В центрі уваги українських прозаїків того часу було передовсім селянське життя, але не в етнографічно-побутовому, а в реалістичному аспекті. їх цікавили передусім соціальні проблеми і класові суперечності, які виникли в українському селі після реформ
, зрізничкування й зубожіння селян, їх визискування поміщиками та російською адміністрацією. Вони відображували злидні, неосвіченість, безправне становище селян, а при тому їхню чесність моральну чистоту, трудолюбивість та зростання їх соціальної свідомості.
Проза кінця ХІХ ст.
Одним з перших замітних письменників (а в тім і великого формату культурним діячем), що заторкнув селянську проблематику, був Олександер Кониський (1836-1900), заслужений біограф Шевченка. Він у своїх повістях показав недолю безземельних селян, їхню безпросвітність, безпомічність та вивів цілу галерею різних галапасів, що використовували це. В парі з цим він показує ідейні намагання освічених одиниць — учителів-ідеалістів, що прагнули помогти селянам (повісті «Непримиренна», «Грішники»).
Дуже багато уваги знедоленому селянству присвятив І. Нечуй-Левицький, головний репрезентант української прози того періоду («Микола Джеря»), «Бурлачка»), а його повість «Кайдашева сім’я» Франко вважав за одну з прикрас української літератури.
Молодий сучасник Левицького, Панас Мирний пішов дальше. Крім широкого зображення народного життя в соціально-психологічному романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні», що є своєрідним літописом українського села за півтора століття, він поставив собі за мету „показати всю гидоту суспільних відносин у російській державі”. Тема повісти — привласнення панами українських степів, а потім закріпощення людей. Таку ж селянську тематику бачимо в другій недокінченій повісті «Голодна воля» і в великому романі «Повія», що мистецько перевищує попередні.
Багато нового в селянську тематику вніс своїми повістями Іван Франко («Перехресні стежки», «Великий шум», «Ліси і пасовиська»), а його окремою заслугою було те, що він показав картини спротиву селянської маси „працювати на панів”, хоч би скільки це її коштувало. У низці оповідань показав, що реформа 1848 р. залишила селянство у повній економічній залежності від багатіїв — панів і лихварів, а в дальшому позбавляла його права навіть користуватись лісами і пасовиськами.
Чимало уваги селянському життю приділив у своїх оповіданнях Борис Грінченко (1863-1910), а головну увагу звернув на трагічні умовини життя селянських сиріт. Важку долю жінки-селянки, яка страждає, відобразила Ганна Барвінок; зубожіння, наймитство селян стали темою мистецьких новел таких майстрів прози як М. Коцюбинський («Ціпов’яз»), Василь Стефаннк («Синя книжечка» та інші) та Лесь Мартович («Лумера»).
Цю селянську тему прозаїки 70—90-их років трактували зовсім по-новому. Писали вони свої твори не тільки, щоб показати нелюдські умовини життя селянства і щоб викликати жаль і співчуття, але щоб теж спонукати до вияву протесту і до боротьби за кращі умовини життя. Бачимо отже там теж бунтарів-борців з неправдою і кривдою, а поруч них ґалерію поміщиків, лихварів, корчмарів, сільських старостів і різних чиновників, — спричинників цього зла, що панувало в українському поневоленому селі.
Другою паралельною темою українських прозаїків того часу було зображення життя українських робітників, їх визиск, важкі умовини їхньої праці та безпросвітна злиденність.
Вперше до цієї теми в українській літературі звернувся І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Бурлачка»). В цих своїх повістях показав автор болісний процес народження в умовинах кріпацтва кляси робітників-пролетарів, якими ставали селяни після реформи 1861 p., що довела до пролетаризації села. Куди ширше і глибше підійшов до робітничого питання Іван Франко, що виявив чудове розуміння психології селянина-нуждаря, що вимушений був стати робітником (цикль «Борислав сміється» і повість «Боа констріктор»).
Третьою темою української прози того періоду було відображення таких суспільних верств як міщанства, інтелігенції та духівництва.
І так П. Мирний у повісті «Лихі люди» показав різні типи української інтелігенції, поступових народовців, та протиставив їх реакційним кар’єристам — захисникам самодержав’я.
Багато уваги в зображенні життя інтелігенції приділив Франко в «Основах суспільносте». Він критикував фальшиве народолюбство і пристосуванство інтелігенції; в «Перехресних стежках» дав образ незламного героя-народника, що захищає інтереси покривджених селян.
Життя українських міщанських та священичих родів і розклад, що його вносять у спокійний побут тих родин чужі, по своїй природі, люди, показав нам І. Нечуй-Левицький в «Причепі». А справді широкою картиною життя інтелігенції, яка, подібно як у «Причепі», винародовлюється, є повість «Хмари», що займає визначне місце в історії українського роману. У цій повісті автор доказує, що на обріях українського народного життя нависли темні хмари обрусіння інтелігенції та безпросвітньої темряви над селянами. Зокрема цікавою рисою повісти є аналіза взаємин української інтелігенції супроти російського народу, риси вдачі двох різних представників тієї ж інтелігенції, їх відношення до селянства. Тему інтелігенції заторкує теж Нечуй-Левицький у повісті «Над Чорним морем». Усі герої інтелігентських повістей Нечуя-Левицького це народолюбці, люди чесні, які по справжньому люблять свій народ, дарма, що не завжди знають його життя і його проблеми й потреби.
Також герої деяких оповідань і повістей О. Кониського це одиниці з інтелігентського середовища поміщиків, учителів, які кидаються до праці у користь народу, прагнучи його освітити чи йому допомогти («Юрій Горовенко», «Семен Жук і його родичі»).
Близько до Кониського стоїть Олена Пчілка (1849-1930), яка змальовує інтелігенцію двох напрямків: т.зв. революційних народників і культурників, при чому її симпатії по стороні цих останніх. Заторкає вона теж проблему емансипації жінок і їх прагнення до освіти та суспільної праці.
І врешті, серед письменників цієї доби, що висвітлювали життя інтелігенції, значне місце займає Борис Грінченко, який в основному стояв на просвітянських позиціях і прагнув розбурхати серед інтелігенції і простолюддя самосвідомість і культурний рівень та захищати їх перед різними кривдниками. Таким найбільш типовим зразком є головний герой повісти «Сонячний промінь», син шевця, Марко Кравченко, який не на словах, а на ділі веде наполегливо суспільну роботу серед простолюддя в місті і на селі. „Людина жива — говорить він — живе не власним особистим щастям . . . Єсть у кожної людини святиня, вища від власних почувань, від власного щастя”. . . Іван Франко м.ін. відзначив, що образи культурників-інтелігентів Грінченко змалював правдиво, бо і сам автор належав до таких людей, а його вклад в українську культуру доволі великий.
В 70-90-их pp. значного розвитку досягає жанр оповідання та новел. Гарні зразки цього жанру подибуємо у письменниць Є. Ярошинської та Наталії Кобринської, а теж у Т. Бордуляка. Тоді теж розпочали свою літературну діяльність такі видатні новелісти, як Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Осип Маковей.
А в загальному — прикметною рисою мистецької прози того часу, в порівнянні до попередніх десятиліть, є те, що автори в 90-их pp. велику увагу приділяли психологічній аналізі, розкриттю внутрішнього світу дійових осіб. В 60-70-их в творах письменників відчувалась особа автора, зокрема в ліричних і публіцистичних виступах, і ще навіть у 80-их pp. переважала соціально-побутова характеристика героїв. В 90-их роках увага письменника концентрується на індивідуальній психології людини. Вони започатковують нові вартості й якості мистецького твору, а саме психологізм, що вповні розвинеться на початках ХХ-го століття. І врешті, прозаїки 80-90-их pp. були великими майстрами в зображуванні природи, по-мистецьки використовуючи краєвиди для розкриття обставин життя і психології героїв. Вони дали чудові описи села, українського степу, велич Чорного моря.
В цілому, не зважаючи на ніякі перепони, українська література 80-90-их років розвивалась і збагачувалася змістом, формою, темами, мотивами і проблемами. Крім цього проза тих часів мала важне пізнавальне значення. Вона була своєрідним документом життя народу в даний період, віддзеркалювала його прагнення і змагання, відбивала передові ідеї того часу.
Поезія кінця ХІХ ст.
В подібних умовинах, як і проза, розвивалась у цьому періоді і поезія, займаючи в духовому й естетичному житті народу значне місце. Знаходимо в ній відгуки на громадські, суспільно-національні чи філософічно-психологічні проблеми доби. Але не легко було авторам дійти до читача, зокрема в умовинах затиску українського друкованого слова в східній Україні. Треба було прямо героїчних зусиль, щоб домогтися видання окремих збірників українських поетів. Все таки в наддніпрянській Україні вдалося видати за цих 20 літ декілька збірників оригінальних поезій і перекладів, народних дум і пісень. Вийшли теж у світ збірки поезій О. Пчілки, О. Кониського, І. Ман-джури, Я. Щоголева, П. Грабовського.
Куди легші цензурні умовини в Галичині того часу уможливили, не без інших труднощів, появу у Львові Франкових збірок «З вершин і низин» (1884), «Зів’яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1906). Завдяки заходам Франка вийшли у Львові збірки Лесі Українки «На крилах пісень» (1893) і «Думи і мрії» (1899) і поезії П. Грабовського.
Стараючись обминути цензурні утиски, українські поети і видавці вдавались до випуску альманахів («Луна», «Рада», «Складка»), (про шо мова в
розділі «Журналістика»), з творами кращих поетів того часу. Різновидними була їх форма, зміст та ідейно-естетичний стан. Бо хоч 20-30 років минуло від смерті Шевченка, то його духова спадщина та ідейні прямування витиснули сильне п’ятно на цю генерацію поетів. Вони здебільша сліпо наслідували великого поета, стаючи його епігонами-продовжувачами, а це не завжди їм добре виходило. А ось що писав з цього приводу Франко:
„Коли в 1861 р. вмер Шевченко, то взяв з собою в могилу цілий один період нашої літератури, цілу окрему манеру поетичної творчості. Тою дорогою, яку перший проложив і до кінця пройшов він, іти дальше було нікуди; той окремий стиль його, який він вніс у нашу літературу, був властивий йому, був його індивідуальним. Хоч і як легко видавалось наслідувати його, проте під руками інших він виходив паперовою квіткою, а часто подобав на карикатуру”.106
Найважнішою отже проблемою української поезії 70-90-их pp. стала справа традиції й новаторства; вихід з етнографічних трафаретів чи сліпе наслідування Шевченка та перехід на новий стиль, на нові досягнення світової поезії.
Найглибше до цієї справи підійшов Франко, який хоч високо цінив поетичну спадщину Шевченка і сприймав його революційний дух, а проте пішов власними шляхами поета-демократа і вивів тодішню українську поезію на нові і ширші обрії служіння народові і його найсутнішим потребам і змаганням. Висловом цього є його літературно-критичні статті на тему української поезії в журналах, які він сам редагував або в яких він співпрацював («Життя і Слово», «Літ.-Науковий Вістник» і інші).
І так з половини 80-их років Франко стає у проводі української поезії як великий поет, теоретик і критик, і через Франкову літературну школу перейшла ціла плеяда тодішніх українських письменників. Не було тоді майже одного письменника, з яким він не листувався б, не давав порад і не старався допомогти своїм досвідом і талантом.
Йдучи за Шевченковими традиціями, поети того часу в першу чергу затор-кали селянське питання пореформного періоду, коли то позбавлені землі та визискувані поміщиками селяни йшли до міст, до фабрик-заводів, і ставали робітниками. І так картинам знедоленого селянства і його шуканню кращої долі присвятили свої поетичні твори О. Кониський, Дніпрова Чайка, О. Пчілка, Б. Грінченко, В. Масляк та інші. Бачимо в їх поезії вболівання за народ, за його терпіння, співчуття знедоленим і т.п., але все це, хоч яке було гуманне було здебільша декларативне: кращої долі бажали тим знедоленим, закликали до згоди, любови, до „праці без впину” і т.п. Це було типове народництво в поезії, а головним його представником у поезії східньої України був Борис Грінченко. Він правдиво і зворушливо описує життя і злидні народні, працю, побут життя сиріт, вдів і бідняків, але всі вони подобають на неосвічену масу „зубожену і занімілу”, яку треба вчити і просвіщати.
Дещо повніше і реальніше розкривають соціальні процеси села поети М. Старицький, І. Манджура та В. Мова (Лиманський), де крім картин недолі показані теж прояви непримиренності до визискувачів. Реалістичні картини з життя бурлак-наймитів дали у своїх віршах І. Манджура, Я. Щоголів, а на соціальні важкі умовини життя жінки-зарібниці звернув увагу М. Старицький.
Незавидне становище галицького селянства з великою мистецькою силою відобразив у своїй великій віршованій поемі «Панські жарти» Іван Франко (1887 p.), написаній на матеріялах останніх років кріпаччини в Галичині. Цієї
ж теми безправ’я селян, їх важкого становища, нестатків і людських кривд та безпросвітного життя торкнувся він теж у інших збірках своїх поезій («Галицькі образки», «З вершин і низин», «До Бразилії» та ін.). Подібні теми зустрічаємо в Осипа Маковея.
Другою основною темою поезії 70-90-их pp. була Україна в її сучасному і минулому. В час, коли українське слово було заборонене, українська культура була переслідувана, а саме існування нації та збереження і розквіт її духових скарбів були загрожені, ця тема була не тільки актуальна, але й основна. І поети того часу дали вислів тому. У їх творах щиро й переконливо звучать мотиви любові до рідної землі, її мови, пісні, традиції, її національної самосвідомости. Правда, не було в них Шевченкового вогню, не було прометейського бунту, але був патріотизм, була глибина переживань у гарній поетичній стилізації.
У цих 70-90-их pp. жив ще і творив сучасник і критик Шевченка П. Куліш, що почав свою творчість ще в 60-их pp., але на схилі свого віку проявив багато суперечностей у своїй національній ідеології, міняючи свої погляди і різко відмежовуючись від інших поетів того часу.
І так, той Куліш, що в 60-их роках в ряді віршів і поем висвітлює життя та історію українського народу в дусі національно-просвітянських прагнень, у 80-их pp. («Хуторня поезія») пішов на шлях прославлення царизму-монархізму, а в насвітленні історичних подій та образів став прямим запереченням Шевченка. Він різко осуджує Хмельницького, (хоч раніше одобрив Переяславський договір), а у збірці «Дзвін», де вихваляє царів і картає козаків, він навіть спотворив Шевченка. У своїй оцінці цієї Кулішевої збірки Франко радив авторові спалити ці вірші, де, крім убогої думки і старечої ненависти, нічого немає. Такий же антинаціональний характер має його збірка «Позичена кобза» з 1897 p., як і «Хуторні недогарки» з 1901 р. Зате літературно-естетичну вартість мають його цінні переклади Шекспіра, Байрона, Гайне, Шіллера, Ґете.
Українські патріотичні мотиви бачимо теж у віршах О. Кониського, який вболіває за долю рідного краю, а теж у Василя Мови (Лиманського). Звучать вони теж сильно в Олени Пчілки, видатної поетеси, що ввела в українську літературу постать української героїчної жінки-патріотки, яка понад усе ставила добро й визволення народу, (поеми «Козачка Олена», «Юдита», «Дебора»). Темі України й визвольним прагненням присвятили деякі свої твори
І. Манджура і П. Грабовський, а теж І. Франко (цикль «Україна»). Зокрема його «Пролог» до поеми «Мойсей» є особливо сильним виявом української національної ідеології Франка.
Паралельно до патріотично-національної поезії плекали деякі поети теж жанр своєрідної революційної поезії, тобто тієї, що сповнена не самої констатації, але висловлює революційний пафос, настрій бунту та бажання змінити існуючий лад. І так образи революціонерів малює в своїх віршах передовсім О. Пчілка, Василь Мова, а високопоетичного вивершення набрала ця тема у Франка (збірка «З вершин і низин») з образами вічного революціонера, каменярів, що промощують шлях до кращого життя. Революційним духом сповнені його герої «Тюремних сонетів», мужні борці проти гноблення і визиску. Образи каторжан-засланців змалював у своїх віршах Павло Грабовський, а передовсім Леся Українка («На крилах пісень» з 1893 р. і «Думи і мрії» з 1899 p.).
В поезії того часу заторкнено теж проблему „героя і маси”, тобто одиниці-провідника і суспільства (О. Пчілки «Пророк», К. Устіяновича «Мойсей») а найвищим досягненням цієї концепції, сповненим глибоких національних і філософських елементів, є Франкові архитвори «Іван Вишенський» і «Мойсей».
Були ще й інші мотиви, як от роль мистця на службі народу-суспільства. Ці мотиви подибуємо у віршах Старицького, Пчілки, Уляни Кравченко, зокрема ця остання видвигає думку про суспільне значення поезії та її* громадську роль. А в дальшому цей мотив широко розвинули теж такі світочі поезії, як Франко, Л. Українка, у своїх численних статтях, розвідках, а зокрема Франко у пролозі до «Лісової ідиллі» (1900). Він висказується за активне, життєво виправдане і спрямоване мистецтво, яке називає він „огнем в одежі слова”, що покликане боротися за знищення старого спорохнявілого ладу. В цьому ж дусі виступав у своїх статтях Павло Грабовськнй („Поезія мусить бути чинником загальнолюдського поступу, а в рідному краю — загальнонародного . . .”). Подібно й Леся Українка з’ясовує ставлення мистця до суспільства («Ритми», «Давня казка»). Поезія, на її думку, має велике завдання: довершити основні зміни в житті, допомогти людям „світ новий зі старого збудувати”, допомогти народові у його боротьбі за справедливі права.
Значне місце займала теж у поезії того часу інтимна лірика, тобто вірші про кохання, де морально-етичні мотиви стали провідними. Цих тем торкалися всі поети і по різному підходили до цієї теми. Але найбільшим, на той час незрівняним мистцем інтимної лірики був таки Франко, а її шедеври подибуємо у таких його збірках, як «Зів’яле листя», «З днів журби» чи у циклі «Картка любови» і ін.
На 70-90-ті роки припадає теж розвиток жанру пісенності. Ще від часів Шевченка встановилася була в літературі пісенна традиція, яка мала своїх багатьох творців. Значення пісні для народу підкреслював Франко і самий створив чимало зразків у цьому жанрі. Патріотичним став його «Вічний революціонер», який під музику Лисенка став, після Шевченкового «Заповіту», популярною і улюбленою піснею. Дякуючи композиторам теж інші вірші Франка перетворились у пісні. З його збірок «Зів’яле листя» чи «З вершин і низин» популярними стали залюбки виконувані такі пісні, як «Не забудь, не забудь», «Безмежнеє поле», «Ой, ти дівчино», «Як почуєш в ночі» чи «Розвивайся ти високий дубе», а музику до них скомпонували М. Лисенко, Я. Степовий чи К. Стеценко.
До популяризації українських пісень дуже причинився український театр, бо окремі театральні діячі самі були авторами текстів пісень і музики до них, як от М. Старицький. Окремою популярністю втішались пісні з українських опер.
Розвинулася теж тоді сатирично-гумористична поезія а цей жанр увів до літератури вперше Франко гумористичною поемою «Лис Микита» чи «Абу Касимовими капцями». Був теж Франко автором політично-сатиричних памфлетів («Дума про Наума Безумовича», «Дума про Маледикта Плосколоба»).
Окрему увагу треба би присвятити перекладницькій літературі.
Про П. Куліша, як перекладача, була вже мова. До нього треба додати ще М. Старицького, досить плідного перекладача з західньоевропейської і російської літератур. Йому в заслугу треба теж покласти переклад Шекспірового «Гамлета». Доброю перекладачкою була Олена Пчілка (з літератур польської, німецької, латинської), Уляна Кравченко, Борис Грінченко, О. Кониський. Великою популярністю втішалась «Одиссея» (1890-92 pp.) П. Ніщинського та його ж перекладу Софоклової «Антигони». Перекладав він теж твори з польської, німецької, англійської, французької та російської літератур. Вславився він теж своїми перекладами чи переспівами із старогрецької, старо-римської та староіндійської літератур. В парі з ним, багато цінних перекладів і переспівів з класичних і європейських мов залишила нам Леся Українка.
Отже на порозі нового XX ст. українська поезія обновилась так тематично, як і формально, не кажучи вже про її високі ідейно-національні прямування.
Література України кінця ХІХ ст. ( За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)