Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 року в маєтку бкатерининське на Орловщині, в дрібнопомісній дворянській сім’ї. На сьомому році життя її спіткало велике горе — помер батько.
Вітчим виявився брутальною і злою людиною. Він жорстоко поводився з кріпаками, пиячив, бешкетував на очах у дітей. Невеличкий маєток Вілінських було згодом програно в карти, і дівчину довелося віддати до Харківського жіночого пансіонату.
Згодом сімнадцятилітня Марія оселилася в м. Орлі у материної тітки К. П. Мардовіної, що організувала в себе справжній літературний салон. Тут дівчина близько познайомилася з Опанасом Васильовичем Марковичем, висланим в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, і вийшла за нього заміж. Її не лякали ні труднощі, ні непевність становища чоловіка.
Захоплений українською старовиною, невтомний збирач фольклору, Опанас Маркович 1851 року виїхав на Україну, і подружжя змінило за короткий час чимало місць проживання: Чернігів (1851—1853), Київ (1853-1855) та Немирів (1855-1858).
Найглибший слід у душі Марії Олександрівни лишило життя у вінницькому містечку Немирові, де чоловікові дали, нарешті, посаду вчителя географії в гімназії.
З молодих викладачів гімназії підібрався цікавий гурток. Часто збиралися в Марковича, де господарювала його чарівна дружина, влаштовували літературні читання, готували аматорські вистави, слухали розповіді Опанаса Васильовича про Тараса Шевченка.
Разом з чоловіком Марія Олександрівна виїжджала в сусідні села, цікавилась місцевим фольклором. Ще в Орлі у неї прокинулась любов до російської та української народної пісні. Живучи на Україні, вона починає глибоко вивчати мову, побут, фольклор українського народу. Записані нею народні пісні, серед них «Ой Морозе, Морозенку», «Не так тая Україна, ой, як молода дівчина», були навіть надруковані свого часу в збірнику А. Метлинського. Пізніше Марія Олександрівна сама збиралася видати велику збірку українських пісень, у передмові до якої писала: «Ці пісні зібрані на Україні поміж людьми. Співали й старі, й молоді, й дітки… Мабуть, краще над українських пісень немае в усьому світі великому».
Ще змалку Марія Олександрівна виявила здібності і до вивчення мов. З матір’ю вона часто розмовляла французькою мовою, пізніше вивчила польську, згодом англійську, німецьку та італійську. Але найріднішою для неї стала українська мова, якою вона почала своє самостійне творче життя на Україні. Тож не випадково і перша її книжка оповідань в оборону покріпаченого українського народу була написана його рідною мовою. Це були справді народні оповідання.
Молоду письменницю радо привітала передова громадськість царської Росії. Про книжку висловлювалися з щирим захопленням Шевченко, Чернишевський, Добролюбов, Герцен, Писарєв, Тургенев. Одразу ж її твори були надруковані в російському перекладі на сторінках оюурналу «Русский вестник», а потім з передмовою і за редакцією Тургенева вийшли окремим виданням під назвою «Украинские народные рассказы» (1859).
Окрилена успіхом, Марія Олексссндрівна розпочинає роботу над творами «Ледащиця», «Інститутка», пише оповідання з народного російського побуту.
Приїхавши на початку 1859 року до Петербурга, Марко Вовчок знайомиться з Шевченком, Тургенєвим, Некрасовим, Плещеєвим, виношує нові творчі плани. Однак хвороба змушує її виїхати того ж року за кордон, де вона живе з сином до 1867 року.
Затримався Шевченко в Нижньому Новгороді.Серце рветься до давніх друзів, а тут така прикрість — не дають колишньому засланцеві дозволу на в’їзд у столицю. Розвіяв тугу чарівний Щепкін, що прибув сюди аж із Москви, надійшли книжки від П. Куліша. Зацікавила одна із них, українською мовою: Марко Вовчок. Народні оповідання.
Почав читати і просто-таки захопився. До сліз зворушили прості схвильовані розповіді про тяжку долю кріпаків…
Так вперше познайомився великий Шевченко з творчістю двадцятитрьохлітнього Марка Вовчка, що тільки-но виступив в українській літературі зі своєю першою книжкою. А згодом, прибувши до Петербурга, поет особисто привітав автора «Народних оповідань» — молоду красиву жінку Марію Вілінську, яка обрала собі за псевдонім чоловіче прізвище.
Шевченко, який у захваті від творчості письменниці, присвячує їй вірш під назвою «Марку Вовчку», а згодом — «Кобзар» видання 1860 року із зворушливим написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович»; заповідає їй написати за кордоном «копу або й з п’ять, а то й сім казок» для дітей. Виконанню цього заповіту сприяло те, що за кордоном Марко Вовчок познайомилася з революційними діячами Герценом, Огарьовим, Добролюбовим, а також з Л. Толстим, який запрошував її співробітничати в журналі «Ясная Поляна», і з улюбленим серед дітей усього світу письменником Жюлем Верном та його видавцем Етцелем, що теж писав для дітей.
Тривалий час Марко Вовчок була членом редколегії французького журналу для дітей та юнацтва, який видавав Етцель у Парижі, багато і плідно працювала над дитячими творами. Саме тоді вона написала казки «Невільничка», «Ведмідь», «Кармелюк», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», «Злючка-колючка та добра троянда», повість «Маруся» та ін.
Твори Марка Вовчка для дітей користувалися великою популярністю. Перекладені й надруковані російською мовою «Ведмідь», «Невільничка», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» здобули схвальну оцінку Салтикова-ГЦедріна. Історична повість з часів козацтва «Маруся», перекладена й видана французькою мовою, одержала навіть премію у Франції.
Живучи за кордоном, письменниця підтримувала зв’язки з батьківщиною, надсилала свої нові твори до журналів «Основа», «Мета», «Вечерниці», 1862 року в Петербурзі вийшов другий том її «Народних оповідань».
Лише 1867року Марко Вовчок повернулася до Петербурга.
Невдовзі було звільнено з-під арешту друга її дитинства Д. Писарєва. Разом з ним письменниця перекладає книги «Походження видів» Ч. Дарвіна та «Життя тварин» Брема. Співробітничає з Некрасовим, Салтиковим-Щедріним у журналі «Отечественные записки», де були надруковані її повісті й романи російською мовою. Крім того, організовує і редагує журнал «Переводы лучших иностранных писателей», сама багато перекладає.
1878 року Марко Вовчок виїхало з Петербурга. Ставрополь, Новоросійськ, Богу слав на Київщині, Нальчик, хутір Долинський — ось деякі з місць, в які закидала її доля. В цей період Марко Вовчок пише менше. Лише в 90-х роках з’являється декілька її нових творів, серед них — російською мовою «Удельные нравы», «Предприимчивый шмель», українською — оповідання «Чортова пригода» (надруковане 1902 року в журналі «Киевская старина»), «Як Хапко солоду відрікся» та «Гайдамаки», що були опубліковані вже після смерті письменниці.
Померла Марія Олександрівна 10 серпня 1907 р. в м. Нальчику, де її й поховано. Там нині діє музей Марка Вовчка.