В роки революції і перші пореволюційні роки, літературне життя зосереджувалось здебільшого довкола декількох журналів, у яких виступали зі своїми творами письменники старшого і молодшого поколінь.
Літературні видання
Найбільш значимими журналами були в роках 1917-19 «Літер.-Науковий Вістник» у Києві, з участю О. Олеся, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Зерова, П. Тичини, Л. Старицької-Черняхівської та інших; бібліографічний журнал «Шлях», редагований М. Зеровим, та «Мистецтво» — редактор М. Семенко.
Час війни примусив авторів обмежитись тільки до збірників чи альманахів таких, як «Літературно-критичний альманах», що у 1918 р. був органом групи символістів, «Музагет» з участю П. Тичини, Дм. Загула, К. Поліщука, П. Філіповича, О. Слісаренка.
У 1920 р. появляється журнал «Гроно», в якому на деяких письменниках помітний перехід від символізму до імпресіонізму та футуризму, та намагання наблизитись до пореволюційної дійсності. У 1920 р. появляється журнал «Червоний вінок», у 1921 р. «Вир революції», а пролетарська група боротьбистів (В. Аллан-Блакитний і Г. Михайличенко) видають «Зшитки боротьби». У 1921 р. появляється журнал «Жовтень», у якому м.ін. група харківських пролетарських письменників, очолена М. Хвильовим, В. Сосюрою та М. Йогансеном, оголошує свій «Маніфест».
Коли ж говорити про літературні напрями того часу і їх репрезентантів, то молоде покоління письменників було насамперед пов’язане з символізмом і футуризмом.
В першу чергу культивувався далі символізм. До деякої міри поетами-символістами були відомі нам модерністи старшої генерації — Олесь, Вороний, Чупринка. Справжнім символістом з того покоління був лише М. Філянський.
Письменники 20-30 років
З молодшої групи, крім О, Кобилямського, Дм. Загула, А. Савченка і М. Терещенка, найвизначнішим був Павло Тичина (1891-1967).
Павло Тичина
Був він. в роки революції, автором найоригінальніших збірок «Сонячні кларнети» — 1917 р., «Плуг» 1919 і «Замість сонетів і октав» — 1920 р. в за визначенням Єфремова» Тичина в ті роки був поет «глибоко національний», бо зумів v своїй творчості використати все багатство надбань попередніх поколінь, він неначе випив увесь чар народної мови і вмів орудувати нею з великим смаком і майстерністю. Незвичайно сильна індивідуальність — каже Єфремов — з дужим талантом, замислений мрійник з чулою душею, заслуханий в голоси космічних явищ природи, у світову гармонію, пантеїст, який мріє вголос чудовим, сильним як музика, віршем. Його поетична душа увібрала в себе все від часів доісторичних і первісної магічної творчості, через «Слово о полку» і думи — до Шевченка і сучасності. Всі Тичини попередники-модерністи були пересічного таланту. Він увійшов у поезію вже від початку з познаками геніальності і з ним почався справжній український модернізм.
Після поетичного дебюту в «Українській Хаті» у 1912 p., Тичина, від ліричних малюнків природи, переходить до величної поеми «Золотий гомін»
(1917) і в ній дає глибоко поетичний образ пробудження України до національно-державного життя. У 1918 р. дебютував своєю першою поетичною збіркою «Сонячні кларнети», в якій ніби сам визначив суть кларнетизму своєї поезії — співгри світла і музики. Рік пізніше пише він вірш «Пам’яті триста», присвячений погиблим героям з-під Крут і був щиро захоплений українським визвольним рухом. Але згодом, під впливом політичних подій і зміни влади, приходить до поетичного хаосу. У 1924 p., у збірці «Вітер з України» він ще намагається поєднати нову дійсність з ваплітянськими ідеями нової України. В його творі приходить до внутрішньої кризи, до роздоріжжя. В кінці 20-их років розгром хвильовизму вбиває поета. Тичина переходить на позиції партії («Партія веде») і в нагороду стає академіком.
„А все таки — каже про нього Кошелівець — те все, що дав нам перший Тичина, складає великий скарб. Він поет світового масштабу і його творчість поклала певну межу в нашім письменстві.
Крім символізму, другим напрямом, що полонив увагу деяких письменників того періоду, був, модерний в літературі тодішньої Європи, футуризм, а чоловим представником його в Україні був Мих. Семенко. Був це напрям позбавлений глибини і талановитих представників, дарма, що широко рекламував свою програму і створив декілька осередків і видань («Універсальний журнал» — 1918, «Мистецтво» — 1919, угрупування «Фламінго» і « Нова генерація» (1927-30 р.) та інші. Характеризує цей напрям декларативність, шукання „метамистецтва”, синтези поезії, малярства, скульптури, великі гасла культу техніки і боротьби з провінційними обмеженнями. Близька до групи «Нова генерація», яку партія використовувала в боротьбі з хвильовизмом і яку в 1930 р. поступово ліквідовано, була ще група т.зв. „конструктивних динамістів” з журналом «Авангард». Прокламувала вона дійсний сучасний європеїзм у художній техніці та виступала проти всіх інших течій. У 1929 р. вона самоліквідувалась.
Але названі літературні групи чи їх видання періоду революції чи після революції, не дають повного образу життя літературної України періоду українізації та її ступневої ліквідації і розгрому. Були це тільки основні течії українського літературного руху, були шукання за новими формами і модерними засобами себевиявлення.
Український літературний рух того часу мав передовсім серйозні ідеологічні тенденції до вияву самобутносте української національної духовності і європейських традицій. Головними осередками цих течій і прямувань стали Київ з групою неокласиків і Харків, де жив і діяв Хвильовий і група письменників, зорганізована у ВАПЛІТЕ, які створили новий фронт літературного процесу.
Вже в перших роках революції виступила в Києві група поетів-учених, що, під даною їм назвою неокласиків, об’єднала представників різних стилів, а їх ідеологічним представником був професор університету, літературний критик, есеїст, перекладач, чудовий знавець античносте, Микола Зеров (1890-193?). Членів цієї групи єднала непримиренність з існуючою радянською дійсністю, опозиція до низькопробної революційно-масової літератури, твореної для потреб моменту, та бажання перенести в українську літературу невмирущі зразки західноєвропейської літератури. В своїй студії-праці «Ад фонтес» («До джерел») Зеров показував Україні шляхи до джерел європейської культури, при чому акцентував відмінності російського і українського духового процесу.
Визначними членами цієї групи, прозваної «Гроно п’ятірне нездоланих співців» були: Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бурґгард (Юрій Клен) і Максим Рильський. Поважним органом літературно-мистецького життя Києва був журнал «Життя і революція» (1925-33).
Максим Рильський (1895-1964)
Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в київській групі неокласиків був, безперечно, Максим Рильський.
Не враховуючи першої незрілої збірки віршів з 1910 p., коли юному поетові було всього 15 років («На білих островах»), справжній Рильський починається з другої збірки «Під осінніми зорями» (1918 p.), де є ще романтичний дух раннього періоду, але є вже вишукана форма його настроєвої лірики. У дальших збірках «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь» і «13-та весна» з 1920 років, романтичний елемент слабне, а посилюється клясична ясність. Його поезія, на відміну від Тичини, побудована передусім на світових образах, з великою кількістю елементів класичних і західноєвропейських. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм).
Аж до 1930-их років Рильський стояв здалека від тих завдань мистецтва, яке пропагувалось у радянській літературі. Він не реагував на соціальні події. Немає теж у нього резонансу української визвольної війни. Ті події для нього, як поета, не існували. Він, як і інші неокласики, держався принципу „мистецтво для мистецтва”. Були вони лояльними громадянами, але мали свій інтимний світ, в який ніхто не повинен втручатися. До зміни прийшло у 1930-их роках, коли О. Бургтард вирвався за кордон, Зеров, Драй-Хмара і Филипович були знищені, а Рильському прийшов час коритися і писати на замовлення. Після гострої критики його за втечу від життя, ідеалізм і „книжність”, Рильський „перебудувався” і став офіційним радянським поетом, автором, «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо» і «Україна».
Невимушена поезія Рильського закінчилася в 1932 p., коли він мусів офіційно скласти декларацію покори (збірка «Знак терезів»).
Рильський — каже Кошелівець — в нічому не був новатором, але місце його в літературі таке ж, як Тичини. Він вніс до української поезії високу культуру європеїзму, французького парнасизму і своїми перекладами з західноєвропейської літератури збагатив нашу літературу. Великі заслуги має він теж у культивуванні мови і для її культури зробив дуже багато.
Іншого типу літературним центром став Харків.
Після проголошення українізації, до Харкова переїздить багато української інтелігенції, і тут утворюються літературно-мистецькі об’єднання, редакції газет, журналів тощо. Таким чином, за роки українізації, Харків стає побіч Києва, другим духовим центром України, осідком праці письменників, мистців, громадських і культурних діячів, і столиця наповняється українським змістом. Тут теж приходить до створення кількох літературних організацій.
І так в роках 1919-20, після перших спроб защіпити в Україні російську пролетарську культуру, та невдалих спроб об’єднати письменницькі кадри Харкова довкола офіційного журналу «Шляхи мистецтва» (1921-22), виникають тут масові організації українських письменників.
Першою з них була Спілка селянських письменників «Плуг» (1922-32), яка хотіла об’єднати селянство з пролетаріатом і творити нову соціалістичну культуру. Видавала вона альманахи «Плуг» і журнал «Плужанин».
У 1923 р. виникає друга, короткого тривання, літературна організація пролетарських письменників «Гарт» (м.ін. з участю Хвильового, Сосюри, Йогансена), яка в основу своєї праці кладе марксистську ідеологію і програмові постуляти компартії, та відмежовується від різного роду формалістичних угруповань.
Не враховуючи молодечої літературної організації «Молодняк», третьою найповажнішою, історичного значення, організацією літературного Харкова стала В А ПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), якої основником був М. Хвильовий. Ця організація за три роки свого існування (1926-29) відіграла особливо важну роль так в українському літературному русі, як і в формуванні української революційної думки. Вона теж згуртувала навколо себе велику групу української інтелігенції та найкращих письменників того часу. Її першим президентом був М. Яловий, другим — М. Куліш; Хвильовий був заступником, О. Слісаренко — секретарем. Між членами були такі видатні письменники, як П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Яновський , М. Бажан, А. Любченко, Г. Шкорупій, П. Панч.
В органах ваплітянців «Вапліте», «Літературний ярмарок», «Проліт-фронт», видаваних в різний час, ніколи не містились матеріали писані на партійне замовлення, і це притягало письменників, які з комуністичним світоглядом нічого спільного не мали, і чимало з них стояли на українських національних позиціях.
Після виступу Л. Кагановича проти Хвильового, якого він назвав „куркульським охвістям» і „підголоском буржуазії”, організацію ВАПЛІТЕ у 1928 р. ліквідовано. У 1929 р. ваплітянці створили нову організацію «Проліт-фронт», з місячником такої ж назви, але з початком 1931 p., під тиском партії, вона самоліквідувалась. Того ж 1931 р. ліквідувалась основана у 1929 р. літературна група «Нова Генерація», як теж і створена з колишніх ваплітянців «Техно-мистецька група А».
* * *
Під обстрілом партійної критики була теж група київських письменників, що стояли на близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літературній організації «Аспіс» (1923), «Ланка» (1924-26) і врешті, «Марс» („майстри революційного слова»), яка проіснувала до 1934 р. Належали до цих організацій такі письменники, як М. Івченко, В. Підмогильннй, Гр. Косинка, В. Антоненко-Давидович. Дм. Фальківський, Є. Плужник, Т. Осьмачка. Організації «Ланка», «Марс» були для Києва тим, чим для Харкова ВАПЛІТЕ, Пролітфронт, тобто чільною організацією, що об’єднувала більшість письменників столиці.
* * *
Остання спроба об’єднати всі літературні групи в одну Федерацію Об’єднань Революційних Письменників України (ФОРПУ), заініціована в 1931 р. М. Скрипником, теж не вдалася, бо Москва готовила свою „уніфікацію”. На особисту інтервенцію Сталіна, всі ці організації у квітні 1932 р. розв’язано і в усіх національних республіках було заборонено будь-які локальні національні літературні чи мистецькі організації. На їх місці творено одну «Всесоюзну Спілку Совєтських Письменників», а у її проводі поставлено російського пролетарського письменника, сталінського фаворита, Максима Горького. Її філією стала, створена в цьому ж році. Спілка Письменників Радянської України.
Була вона безпосередньо підпорядкована Москві і виконавцем її інструкцій та гасел „соціалістичного реалізму” (соцреалізму), „дружбу народів” і т.д.
За вказівками Кремля, завданням літератури вже не було виховувати маси в дусі світової революції, але призначено їй „передову роль” — пропагувати все те, що наказувала партія, зокрема ж культ Москви і братання з великим русским народом.
Літературні напрями 20-30-х рр. та їх представники (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)