«Маланка» (13 січня)

Другу кутю — щедру — готували напередодні Нового року, себто 13 січня. Цей вечір називався Маланками, оскільки за християнським календарем це день преподобної Меланії Римлянки, яка померла 439 року.

Коли смеркало, дівчата йшли щедрувати. До хати, як правило, не заходили: ставши біля вікна і попросивши дозволу, співали пісень, якими вшановували господарів. Цього вечора так само готували кутю й різноманітні страви. Щоправда, вони вже не були пісними — тут і ковбаси, і холодець, і шинка. Від того й називали цей обряд щедрою вечерею. На столі обов’язково ставили пироги. І мало відбутися веселе дійство: велику миску з пирогами ставили на стіл, батько сідав на покуті, прихиливши голову, і запитував дітей, чи вони його бачать. Діти: «Ні, не бачимо, тату!» — «Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!»

Перед тим, як сісти за стіл, батьки й діти запрошували до столу Мороза. Виходили на ґанок або визирали у вікно і закликали: «Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти! А коли не йдеш, то не морозь нашого жита-пшениці, всякої пашниці, а йди собі на чужі ліси й нетрища!»

Опівночі, коли вже заступав Новий рік (його в народі називали ще й Василями), батько з сином виходили в сад, підв’язували фруктові дерева зробленими з дідуха перевеслами, а решту соломи спалювали. Потім підходили до яблуні чи груші, котрі погано родили, і хлопчик вилазив на дерево. Батько тим часом розмахував сокирою й погрожував:

—    Ти кволо родила торік, тому я зрубаю тебе!

—    Не рубай! — імітував голосом деревини хлопець. — Цього разу я вродю краще, ніж торік…

—    Не вірю тобі, — не погоджувався тато. — Ти вже двічі підмануло.

—    Цього разу я вроджу краще, ніж торік!

—    Ні, не вродиш, — наполягав господар. — Я таки зрубаю!

—    Прошу, не рубай. Ось побачиш, що вроджу…

—    Ну гаразд, — зголошувався нарешті, — ще раз пожалію тебе, але запам’ятай: наступного року неодмінно всічу!

Новорічна ніч вважалася чародійною, в цю ніч «розкривалося небо», тому можна просити все, що завгодно, у Бога і святих. І якщо ти — добра людина, то матимеш добрий знак від Бога.

Удосвіта хлопчики оббігали оселі рідних і сусідів, щоб засіяти їхні домівки зерном і привітати з Новим роком. Юні посівальники виконували в такий спосіб роль традиційних полазників.

Поширеним був традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов’язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за старим стилем. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа — Маланки — грав хлопець, перевдягнений у жіночий костюм. Інші ролі також виконували парубки. Сценки, які вони розігрували, мали смішний, веселий підтекст: Маланка у їхньому виконанні була незугарною, неохайною господинею із сварливо-веселим характером, що все робить недоладно — б’є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо.

Маланкували й дівчата: вибирали з-поміж себе вродливу дівчину, вбирали за «молоду» — стрічки, багато намиста. Інша дівчина вбиралася за «молодого», що зветься Василем, і він відповідно вдягнений — жупан, шаровари, чоботи, шапка… Такою ватагою з «Василем» та «Маланкою» ходили дівчата щедрувати попід вікна, не заходячи в хату.

Обряд, що прийшов від аграрно-магічних звичаїв давніх слов’ян, у ХІХ ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце було відведено шлюбним мотивам. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії, а інколи виконувався колективний загальносільський танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу.

Традиційні карнавальні образи «Маланки» включали маски тварин: Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, а також маски Діда і Баби та багатьох інших персонажів, яких вигадували самі учасники дійства. Тому й збереглися назви: «водити Маланку» або «водити козу».

Не забували і про прикмети-вгадування: діти клали в один батьків чобіт шматочок хліба, у другий — вуглинку. Вранці батько просив подати правий або лівий чобіт: якщо випадала вуглина, то рік буде голодний, а хлібчик — щедрий на врожай.

А ще переповідають, що в цю ніч дівки-чарівниці збирають зілля для чарів — нечуйвітер. Хто його знайде — стане «нечуваним і небаченим». Росте те зілля взимку по берегах рік та озер, і збирати його можна, починаючи від 13 грудня, а найбільшу силу воно має в ніч проти Нового року. А ще повір’я стверджує, що звичайні зрячі люди його не можуть знайти, а під силу це сліпим, вони це зілля відчувають, бо «нечуйвітер їм очі коле».