Серед найосвіченіших людей того часу найчастіше згадуються в писемних пам’ятках давньоруські літописці. Це неважко збагнути: вони були безпосередніми творцями велетенської споруди східнослов’янської історії середньовіччя.
Найвідоміший серед них Нестор, якого історики та літературознавці здавна вважають складачем, автором чи редактором (можливо, він був і тим, і тим) “Повісті минулих літ”.
До наших днів дійшов порівняно пізній (XVI ст.) так званий Хлєбниковський список “Повісті”, де повідомляється, що він вийшов з-під пера “Нестора, чорноризця Феодосійового монастиря Печерського”. В. М. Татищев, який, здається, першим, не вагаючись, назвав Нестора творцем “Повісті минулих літ”, мав у своєму розпорядженні поряд з Хлєбниковським ще два літописних зводи — Розкольницький і Голіцинський,— де названо цього вченого-книжника творцем найдавнішого серед літописів, що збереглися.
Спроби деяких пізніших істориків (їх роблять аж до нашого часу) поставити під сумнів авторство Нестора грунтуються на відсутності згадки про нього в давніх списках цього літописного зводу: Лаврентіївському та Іпатіївському. Але, як довели літописознавці, ім’я Нестора було вилучено з “Повісті” в процесі створення двох Ті пізніших редакцій внаслідок напруженої ідеологічної боротьби двох угруповань книжників Києва: печерського, до якого належав Нестор, і видубицького. Представник останнього і написав другу редакцію “Повісті”, де її творець уже не згадується. В цій боротьбі одну з пріоритетних ролей відігравало питання про особу першого літописця, що важливіше, про місце створення першого великого давньоруського літопису.
Не лише у другій половині XI — на початку XII ст., коли жив і працював Нестор, а й у XIII ст. громадська думка твердо пов’язувала його ім’я з “Повістю”. Наприклад, у посланні до єпископа Симона 1232 р. чернець Полікарп з-поміж ченців Печерською монастиря виділяє Нестора, “який написав Літопис”. Одначе в XII—XIII ст., гадаємо, у давньоруському суспільстві знали, що Нестор був хоч і найвидатнішим, але не першим літописцем. Відповідно і його “Повість” не є першим вітчизняним літописом.
Це розуміли (хоча і не знали ще точно!) найбільш проникливі історики XVIII ст. — часу, коли історія перетворювалася на справжню науку, коли почали накопичувати і критично вивчати джерела. Згаданий уже В. М. Татищев, хоча і вважав Нестора найдавнішим серед відомих науці літописців, усе ж вважав, що “безсумнівно, перед Нестором, і задовго, письменники (літописці.— Авт.) були.
Коли ж виник перший давньоруський літопис? “Якщо вести мову про літописи — історичні твори, що мають певну концепцію, то, очевидно, такі твори з’явилися не раніше кінця X ст.” Сказане не виключає того, що задум робити щорічні хронікальні записи подій і явищ міг виникнути і втілитися в життя дещо раніше.
До кінця X ст. відносив укладання першого літописного зводу на Русі і видатний учений академік Л. В. Черепній. Він вважав, що цей звід було створено десь близько 996 р. Анастасом Корсунянином — пресвітером (старшим священиком) збудованої Володимиром Святославичем того року Десятинної церкви. Гіпотеза Л. В. Черепніна видається вразливою: (Десятинний звід» 996 р. не було продовжено. Це продовження мало відобразитися в “Повісті минулих літ”, як це сталося з усіма іншими літописними зводами, що передували їй.
Тому найобгрунтованішою видається думка академіка О. О. Шахматова, згідно з якою перший літописний звід було укладено в Києві під час князювання Ярослава Мудрого у 1037-1039 рр. і названо вченим Найдавнішим. Потім був створений літопис у Новгороді в 1050 р. Згодом літописання продовжувалося в Києві: два зводи написано у Печорському монастирі в 1073 і 1095 рр. Нарешті, увінчує піраміду стародавнього літописання Несторова “Повість минулих літ” (друге десятиліття XII ст.).
Жоден з літописних зводів, що передували “Повісті”, не зберігся: їх існування доведено О. О. Шахматовим з допомогою тонкого аналізу текстів твору Нестора і Новгородського першого літопису молодшого ізводу, які увібрали в себе ці зводи. На думку вченого. Найдавніший літопис 1039 р. був створений при храмі чи монастирі св. Софії і його автор мав на меті викласти історію Київської Русі й запровадження в ній християнства. Він вважав, що цей перший східнослов’янський літопис був лапідарним, поступаючись обсягом, а також художніми достоїнствами відповідній частині “Повісті”. Одначе він старший од Несторової праці майже на сто років!
Нестор та його «повість временних літ»
Несторовій “ Повісті ” присвячена воістину безмежна наукова література. Одначе про життя и автора чи редактора відомо зовсім мало, набагато менше, ніж, наприклад, про Никона. Як писав один з відомих знавців творчості цього літописця, “єдина безперечна біографічна риса Нестора збереглася до нас у створеному ним ”Житії Феодосія», де книжник, закінчуючи свою працю, вважав за необхідне нагадати ще раз читачеві про те, що весь матеріал “Житія” він почерпнув із живої ще монастирської традиції… оскільки сам вступив у монастир уже після смерті ігумена Феодосія, хоча й при першому його наступникові — ігумену Стефані (1074—1078 рр.), який не лише прийняв Нестора у стадо Феодосія, а й сподобив “чернечої одежі” і навіть увів у дияконський сан». Щоправда, на самім початку “Житія Феодосія” Нестор повідомляє, що воно було його другим твором, а першим — “Житіє Бориса і Гліба”.
Києво-Печерський Патерик свідчить про великий авторитет Нестора серед монастирської братії. В цьому джерелі його ім’я поставлено поряд з іменами визначних діячів давньоруської культури — літописця Никона, Агапіта Лікаря, Пимена Постника та ін. М. Д. Приселков, якому належить вдала спроба відтворити найдокладнішу біографію Нестора, гадав, що блискучою монастирською і літературною кар’єрою він зобов’язаний своїй ерудиції.
Існують різні міркування з приводу того, коли Нестор завершив працю над “Повістю минулих літ”. Найприйнятнішим уявляється 1113 р. На жаль, цей твір Нестора не зберігся в первинному вигляді. Як уже згадувалося, незабаром після створення “Повість” зазнала грунтовної переробки. Після смерті Святополка Ізяславича, який був покровителем Печерського монастиря, його наступник на київському великокняжому столі Володимир Мономах вступив у конфлікт з печорською верхівкою і передав літописання до свого родового Видубицького монастиря. Між двома угрупованнями книжників, печорським і видубицьким, точилася жорстока боротьба за першість, внаслідок якої виникла переробка праці Нестора.
У 1116 р. видубицький ігумен Сильвестр уклав другу редакцію “Повісті минулих літ”, а у 1118 р. за дорученням сина Мономаха Мстислава була написана третя — і остання — редакція цього літописного зводу — знову в Києво-Печерському монастирі, який примирився з великим князем. І все ж сучасна наука вбачає в “Повісті” творіння Нестора, вважаючи, що основні ідейні, наукові та літературні достоїнства його пращ збереглися в тих редакціях, варіантах і списках, які дійшли до наших днів. Можна думати, що сам Нестор помер незабаром після завершення головної справи свого життя.
Хоча ми мало знаємо про життя і діяльність Нестора, сама “Повість минулих літ” зображує його як зрілого і мудрого мислителя, що створив цілісний історико-філософський і літературний твір надзвичайно високого рівня. Йому нема аналогів у середньовічній європейській історіографії. “Нестор пов’язав руську історію із світовою, надав їй центрального значення в історії європейських країн. Показати Руську землю серед інших держав світу, довести, що руський народ не без роду й племені, що він має свою історію, якою має право пишатися,— такою є чудова для свого часу мета, що її поставив перед собою творець ”Повістї’.
Літопис Нестора починається словами, які й дали назву всьому творові: “Ось повісті временних (минулих.—літ, звідки пішла Руська земля, хто у Києві почав першим княжити, і як виникла Руська земля Невимушено й велично, немов Дніпро весною, ллється-розгортається епічна розповідь високовченого давньоруського історика. Недаремно сам Нестор порівняв книги з ріками: “Адже великою буває користь від учення книжного; книги настановлюють і повчають нас… Це — ріки, які напувають всесвіт, це джерела мудрості, адже у книгах безмірна глибина…”.
“Повість минулих літ” створена у відповідності з кращими зразками й канонами світової середньовічної історіографії. Покладений в її основу й грунтовно перероблений Початковий звід 1095 р., який починається стислою розповіддю про заснування Києва, Нестор відкрив докладним історико-етнографічним вступом, що охоплює широку, більше ніж на півтисячоліття, картину слов’янської прабатьківщини, розселення слов’ян на значній території Східної Європи з розподілом їх на східних, західних та південних.
Видатний знавець фольклору й пам’яток давньої писемності, Нестор зумів надзвичайно розширити і поглибити джерелознавчу основу Початкового літопису. Ним введено до “Повісті” перші державні документи Київської Русі: тексти договорів князів Олега, Ігоря й Святослава з Візантією, доповнено розповіді про дописемні часи східнослов’янської історії подробицями, запозиченими з пам’яток усної народної творчості.
А головне — “Повість минулих літ”, сюжетно звернена в минуле, одночасно відгукувалася на пекучі актуальні події та ідеї сучасності, була націлена в майбутнє. Пильне око Нестора побачило наближення епохи політичної роздрібненості ще тоді, коли лише почали виявлятися її перші, непомітні ще для переважної більшості політиків ознаки наприкінці XI — на початку XII ст. Егоїзмові і корисливості князів та бояр, їх нехтуванню загальноруськими інтересами літописець сміливо протиставляє животворну і благородну ідею східнослов’янської єдності, закликає народ Київської Русі згуртуватися перед загрозою воєнної небезпеки, насамперед — вторгненнями орд хижих і безжалісних половецьких ханів.
Патріотом рідної землі, людиною, що не боялася сказати в обличчя сильним світу осудливі і викриваючі їх слова,— таким постає зі сторінок “Повісті” давньоруський літописець Нестор. Тому ніяк не можна погодитися із М. Д. Приселковим, який у своїй останній великій праці, присвяченій літописанню на Русі, всупереч усьому, що писав про Нестора раніше, рантом зобразив його як спритного літератора-чиновника “політичної канцелярії” князя Святополка, що догоджав своєму патронові, як хитрого дипломата, царедворця і бувалого політика, що ліпив з історичних фактів усе, що йому (точніше, його покровителю) було вигідно. Мав рацію вчений опонент М. Д. Приселкова, який відкинув цю несправедливу характеристику і вважав Нестора виразником високих доброчинств, людиною, що зуміла піднятися над політичними пристрастями часу, займала непримиренну політичну позицію і була виразником передової суспільної думки Руської землі.
Нестор зумів виробити власний погляд на історію своєї країни. Свою долю він не відокремлював від долі Батьківщини, завдяки чому головна праця його життя сприймається не лише як величне епічне полотно, а як ліричний твір, який щонайкраще характеризує особу його творінь.