«Літопис самовидця» (детально). Так назвав український письменник Пантелеймон Куліш анонімний історичний твір початку XVIII ст., один із списків якого потрапив до його рук у 1840 р. (оригінал літопису не зберігся). Тут подавалися події, що відбувалися в Україні в 1648-1702 рр. Розповідь велася настільки жваво, достовірно і в багатьох випадках дуже докладно, що це, як був переконаний Куліш, міг зробити хіба що очевидець, тобто самовидець, в може, й активний учасник подій. «Літопис Самовидця» написаний українською народною мовою XVII ст.
Назва «Літопис Самовидця» зберігається й досі, хоча дослідники висловлювали різні гіпотези щодо його творця. Гімназійний товариш Куліша П. Сердюков у 40-х рр. XIX ст. висловив версію, що автором літопису був Роман Ракушка-Романовський, козацький старшина І генеральний підскарбій за часів гетьмана Івана Брюховецького), а пізніше священик. Про це П. Куліш писав О. Бодянському в листі від 22 жовтня 1846 р. Наступного року, в жовтні, вже сам Сердюков повідомляв тому ж Бодянському, що в одному зі списків літопису Граб’янки XVIII ст. він розшифрував дописку на сторінці, де подається опис «Конотопського чуда», запозичений Граб’янкою у Самовидця. В дописці стверджувалося: «Суддя Романовськнй написав сіє». Однак це відкриття довгий час залишалося невідомим широкому загалові, а в історіографії запанували інші припущення. Куліш ініціював Бодянського видати цей історичний твір під назвою «Літопис Самовидця» (Москва, 1846). Друге видання здійснив український учений Орест Левицький у Києві (1878). Текст літопису тут подано в супроводі гртатовного наукового дослідження. Левицький прийшов до висновку, що «Літопис Самовидця» чітко ділиться на дві хронологічно визначені частини: історичну та літописну. Історична частина охоплює події 1648 — середини 1670-х рр. і має переважно мемуарний характер. Завершені й пов’язані між собою історичні сповідання, які мають окремі заголовки, питано тут в логічно-причинневій послідовності. Друга частина має літописний характер, події виписано чітко, хронологічно, рік за роком. Тут переважає форма щоденника.
Серед істориків утвердилася думка, що цей твір є цінним і важливим джерелом, який відзначається точністю, достовірністю, об’єктивністю, аж до протокольності. Публікація в 1897 р. вищезгаданого листа Куліша Бодянському (1846) викликала посилений інтерес до особи Романа Ракушки-Романовського. Український історик-архівіст Вадим Модзалевський, найдокладніше вивчивши всі історичні писемні джерела з цього питання, видав нарис біографії в 1913 р. («Роман Ракушка, один з діячів Руїни». — Труды Черниговской архивной комиссии.- Кн. XI), а в 1919-1923 рр. опублікував фундаментальну працю («Перший військовий підскарбій (1663-1669) Роман Ракушка». Модзалевський пише, що Роман Ракушка-Романовський залишив після себе помітний слід в організації військового господарства Гетьманщини, керував полковими прибутками, а потім став генеральним підскарбієм. Дослідник використав увесь фактичний історичний матеріал, який укладався у відповідні частини тексту «Літопису Самовидця». Збіг був разючий. Але для Модзалевського авторство «Літопису Самовидця» залишилося невідомим: він нічого не каже про діяльність Романа Ракушки-Романовського як автора літопису.
За нього це зробили інші: київський археограф Віктор Романовський, ніжинський професор Микола Петровський, київський професор Олександр Оглоблин, львівський історик Микола Андрусяк. З-поміж них для з’ясування авторства Ракушки-Романовського найбільше попрацював Микола Петровський. Цій проблемі він присвятив дві ґрунтовні праці: «До питання про певність відомостей «Літопису Самовидця» й автора літопису (Романа Ракушку-Романовського» та «Нариси історії України XVII — початку XVIII століть» (Київ, 1931). У другій праці Петровський не тільки беззаперечно доводить авторство Ракушки-Романовського, а й оцінює достовірність цього історичного твору. Критично аналізуючи щорічні повідомлення Самовидця, порівнюючи їх з документальними даними, дослідник знаходить у літописі чимало помилок.
Михайло Грушевський у статті «Самовидець Руїни та його пізніші відображення» писав з приводу праці М. Петровського: «Тепер на основі наукових досліджень можна безсумнівно вважати, що літопис — це твір Романа Ракушки, настільки точно збігаються його біографічні дані з усіма свідченнями, зафіксованими в літописі, і настільки ясно, яскраво і переконливо ця біографія відображає авторські переживання і враження, що зберіг цей твір: всі ті рядки, що можна визбирати з його змісту, цілком і до останку покривають те, що ми знаємо тепер про Ракушку. І зараз майже неможливо уявити, щоб якісь нові дані могли зруйнувати або порушити цю тотожність». Сам Грушевський вважав, що, познайомившись з особою автора так всебічно, як це дозволяє біографічний стан, обставини життя, риси характеру, можна по-справжньому оцінити його ставлення до подій, а також визначити симпатії та антипатії Самовидця.
Наш видатний історик, вивчивши всю літературу, пов’язану з «Літописом Самовидця», проаналізувавши всі гіпотези щодо його авторства, зробив філігранний порівняльний аналіз «Літопису Самовидця» і біографії Романа Ракушки-Романовського та дійшов глибоких і цінних висновків. Грушевський твердить, що автор свідомо приховав своє ім’я. Хоча він говорить про події, в яких безпосередньо брав участь, але не бажає розкрити себе, мабуть, для того, щоб його твір справляв враження більшої об’єктивності. Він кілька разів згадує самого себе, своїх дітей, називає їхні імена, прізвище, однак завжди говорить як про когось стороннього, нічим не натякаючи на будь-яке відношення до себе як автора твору, дуже ретельно замітає свої сліди.
Перший раз Ракушка говорить про себе як про свідка й учасника подій у зв’язку з похороном ніжинського полковника Івана Золотаренка. Тоді, в 1655 р., на саме Різдво, під час похорону в церкві спалахнула пожежа. «Я сам на тоє смотрів в той скарбниці, як єщє огонь не розширен бил ».
Біографія літописця на основі зібраних істориками відомостей мала такий вигляд. Народився Роман Ракушка-Романовський близько 1622 р. Його батько — Онисько Ракушка — був вихідцем із містечка Романівка Брацлавського воєводства. У 20-х роках він переселився до Ніжина, коли це місто було ще слободою, сам рубав лозу й березу та будувався. Так минули дитячі роки Романа Ракушки. Він не здобув систематичної шкільної освіти. Підлітком допомагав батькові господарювати, набув практичного досвіду, що допомогло йому в майбутньому стати справжнім господарником, який майстерно будував й експлуатував млини, рудні тощо. Його батько ввійшов у середовище ніжинського міщанства, а потім вступив і до лав козацтва.
Слідами батька пішов і син Роман, який уже з початком повстання 1648 р. під керівництвом Богдана Хмельницького був у козацьких лавах. Під іменем Романа Ракушки він значився в козацькому реєстрі 1648—1649 рр. козаком сотні Ніжинського полку. Досить швидко просувався щаблями кар’єри. Йому щойно виповнилося ЗО років, а він уже потрапив до вищої полкової старшини. Почавши з дозорця скарбу військового в полку Ніжинському, а потім ревізора скарбу військового, Роман Ракушка послідовно був ніжинським сотником, полковим суддею, наказним полковником. Він не брав участі в битвах, однак виконував відповідальні адміністративні й дипломатичні доручення. 1656 р. ніжинський наказний полковник Роман Ракушка був посланий до царської квартири під Ригою, щоб від московського командування домогтися легалізації козацького війська на білоруській землі, тобто визнання білоруської козаччини.
У літописі під 1658 р. розповідається про облогу Риги московськими військами, «на которих я своїми очими смотрів», — пише автор.
1658 р. Р. Ракушка як ніжинський сотник бере участь у відновленні союзу Війська Запорозького з Кримським ханством. У «Літописі Самовидця» надзвичайно докладно розповідається про укладення цього союзу, названо навіть години: «Того ж року, 1658, зараз по Воскресінії Христовом, на святого Георгія, з Криму Карачбей з ордами в сороку тисячей под Чигрин, и там зєхавпіися у річки званої Арклій, два їх — Карачбей з Виговським на особном місцю, на конех седячи, мали розмову із собою на годин дві зегарових, і тим з собою потаємне од усіх полковників постановили: против кого тучо війну мали піднести. А напотім гетьман Виговський до намету Карачбея з мурзами упросив своєго и там зо всіми полковниками и інною старшиною учинили згоду з ордою. Где сам гетьман Виговський, обозний, судді, полковники со всею старшиною й козаками, при них будучими, присягу виконали на братерство і там, з собою банкет учинивши, з гармати били».
Наступного 1659 р. Р. Ракушка, вже ніжинський полковий суддя, їде до Москви налагоджувати взаємини України з Московською державою, які зіпсувалися в результаті Гадяцької унії Івана Виговського з Польщею.
1660 р. Роман Ракушка — знову ніжинський «отник і учасник переговорів України з Польщею в Ворисові. Під 1660 р. Самовидець від першої особи оповідає про участь козацьких представників у цих переговорах, «на которих і нас, козаків, затягано і билисьмо».
1663 р. особливо загострилася внутрішня ситуація в Україні. Старшинська боротьба гетьманську булаву, що розпочалася після смерті Богдана Хмельницького, вибухнула кривавими чварами. На каламутних хвилях піднявся демагог Іван Брюховецький. Завдяки своїй безоглядній підлеглості Москві він за її допомогою захопив гетьманство і знищив своїх конкурентів — ніжинського полковника Васюту Золотаренка й наказного гетьмана Якима Сомка, що були покровителями Романа Ракуш-ки. Але Ракушка зумів вчасно покинути своїх благодійників і перейшов на бік Івана Брюховецького. Сприятливою для нього була ще та обставина, що під час вирішальної Ніжинської чорної ради Іван Брюховецький зі своїми прибічниками розташував свій табір у Романівському Куті біля Ніжина й гостював у Романа Ракушки (мабуть, друге прізвище Ракушки і походило від назви Романівського Кута).
У часи гетьманування Брюховецького кар’єра Ракушки-Романовського сягнула вершини. Він став правою рукою нового гетьмана в організапії державної адміністрації та Генерального скарбу. Для нього було введено новий чин — генеральний підскарбій. Активно ведучи військове господарство, генеральний підскарбій не забуває і про своє власне, перетворивши його в справжній панський маєток.
Повстання 1668 р., падіння і вбивство козаками Івана Брюховецького поклали край блискучій кар’єрі Ракушки-Романовського. Його маєток було пограбовано, як він вважав, новим лівобережним гетьманом Дем’яном Многогрішним, а сам він ледве врятувався втечею за Дніпро, на дідівщину (Брацлавщину). Там Роман Ракушка радикально міняє своє соціальне становище: як і чимало хто з козаків, він стає священиком. Невдовзі після висвяти в диякони, потім у священики він став протопопом у Брацлаві, зблизився з митрополитом Йосифом Нелюбовичем-Тукальським, сподвижником гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Тукальський посилав Романа Ракушку до Константинопольського патріарха за підтвердженням свого права на Київську митрополію («сакру»), і він спромігся виклопотати й прокляття («клятву») патріарха на лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного. Бідлучення його від церкви мало тривати доти, поки гетьман зокрема не поверне пограбоване майно «чесному отцю Роману, протопопу брацлавському».
Приїхавши в Україну, «отець Роман» надіслав Многогрішному копію патріаршої «клятви», вимагаючи відшкодувати завдані йому збитки і втрати, обіцяючи в цьому разі не надавати розголосу відлученню гетьмана від церкви. А інакше Ракушка загрожував вчинити навколо патріаршої «клятви» скандал.
Але цей маневр Ракушці не вдався. Многогрішний, нічим не поступившись, звернувся до царського уряду, і той домігся від патріарха скасування відлучення гетьмана від церкви, більше того — патріарх видав гетьману «благословенну грамоту».
Та Роман Ракушка все-таки помстився своєму кривднику, власним пером «прославивши» його у віках. Під 1670 р., ретельно приховавши ідентичність свою з протопопом Романом, він досить докладно розповідає про події навколо патріаршої «клятви» на Дем’яна Многогрішного, який був скинутий старшиною з гетьманства й засланий царським урядом до Сибіру. М. Грушевський у зв’язку з епізодом про відлучення гетьмана Многогрішного робить висновок: «Цього оповідання, власне кажучи, одного було б досить, щоб переконатись в авторстві Романа Ракушки «Літопису Самовидця».
Брацлавський період життя Р. Ракушки закінчився в 1675 р. Польські війська спалили Брацлав, що спричинило масове переселення його мешканців на лівий берег Дніпра. Брацлавський протопоп виклопотав дозвіл і собі повернутися на Лівобережжя. Роман Ракушка, як жертва сваволі Дем’яна Многогрішного, ввійшов у довіру до наступного гетьмана Івана Самойловича, що був суперником Многогрішного. За підтримкою гетьмана Самойловича Ракушка став священиком Свято-Микільської церкви в Старо дубі. У лютому 1676 р. він уже приймає присягу своїх парафіян на вірність новому цареві. Гетьман надав Ракушці приміське село Новосільці, яке відібрав для нього у ста-родубського магістрату. Принагідно слід сказати, що після падіння Самойловича Ракушка в літописі саркастично називає його «поповичем», засуджує пихатість колишнього гетьмана, підкреслює відсутність у нього військових здібностей.
Останні 27 років Р. Ракушка залишався священиком тієї ж стародубської церкви, відійшов від політичного й громадського життя. Помер, очевидно, в першій половині 1703 р.
Свій літопис він почав писати, на думку М. Грушевського, у 1676-1677 рр., коли «автор пристав до затишного притулку стародубської парафії — найзатишнішого, найвіддаленішого від перипетій Руїни кутка Гетьманщини і в нього, справді, могло з’явитися після краху колишніх честолюбних планів нездоланне бажання поділитися пережитим з прийдешніми поколіннями і поквитатися перед судом нащадків зі всіма винуватцями своїх нещасть». Він, як встановив Ю. Мицик, використав не збережений «Уманський літопис», у котрому викладалися події 1648-1672 рр. У цій частиш Ракушка обмежився відносно невеликими додатками, зате подальший виклад (1672-1702 рр.) є цілком оргінальний, авторський. Отже, писав його Ракушка майже до останніх днів життя.
«Літопис Самовидця» починається роздумами автора: «Початок і причина війни Хмельницького». «Єдино, — вважає автор, — от ляхов на православіє гоненіє і козакам отягощеніє», і робить акцент на останньому. Він має на увазі реєстрове козацтво. Ця відносно привілейована верства козацтва після «Ординації» 1638 р. польського сейму втратила частину привілеїв, зокрема право обирати полковників та іншу вищу старшину зі свого середовища.
Автор зовсім не говорить про загальні «права і зольності» козацтва, яке виступало проти утисків з боку польської шляхти, а потім Москви. Козаки, власне, захищали волю й незалежність України. У Самовидця ж на першому плані — повага до священного права власності.
Описуючи повстання та перебіг війни, він постійно наголошує на спустошеннях, грабунках багатих і заможних «різною голотою». Ракушка далекий від культу Богдана Хмельницького, не захоплюється перемогами козацтва над польською шляхтою, що так характерно для двох інших козацьких літописців — Самійла Величка і Григорія Граб’янки. Самовидець, тобто Роман Ракушка, вважає, що український гетьман, піднімаючи повстання в 1648 р., керувався тільки особистими мотивами: «свого побитку, альбо ґрунтів жалуючи». Він також стверджує, що вся українська людність, яка піднялася на повстання, робила це ніби з причини користолюбства, через жадобу здобичі.
Літописець засуджує Б. Хмельницького за союз з кримською ордою. Закінчуючи опис першого року війни, мовчанням обходить тріумфальне повернення козацького війська на чолі з гетьманом до Києва, радісну, урочисту його зустріч народом, про що писали навіть польські очевидці. Також замовчує він зраду хана під Зборовом у 1649 р.
Похід у Молдову, котрий сучасники оцінювали як тріумф козацької зброї. Самовидець описує як спустошення єдиновірного краю в інтересах ворогів християнства, як ганебний наслідок неприродного союзу православного козацтва з магометанами. Цей союз призвів, — пише далі Самовидець, — до трагічних подій у наступному році під Берестечком, коли через зраду татар військо втратило всю артилерію і безліч козаків.
У таких інтонаціях автор веде мову й про події Національно-визвольної війни 1648-1657 років. Жодного схвального слова з приводу визволення України. Коротко і стримано, без емоцій і співчуття пише про смерть великого гетьмана Богдана Хмельницького. Однак все ж таки вказує, що на похоронах гетьмана «множество народа, а найбольше людей войсковых было».
М. Грушевський вважає, що цей песимістичний, недоброзичливий тон визначався часом створення «Літопису Самовидця». Його писав Роман Ракушка не тоді, коли він сам перебував у лавах козацького війська і займав там помітне місце, не тоді, коли святкувалися перемоги, а значно пізніше, коли Руїна сягнула свого апогею і він особисто переживав крах власної кар’єри та втрату багатства. Ракушка спостерігав страшні картини спустошеного, знелюдненого Правобережжя: спалені міста, запустілі села, пограбовані маєтки, гнаний до Криму ясир. А на Лівобережжі, зокрема в його стародлюській парафії, панували обридливі чвари: «Полковник проти гетьмана, священики межи собою, осьм на двох немал цалий рік турбувались; межі козаками і посполитими свари, позви, а знову зась корчми, шинки немал в кожном дворі, а при шинках безцності [безчесності, ганебності] і частіє забойства».
Самовидець — послідовний противник міжусобної боротьби, його суспільний ідеал -спокій. Він засуджує тих, хто розв’язує кровопролитні війни, спустошує землі, мордує невинних людей. Саме тому він так багато пише про руйнування, старшинську боротьбу за владу, козацькі міжусобиці, татарські напади, через які була спустошена Правобережна Україна.
Самовидець ставиться неприхильно до більшості діячів, яких згадує на сторінках свого літопису. Він симпатизує тільки двом своїм сучасникам — Якову Сомкові та Івану Сіркові, підкреслюючи їхню хоробрість і полководницьку майстерність.
Однак Роман Ракушка у своїх негативних оцінках дуже стриманий і обережний. Гетьманів — Івана Виговського, Дем’яна Многогрішного, Петра Дорошенка, Івана Самойловича — він критикує тільки після їхнього падіння, а по відношенню до московської влади вживає етикетну фразеологію. Але між рядками прочитується запитання: чи легше тепер живеться з московськими воєводствами й їхніми гарнізонами, ніж жилося з польськими старостами й жовнірами? Самовидець не був беззастережним прихильником панування Москви в Україні. Він відзначає кривди царських воєвод, необґрунтованість і несправедливість розпоряджень царських урядовців, наголошує на жорстокості влади, яка справляла гнітюче враження на українців.
Р. Ракушка виявляє досить добрі політичні знання, обізнаність з географією Європи. У його праці не обійдено увагою міжнародні стосунки, а також події, що відбувалися у Швеції, Курляндії, Ліфляндії, Австрії, Угорщині, Сербії, Туреччині, Пруссії, Голландії та ін.
Самовидець жодного разу не використовує назву « Малоросія », накинуту Москвою У країні. Натомість, як встановив сучасний український історик і філолог Ярослав Дзира, Самовидець понад 70 разів вживає термін «Україна», «Уся Україна».
Деякі дослідники вважають, що основним джерелом для автора «Літопису Самовидця» були тільки власні спогади. Інші припускають, що їх могли доповнювати свідчення очевидців, учасників подій.
Дехто доводить, що Роман Ракушка робив коротенькі нотатки під час перебування в Ніжині (50-ті роки XVII ст.), а потім у Брацлаві, (кінець 60-х — перша половина 70-х років), які він також використав.
Ярослав Дзира стверджує, що автор літопису, хоч і не мав шкільної освіти, але був людиною книжною: в його праці помітні сліди використання друкованих джерел — книжок і, можливо, дишпоматичних документів.
Недоброзичлива, песимістична інтонація в зображенні боротьби за визволення України, дегероїзація Богдана Хмельницького в «Літописі Самовидця» не сприяли його популярності в XVII ст., про що свідчить, між іншим, значно менша (може, вдесятеро) порівняно з твором Григорія Граб’янки кількість його списків, що дійшли до нашого часу. Однак багатий фактичний матеріал, висвітлений безпосередньо очевидцем і учасником подій, робить «Літопис Самовидця» дуже цінним історичним джерелом, видатним твором козацького літописання.
«Літопис Самовидця» помітно вплинув на подальший розвиток української історіографії, передусім на козацьких літописців Григорія Граб’янку і Самійла Величка. Особливо багато фактичного матеріалу запозичив у нього, щоправда, відкинувши його песимістичну, недоброзичливу інтонацію, Г. Граб’янка.
У XIX ст. «Літопис Самовидця» широко використовували не тільки українські історики -М. Костомаров, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, Д. Баталій, І. Крип’якевич та ін., а також білоруські, російські, польські дослідники старовини. Твір високо оцінювали українські філологи — О. Огоновський, М. Петров, П. Житецький, М. Возняк, О. Білецький. Значного впливу «Літопису Самовидця» зазнав П. Куліш, який сприйняв його історичні погляди й оцінки. Описані на сторінках літопису події 1663 р. послужили Куліпіеві сюжетом для роману «Чорна рада». Як зазначає Ярослав Дзира, з «Літописом Самовидця» був знайомий уже на початку своєї творчої діяльності Тарас Шевченко.
Роль і місце козацьких літописів, зокрема Самовидця, в розвитку нової думки відзначив Іван Франко.
«Літопис Самовидця» використовували у творчості українські письменники Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Леся Українка, Зінаїда Тулуб, Олександр Довженко та ін.
Третє видання «Літопису Самовидця» з’явилося в Києві в 1971 р.; його підготував Ярослав Дзира. Він врахував усі здобутки своїх попередників — дослідників літопису, звірив наявні списки з публікаціями О. Бодянського і О. Левицького, виявив і виправив багато помилок, подав свій аналіз і оцінку тексту.
Я. Дзира зрештою приєднався до висновків М. Петровського і М. Грушевського, що автором «Літопису Самовидця» був Роман Ракушка-Романовський, але дійшов до цього власним шляхом, вивчаючи історію так званого списку Іскрицького 1734 р., хронологічно найдавнішого і найближчого до оригіналу.