідним явищем. Мали українські модерністи спільні прагнення — йти нога в ногу з модерними течіями Заходу та вирвати українську літературу з загумінковости чи реалістичної манери творення. Але були між ними і різниці в поглядах на завдання й форми літературної творчості.
І так група галицьких декадентів, об’єднана в видавництві «Молода Муза» (1906-09), проповідувала аполітизм, чисте мистецтво, безтенденційність, втечу від життя, культ підсвідомого, тощо. У тому відношенні галицькі молодо-музці стояли близько польських, австрійських чи німецьких модерністів. Проти їх маніфестів „чистого мистецтва” виступив був у 1907 р. Франко, а теж сатирик О. Маковей.
Дещо відмінні позиції займала група київських декандентів, що об’єднувалася довкруги журналу «Українська Хата», яка проповідувала культ сильної особовості, націоналістичного волюнтаризму, роздвоєної душі, настроєвості і крайнього індивідуалізму. Між цими групами велась постійна полеміка. Зокрема письменники, об’єднані в «Раді», гостро виступили проти «Хатян» і «Молодомузців», але всі ці три групи стояли на українських самостійницьких позиціях і ворожо ставились до російського шовінізму та імперіалізму.
Література модернізму в Україні (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)