В історії літописання уже давно утвердилася думка, що другим упорядкованим у Києві зводом був Печерський 1073 р., названий так за місцем створення. О. О. Шахматов, а слідом за ним М. Д. Приселков довели, що діяльну участь у печорському літописанні початку 70-х років XI ст
брав сподвижник засновників Печорського монастиря Антонія і Феодосія Никон, у створеному літописцем Нестором “Житії Феодосія” шанобливо названий Великим. Нестор зображує його заглибленим у невтомну працю по створенню книг (літопису?): “Сидить, бувало, Великий Никон і пише книги” Його ім’я у “Житії” стоїть в одному ряду з іменами прославлених у церковних колах Антонія і Феодосія.
Можна здогадуватися, що коли назріла політична необхідність остаточно замиритися з Візантією, київському урядові довелося піти на поступки в ідеологічному, церковному питанні, а князеві Ярославові пожертвувати своїм сподвижником і, можливо, близьким другом Ідаріоном. Коли постала проблема влаштування подальшої долі усунутого з митрополичої кафедри Іларіона, було знайдено “простий” вихід: він прийняв схиму і став ченцем Никоном. Швидше за все це сталося 7 листопада 1053 р. Така смілива і дотепна гіпотеза, вперше висунута на початку XX століття, уявляється найбільш вірогідною.
Згідно з “Житієм Феодосія”, Никон прийшов у печеру Антонія раніше головного героя цієї агіографічної пам’ятки. Тривалий час Никон залишався єдиним пресвітером у чернечому товаристві: коли Антоній вирішив узяти Феодосія в свою “печерку”, тобто у монастирок, то він “звелів Великому Никону постригти його: був той Никон пресвітером і мудрим чорноризцем. Зазначимо, що так само, як Іларіон переважав ученістю і книжністю своїх колег, так і Никон вирізнявся цими ж достоїнствами серед братії Києво-Печерського монастиря. Нестор зазначає, що “коли сам (Феодосій.— Авт.) повчав братію у церкві духовними словами, то просив Великого Никона прочитати щось із книг для повчання братії”
Доповнимо доводи М. Д. Приселкова ще кількома міркуваннями. Раніше згадувалося, що Іларіон, бувши пресвітером храму на Берестові, “викопав печерку невеличку”. Потім, коли у Київ прийшов Антоній, “став ходити він по нетрях і горах у пошуках місця, яке б йому бог указав. І прийшов він на пагорб, де Іларіон викопав печерку, і полюбив місце оте, і поселився він у ній”. На той час Іларіон, ставши митрополитом, перестав бувати у своїй “печерці”, і вона спорожніла. Очевидно, Антоній поселився в ній зі згоди митрополита.
Потім Іларіона змістили з митрополичої кафедри, і він, здавалося б, назавжди зникає з давньоруського політичного небосхилу. Зате в “печерці”, нещодавно зайнятій Антонієм, з’являється новий мешканець, досі не згадуваний ні у літописах, ні у “Житії Феодосія” — чорноризець Никон, чомусь одразу ж названий Никоном Великим. Із житія Феодосія випливає, що в печерці Никон почувався господарем. Тому найбільш закономірним буде припустити, що Іларіон під іменем Никона повернувся до власноручно викопаної печерки.
Важливо відзначити, що і настоятель князівського храму Іларіон, і звичайний чернець Никон, що перебував у печері, названі одним словом “пресвітер” (старший священик). Адже на Русі того часу священнослужителів здебільшого називали попами, і лише з кінця XI ст. почали вживати термін “священик” Подібний збіг навряд чи міг бути випадковим.
Зрештою, якщо відкинути припущення, що Никон був не хто інший, як усунутий київський митрополит Іларіон — найпомітніша постать у давньоруському ідеологічному дійстві, — то буде важко зрозуміти, чому скромна, винятково конфесійна діяльність звичайного ченця Печерської обителі викликала такий сильний протест і навіть гнів з боку князя Ізяслава Ярославича і митрополичої кафедри. Напевне, ця людина, навіть позбавлена свого високого поста, залишалася небезпечною для них і впливовою у церковних колах фігурою, авторитетним діячем, який зберіг вплив на суспільно-політичне життя Києва і Русі. Вибух князівської та митрополичої люті проти Іларіона трапився у лютому 1061 р.
Тоді Никон з дозволу Антонія — так розповідається у “Житії Феодосія” (одначе, гадаємо, першим у тріаді Антоній — Никон — Феодосій був усе ж відставний митрополит) — постриг у ченці двох київських вельмож. Цей, здавалося б, буденний для монастирського життя вчинок викликав обурення князя Ізяслава. Але, диво дивне, князь не заподіяв зла Никону.
Напевне, слід погодитись із давно вже висловленою думкою, що гнів Ізяслава Ярославича був інспірований тодішнім митрополитом-греком. Через те що Іларіон-Никон був, на думку митрополита, небезпечною особою, до якої, мабуть, горнулися священнослужителі й віруючі, виникла загроза створення під його керівництвом монастиря у Києві. Можна лише здогадуватися, що, мабуть, симпатизуючи в душі Никону, князь зумів пом’якшити невдоволення митрополита. Никону дозволили зрештою заснувати монастир, але далеко від Києва*. Так розпочалася його південна одіссея. Никон засновує монастир в окраїнному давньоруському місті Тмутаракані, яке швидко перетворюється в один з головних осередків книжності на Русі: Заснував монастир славний, який існує і понині».
Є підстави вважати, що в далекій Тмутаракані Никон не цурався політичної діяльності, оскільки у 1067 р., після смерті тамтешнього князя Ростислава, ‘‘мешканці його (міста Тмутаракані. — Авт.) вблагали великого Никона відбути до князя (чернігівського. — Авт.) Святослава і прохати його, шрб він відпустив свого сина до них і той посів би княжий стіл” . Проїжджаючи до Чернігова через Київ, Никон зустрівся з Феодосієм, і той умовив його повернутися у Печерський монастир і не розлучатися більше. Відвізши нового князя Гліба Святославича до Тмутаракані і посадивши його на княжий престол, Никон у вересні 1068 р. повертається до Києва.
Києво-Печерський монастир наприкінці 60-х — на початку 70-х років XI ст. був головним осередком ідеологічного життя на Русі, немало впливав на справи політичні. У 1073 р. його верхівка різко виступила проти чвар між синами Ярослава, що послабляли єдність та обороноспроможність держави. Коли Святослав вигнав із Києва Ізяслава і посів його місце, гнів нового князя впав на Никона — провідного ідеолога монастиря, який протестував проти незаконного з позицій феодальної моралі й права усунення з престолу старшого брата молодшим. Никону доводиться знову відбуги до Тмутаракані, звідки, втім, він невдовзі повертається: у 1074 р., після смерті Феодосія. Через чотири роки він стає печерським ігуменом. Помер Никон у 1088 р., очевидно, досить похилого віку.
Видатна роль Никона у створенні літописання на Русі визнається всіма науковими авторитетами. О. О. Шахматов першим виділив серію пізніших вставок до тексту Найдавнішого київського зводу 1037—1039 рр. і показав, що їх автором був Никон. З приводу однієї групи вставок укісний писав, що вони свідчать про участь “у переробці цього зводу особи, знайомої з Тмутараканню,
Хозарами, Касогами і Корсунем, ведуть нас до особи Никона, якого визнаєм тому найближчим учасником чи керівником праці, розпочатої в Печерському монастирі, коли останній вирішив відродити літописну справу, що завмерла на Русі після перших славних літ князювання Ярослава”.
Матеріали для відновлення літописання Никон почав збирати, напевне, в другій половині 50-х — на початку 60-х років XI ст., спершу в Києві, згодом у Тмутаракані, а потім знову в Києві. Можливо, в ті роки він робив і перші, поки ще чорнові щорічні записи. Важливо відзначити, що наш літописець не лише фіксував сучасні йому події, а й відновлював минуле, використовуючи письмові та усні (фольклорні) джерела. Багато вчених впевнені, що саме Никон увів до літопису “Корсунську легенду” про хрещення князя Володимира і давньоруського народу, перекази про перших руських князів Олега, Ігоря, Ольгу і Святослава, про хоробрі походи русів на Царгород.
Розширивши і продовживши Найдавніший звід, Никон, очевидно, надав своєму творові ту форму літопису, яка згодом стала традиційною. Маємо на увазі виклад подій у щорічних статтях. Деякі дослідники вважають, що вперше хронологічне членування застосував у літопису також Никон: раніше розподілу викладу за роками в літописних зводах не було. Нам здається найбільш прийнятною думка, згідно з якою Никон написав і відредагував Перший Печерський звід протягом 1069—1073 рр.
Існує безперечний зв’язок між Печерським літописом Никона 1073 р. і “Повістю минулих літ” Нестора початку XII ст. — за допомогою Початкового, також створеного у Києво-Печерському монастирі, зводу кінця XI ст. Никонів літопис ліг в основу “Повісті”, та й сам її творець був сучасником, хай і молодшим, Нестора. Варто визнати правдоподібним твердження, що “зерно” “Житія Феодосія”, написаного Нестором, могло буїи запозичене із літопису Никона 1073 р., де обов’язково мало йтися про життя і діяння славнозвісного печорського ігумена.
Спеціалісти-текстологи дійшли висновку, що після 1073 р. Никон не трудився більше на ниві літописання. Подальша доля літописної справи у Києві аж до 1095 р. прослідковується вченими пунктирно. Саме того року було створено звід, який у науці прийнято називати Початковим. Існує цілком вірогідне припущення, що цей звід редагував чернець Іван, який змінив Никона на посаді ігумена Печорського монастиря. Очевидно, Іван був ідейним супротивником Никона, тому що вніс до його літопису ряд принципових змін, перетлумачив багато подій і фактів. Цей звід, також у переробленому вигляді, було покладено Нестором в основу “Повісті минулих літ” — вершину давньоруської книжності.