Після антракту, що виник був під час українсько-польської війни у 1918-20 pp., знову відновляється культурне життя.
Появляються журнали, газети, засновуються видавництва, а з цим усім приходить до віднови літературного життя.
І так, у 1921 р. появляється у Львові, перший по війні, літературно-мистецький журнал «Поступ», довкола якого гуртуються поети католицького напрямку, які в 1922 р. засновують літературну групу Логос (В. Лімниченко, Меріям Лужницький. О. Мох, Ст. Семчук). Цього ж року постає друга літературна група при журналі «Митуса». Вона об’єднала самих молодих авторів т.зв. всеукраїнської орієнтації, які старалися йти нога-в-ногу з молодими літературними силами з-над Дніпра. Належали до неї члени колишньої стрілецької музи, як Р. Купчинськнй, Лев Лепкий, Вол. Бобинський, Олесь Бабій, Юра Шкрумеляк та інші. Усі вони були — каже Б. Романенчук — в полоні символізму Тичини, під чаром його «Сонячних кларнетів» та віддавали дань моді. Згодом, кожний з них пішов власною дорогою і не зуміли вони створити видатних творів. Найбільш замітним з них був О. Бабій, що м.ін. угрунтував свою поетичну славу ліричною поемою «Гуцульський курінь». В цьому й інші, включно з Миколою Матієвом-Мельником чи В. Софроновим-Левицьким, які до «Митуси» не належали, залюбки творили на теми зі стрілецького життя або Першої світової війни. Великою ерудицією між ними відзначався письменник, публіцист, історик Львова, і мистецтвознавець — Микола Голубець.
Група митусян довго не проіснувала. Скоро прийшло до створення інших груп, які об’єднували письменників не за літературними течіями чи стилями, а радше за їх політично-світоглядними переконаннями. Короткий період української державносте і її втрата, окупаційний польський режим на західноукраїнських землях і боротьба з ним, виростання націоналістичного руху і широкого розгорнутий культурний рух в радянській Україні та надії не на ілюзорну, а на фактичну українську державність, — все це мало великий вплив на формування світоглядних течій західноукраїнських письменників. Вони старались опреділити себе в такому чи іншому ідеологічному середовищі і творили в дусі тієї ідеології.
Однією з таких доволі репрезентативних груп, була група письменників, що об’єднались довкола «Літературно-наукового Вістника», який, за редакцією визначного теоретика українського націоналізму, публіциста і критика, Дм. Донцова, відновив свою діяльність у 1922 р. Перейменований у 1933 р. на «Вктиик», цей журнал став органом літератури, науки і мистецтва націоналістичного напрямку. Друкувались у ЛНВ і у «Вістнику» чільні поети і прозаїки старшої генерації — Ф. Дутко, М. Матіїв-Мельник. В. Стефаник. М. Черемшина. які може й не визнавали націоналістичної ідеології, але цей журнал був найбільше репрезентативним органом української літератури не тільки на західньоукраїнських землях, але і на еміграції. З нової генерації на передове місце в цій групі висунулися Є. Маланюк, Ю. Липа, О. Ольжич, О. Стефанович. О. Теліга, Ю. Дараган, Л. Мосендз, Ю. Клен, Б. Кравців, О. Лятуринська. За визначенням літературознавця і критика Б. Романенчука, — „це була когорта поетів, яких творчість як з ідейного, так і з мистецького боку була найвищим досягненням української літератури по цей бік Збруча. їх творчість мала великий вплив на молоде покоління 20-30 pp., яке дало невмирущих борців за волю України”.
За кількома вийнятками, всі ці поети жили на еміграції, а з них високого мистецького рівня досягла т.зв. Празька група. Її ініціатором, з сильною поетичною індивідуальністю, був передчасно померлий Юрій Дараган (1894-1926), який своєю збіркою «Сагайдак» визначив поетичні дороговкази для своїх наслідників. Його лірика в неокласичних нових формах української поезії дає образи княжої, мазепинської і сучасної України. В дусі Дараганової лірики пише теж Мик. Чирський (1902-1942), автор збірки «Емаль». Крім цього залишив він по собі кількадесят драм, комедій, з яких сценічний успіх мали «П’яний рейд» і «Отаман Пісня».
Від сучасності, через героїв Базару, через гетьмана Богдана до княжих часів, прямує теж пражанин Олекса Стефанович (1899-1970), який в складній поетичній формі пише свої «Волинські сонети» і релігійні вірші.
До праісторичних часів і прадавнього фольклору та книжих часів сягає в своїх збірках Оксана Лятуринська («Гуслі», «Княжа емаль»). Кілька збірок рефлексійної лірики («Зодіяк», «Волинський рік») залишив учений-хімік Леонід Мосендз (1897-1948), що оспівував незнаних лицарів минулого, а в драматичній поемі «Вічний корабель» розгортає прикметні для його доби конфлікти між героїкою і слабощами людського життя.
Вчасно обірвалося життя видатного і талановитого О. Ольжича-Кандиби (1909-1944) закатованого німцями в концтаборі, автора збірок «Рінь», «Вежі», «Підзамчя». Він, уникаючи ефективности вислову, старався у звичайній формі розказати так про суворість і войовничість давноминулих часів, як і про сучасну „добу жорстоку, як вовчиця”.
Подібно як Ольжич, в молодому віці трагічною смертю загинула, як жертва німецького терору в Києві під час Другої світової війни, велика українська патріотка, діячка націоналістичного підпілля, поетеса Олена Теліга (1907-1942). Друкувалась вона у «Вістнику», а в її посмертно виданих збірках («Душа на сторожі», «Вежі») знаходимо дуже субтельну, але героїчну, повну націоналістичного патосу, лірику, яка по сьогодні захоплює і відсвіжує.
Найвизначнішим вістниківцями і великими творчими індивідуальностями широкого літературного, як теж і загальнокультурного діапазону, були Юрій Липа (1900-1944) і Євген Маланюк (1897-1968). Обидва почали свою творчість у 1920-их pp. як емігранти зі східноукраїнських земель і передовсім «Вістник» був їх трибуною. Поетична, наукова і публіцистична творчість обох мала поважний вплив так на літературний процес, як і на формування духовності українського покоління 20-30-их і пізніших років. Перший, за професією лікар, загинув молодою людиною в лавах УПА біля Львова; другий — інженер після довгих років перебування в західній Європі, переїхав після війни до Америки і тут помер.
Юрій Липа — поет, прозаїк, есеїст, публіцист. Як поет видав у роках 1925-38 три збірки оригінальних стилем і формою поезій («Світлість», «Суворість», «Вірую») і відзначився як прекрасний перекладач західноєвропейської поезії на українську мову. Як прозаїк збагатив нашу літературу тритомним «Нотатником», у якому увіковічнив самопосвяту лицарів українських Визвольних змагань. Крім цього він є автором історичного роману «Козаки в Московії», а теж кількох драматичних творів. Крім суто-літературних творів, Ю. Липа є теж автором есеїв у формі брошур чи книг, а саме: «Призначення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії», в яких з великою ерудицією і філософічною інтуїцією підійшов до проблеми минулого і майбутнього України. „Це всеукраїнська трилогія, українське Євангеліє, що є епохальним явищем в історії всеукраїнської політичної думки” — так схарактеризував ці праці книгознавець і бібліограф Лев Биковський у брошурі «Апостол новітнього українства”.
Куди іншого типу індивідуальністю в царині поезії, як і в іншій творчості, був Євген Маланюк. Поетична його творчість перевищала неодного з сучасників і знаходила загальне признання і наслідувачів. В своїх збірках (починаючи з 1924 р.) «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Перстень Полікарпа» (ця остання з 1940 p.), Маланюк виявляє гнів і біль за століття бездержавності і за трагедію нового поневолення України Москвою. Пафос його поезії звернений не тільки проти зовнішніх ворогів, але й проти внутрішніх слабостей (малоросіянство, анархізм) української людини. Окреме місце в його поезії займає оригінальна концепція «України-Скитії, степової Геляди». Маланюк є теж автором есеїв, присвячених філософії української культури, вдалих і передуманих літературних портретів так з української, як і чужих літератур, і філософських міркувань про поезію, культуру чи інші актуальні питання («Книга спостережень», «До проблеми большевизму» і ін.).
Поетом, що займав окреме місце серед цієї генерації вістниківців, бо символізував зв’язок з українськими поетами радянської України і пражської групи, був Юрій Клен (1891-1947), (правдиве прізвище Освальд Бурггард), що прибув на еміграцію з України у 1931 р. і в своїх поезіях поєднував пошану до форми київських неокласиків з волюнтаризмом вістниківців. Крім різноманітної лірики є він автором єдиної цього роду, великої поеми, присвяченої трагедії голоду в Україні, «Прокляті роки», і збірки «Каравели». Він теж прислужився українській літературі своїми перекладами з чужих мов.
До молодшої генерації поетів, які виростали і виховувались під впливами ЛНВ і «Вістника» на початках 30-их pp., належить Богдан Кравців (1904-1978).
З його ім’ям пов’язана багата, плідна і винятково мистецька поетична творчість, культурно-наукова, видавнича і громадська діяльність. Під кінець 20-их pp. був він передовим членом літературного гуртка «Листопад» (разом з Б. Нижанківським, Є.Ю. Пеленським, І. Чернявою, В. Ковальчуком та іншими), редактором літературного двотижневика «Дажбог» (1935) і «Обрії» (1936-37) та «Напередодні» (1937-38). Всі ці журнали, із зміниними назвами, видавались у Львові і приймали в них участь здебільша молоді поети Львова. Свій поетичний шлях започаткував Кравців збіркою «Дорога» у 1929 p., а за нею слідували «Сонети і строфи», «Остання осінь» (1940), «Під чужими зорями» (1941). Після війни видав він ще чотири збірки, з яких остання, передсмертна, «Ґльосарій» завершила його поетичну творчість. У своєму великому дорібку залишив він теж ряд праць-студій з ділянки сучасної української літератури і бібліографії. Був співредактором Енциклопедії Українознавства і відзначався великою всесторонньою ерудицією.
В ділянці вістниківської прози найсильнішою індивідуальністю виявився уродженець Волині, Улас Самчук (1905-), хоч цьому реалістові в житті і творчості не завжди відповідала волюнтаристично-націоналістична лінія «Вістника». Першим великим успіхом Самчука стала його автобіографічно забарвлена трилогія «Волинь» (1932-37). Це повість з життя українського села і молодої селянської інтелігенції, що дозрівала в роки Першої світової війни і яка прагнула здобути своє „завтра” та важко змагалась за це. Цим першим, наскрізь реалістичним твором, Самчук закваліфікував себе на передового, найкращого по цей бік Збруча, романіста. В довоєнному періоді Самчук написав ще ідеологічного порядку роман «Кулак». Згодом він тематично виходить поза межі рідної Волині і пише присвячену Закарпаттю повість «Гори говорять» і чудову лірично- наснажену повість «Марія», в якій відтворив голодову трагедію українського народу.
В повоєнному періоді дав нам Самчук нові романи. Такими є, передовсім ніби продовження «Волині», повість-хроніка «Юність Василя Шеремети» і незакінчена трилогія «Ост». Темами книг, виданих на еміграції (в Канаді), є боротьба Української Повстанської Армії на Волині «Чого не гоїть вогонь». Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» і репортажна повість у двох частинах «На білому коні» і «На коні вороному». Життя емігрантів в Канаді зображує в повісті «На твердій землі».
Одним з кращих прозаїків молодого літературного покоління, що друкувалось у «Вістнику», виявив себе учений-антрополог Ростислав Єндик добрими оповіданнями з гуцульського життя («Проклін крови», «Регіт Арідника», «Зов землі» та ін.). На еміграції в Німеччині, де і помер під кінець 1960-их pp., аг дав дві збірки своїх віршів і збірку афоризмів.
У міжвоснних роках широку літературну діяльність розвинув уродженець східньої України, що проживав у Львові. Федір Дутко. Він збагатив українську літературу оповіданнями і повістями з часів Першої світової війни та Визвольних змагань («Чорторий», «Квіти і кров», «На згарищах», «Прірва» і ін.), а на окрему увагу заслуговує його велика історична повість про Мазепу «Великий гетьман».
Об’єднання католицьких письменників «Логос»
Після «Літературно-наукового Вістника». хронологічно другим поважним видавничим середовищем літературного Львова було об’єднання католицьких письменників «Логос» при журналі «Поступ» (1921-31) та при видавництві «Добра книжка», за редакцією поета-публіциста і критика Олександра Моха. Тут найзамітнішою постаттю як поет, есеїст, драматург і літературний критик, проявив себе Гр. Меріям Лужницький (п’єси «Ой, Морозе, Морозенку», «Посол до Бога»). Він був м.ін. одним з перших, що почав писати в галицькій прозі детективні романи. На еміграції в Америці — автор наукових праць з літератури й історії української Церкви.
В роках 1930-39, заходами інтелектуалів і письменників католицького напрямку, виходив у Львові літературний місячник «Дзвони» (редактори М. Гнатишак і П. Ісаїв) і на його сторінках дебютував найбільший і найоригінальніший поет повоєнної Галичини, Богдан Ігор Антонич (1909-1937). Уродженець Лемківщини, вже як студент Львівського університету проявив свій небуденний талант, видаючи у 1931 р. свою першу збірку поезій «Привітання життя». За другу «Три перстені» з 1934 р. одержав літературну нагороду Т-ва Письменників і Журналістів. У 1937 р. виходить його третя книжка поезій «Книга лева», теж нагороджена літературним журі журналу «Дзвони». Після несподіваної і передчасної смерте поета на 28-ім році життя, видано ще дві його збірки а це «Зелена Євангелія» і «Ротонди».
Ідентифікувати Б.І. Антонича з якоюсь однією групою письменників — неможливо, він був понадгруповий, а його поезії друкувались чи не у всіх літературних журналах тодішнього Львова. Його поезія понад ідеологічна, понадпрограмова. Це був великий самородний талант, який зразу визнала західноукраїнська критика найбільшим після Франка поетом. В радянській Україні, де він удостоївся в 60-их pp. двох видань його творів, теж визнали Антонича великим самородним талантом, називаючи його філософом життя і природи та майстром вишуканої форми. На творчості поета слідний деякий вплив раннього Тичини, дещо Олеся, а передовсім Шевченка.
Велика увага до форми, до слова, зближує його в дечому до київських неокласиків, і він справді був одним із тих перших, що в західній Україні почав писати свої твори чудовою, чистою літературною мовою, над якою постійно і невтомно працював.
В жанрі мистецької прози на сторінках «Дзвонів» виступила, після Першої світової війни, Наталена Королева, відома з-перед війни з «Літ. наукового Вістника». Авторка, ніби йдучи слідами Л. Українки, виходить поза українську тематику і в своїх повістях торкається старо- і новозавітніх тем, доби середньовіччя, і в цих повістях («Во дні они», «Інакший світ», «Легенди старокиївські» і ін.) шукає містичного в житті людини, шукає Бога.
Третю літературну формацію письменників того часу творить група літературно-мистецького місячника «Назустріч» (засновник О. Боднарович), що її очолював спершу літературний крити к-есеїст Михайло Рудшщький, а згодом відомий поет, маляр і мистецтвознавець Святослав Гординський. Журнал цей виступав проти будь-яких політично-світоглядних принципів у літературі і обстоював виключно естетичний критерій. У цьому журналі, довкола якого скупчилась більшість західноукраїнських поетів і прозаїків, найвидатнішими виявили себе Св. Гордивський і Юрій Косач.
Перший з них, після студій у великих центрах західної Європи, починаючи з 1933 р. дав нам ряд поетичних збірок («Барви і лінії», «Буруни», «Слова на каменях». «Сновидів»), прикметних своєю класичною формою. Він, безперечно, великий майстер форми, великий знавець поетики й мови, мас свій поважний вклад у перекладній літературі з чужих мов, а теж у своїх літературно-критичних статтях про мистецтво і літературу. Тривке місце в історії української літератури забезпечив собі одним з найкращих переспівів «Слова про Ігорів похід». Після Другої світової війни Гординський на еміграції видав ще декілька збірок. Окремо відзначився Гординський як маляр, (був учнем Новаківського), графік та організатор мистецького життя й мистецьких виставок. Є він теж автором кількох мистецьких монографій про Шевченка. Ковжуна, Павлося, Мухина, а останньо про українську ікону.
Другий з них, Ю. Косач, небіж JI. Українки, виявив себе поетом, белетристом і драматургом. Великий його талант виявився передовсім у прозі, частинно історичній, оригінальній модерним стилем і бароковістю вислову. Відомий він зі змін своїх ідеологічних поглядів. Після Другої світової війни Косач став виразно і безкритично на прорадянських позиціях.
Нові Шляхи
Четвертою і непопулярною та короткотривалою літературною групою (роки 1928-33) була група журналу місячника «Нові Шляхи», присвяченого літературі, мистецтву і проблемам громадського життя, за редакцією відомого педагога, письменника, публіциста –Антона Крушельницького. Зорганізував він групу своїх однодумців (Я. Галан, Р. Сказинський, В. Бобинський і ін.), які орієнтувались на радянську Україну і цікавились ідеологічно-культурними процесами, що там проходили, та були в полоні націонал-комуністичної ідеології. Фіктивна незалежність України і комуністична пропаганда, якою тоді в Галичині вміло орудував сов. консул Лапчинський, породила про-радянську орієнтацію, а в слід за нею пішло фінансування різних видань, газет, брошур. Такими були (крім «Нових Шляхів») м.ін. місячник літератури «Вікна» і неперіодична «Культура». Всі ці видання не користувались ні моральною, ні матеріальною підтримкою громадянства і були радше ізольованим явищем. Після процесу СВУ і дальших подій в Україні, вони самоліквідувались, а родина Крушельницьких, що виїхала була в Україну під кінець 33-го p., там і загинула.
* * *
Маргінальну позицію в українському літературному процесі по цей бік Збруча, але не на західніх землях, займали українські письменники об’єднані довкола квартальника п.н. «Ми», видаваного у Варшаві з 1934 р. Це були здебільша письменники-емігранти із східніх земель України, а між ними провідне місце займали Юрій Липа, Наталія Лівицька-Холодна. Друкувались у ньому теж Є. Маланюк, О. Теліга, Павло Занцев (шевченкознавець), Борис Ольхівськнй (науковець) і інші. Моттом діяльності цього видавничого осередка було „вірність заповітам Симона Петлюри» і принцип друкувати твори тільки визначної мистецької вартості та уникати творів „історично-деструктивних Крім Маланюка і Липи, оригінальним співавтором у цій групі був А. Крнжанівськнн, а побіч нього не менше оригінальний автор збірки поетичних творів п.н. «Дажбог», Я. Дригинич.
* * *
З інших авторів, неопреділених до якихсь груп чи середовищ, а які проте залишили по собі гарну літературну спадщину, треба згадати письменницю Катрю Грнневичеву, якої найкращі твори вийшли по війні, а ними були історичний роман «Шоломи в сонці» і «Шестикрилець» з часів князя Романа Галицького. Вони прикметні не самою тематикою, а радше модерною й оригінальною стилізацією мови і відчуттям духа доби.
Жила і творила у Львові письменниця емігрантка Галина Журба, відома зі своєї хроніки з часів революції «Зорі світ заповідають», яка була нагороджена у 1938 р. літературною нагородою, і «Революція іде».
А з інших, віком молодших, авторів того часу треба згадати письменника і заслуженого журналіста Василя Софронова-Левицького (нагороджена збірка оповідань «Липнева отрута» і «Під сміх війни»); автора цікавих оповідань з життя молоді і тварин Василя Кархута; журналіста і письменника (голови літературної групи молодих авторів «12») Анатоля Курдидика, Івана Черняву, Зенона Тарнавського. Починала в тих роках свою літературну кар’єру письменниця, журналістка Марія Струтинська (Марська).
Літературні групи та організації 20-30-х років (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)