Біографія коротко: Іван Юрійович Семанюк, що виступив у письменстві під прибраним ім’ям Марка Черемшини, народився 13 червня 1874 року в селі Кобаках (тепер Косівського району Івано-Франківської області).
Після того, як він закінчив сільську школу, батько послав його вчитися до класичної гімназії в Коломию.
Здібний і допитливий, хлопчина став невдовзі одним з кращих учнів гімназії, але через те ще більше зазнав зневаги до себе з боку паничів у лакованих чобітках. Невеселі спогади зберіг він про той час: «З гімназії виніс я хіба обмерзіння до галицького шкільного систему. Все з нетерпеливістю арештанта дожидав я, бувало, яких-небудь ферій, щоб вирватись між народ у гори, де звичайно брали мене батьки за інструктора до своїх синів».
Доки його замождні однолітки-невігласи «пріли» над домашніми завданнями, він, швиденько кінчивши уроки, запопадливо читав книжки з таємної учнівської бібліотеки та періодичні видання «Житє і слово», «Зоря», «Дзвінок», «Буковина». Величезне враження справляли на нього твори Шевченка, Франка, думи та народні пісні із збірника Я. Головацького. Викликали захоплення Гомер, Шекспір, Шіллер, Словацький і Гоголь. В цей час юний Семанюк познайомився з гімназистами Лесем Мартовичем та Василем Стефаником і перейнявся їхніми поривами до літературної творчості. Він складає вірші на зразок коломийок, навіть пише повість і створює драму «Несамовиті». «Гімназистою віршував я чимало,— згадував пізніше Марко Черемшина,— та що ті віршування не мали ніякої стійності, я їх кинув у піч». Зосталася невідомою для нащадків і назва повісті.
Здобувши середню освіту, початкуючий письменник вступив (1896) до Віденського університету на юридичний факультет, оскільки саме на цьому факультеті була низька плата за навчання„ Як згадував він пізніше, «права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою».
Протягом двох перших років навчання в університеті, знайомлячись «майже нерадо» з юриспруденцією, він читає багато художньої літератури, перекладає українською мовою вірші
О. Кольцова та деяких західноєвропейських поетів. Зацікавившись модерністичною літературою, він пише цілу низку поезій в прозі та коротеньких новел і разом з перекладами публікує все це в газеті «Буковина». Крім художніх творів, виступає в пресі з літературно-критичними статтями та рецензіями.
У Відні Іван Семанюк став активним членом студентського земляцтва «Січ», деякий час (1899—1900) навіть очолював його, а також відвідував засідання «Общества студентов из России» і брав участь у заснуванні та діяльності робітничого товариства «Поступ». Тут виступав з доповідями про життя і творчість Шевченка.
На час навчання Івана Семанюка у Відні припадає його знайомство з Іваном Франком. Це справило на молодого письменника незабутнє враження: «Я дивився зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі. Дуже я врадувався, коли Франко запитав мене, що я студіюю, а довідавшись, що я на другий день їду додому, сам мені запропонував: «ІНу, то їдьте разом з нами!» Скориставшись ласкавим запрошенням, молодий письменник був ще більше нагороджений дорогою: в розмові з ним видатний поет переконав його «закинути писати поезію в прозі те вернутись до «Параски», себто до мужиків». І невдовзі Марко Черемшина відповів ділом на пораду старшого товариша, надрукувавши два «образки з гуцульського життя» — «Святий Николай у гарті» й «Хіба даруймо воду», що ознаменували перехід його на позиції реалізму.
Якось ще замолоду його батько Юрій Семанюк, такий собі бідак, випадково познайомився в Путилі з відомим українським письменником Юрієм Федьковичем і відтоді заприятелював з ним. Це справило на простого селянина таке глибоке враження, що він протягом усього свого життя дбав, аби в його хаті була хороша бібліотека, щоб діти могли чим зачитуватися. А що сам мав від природи потяг до малювання і любов до співу та літератури, то все це не могло не позначитись на вихованні сина. Тим паче, що син Іванко ріс хворобливим, малоздатним до фізичної праці, а «охоту до книжок» мав величезну. Тож незважаючи на скрутне матеріальне становище, батько докладав усіх зусиль, щоб дати синові освіту, дати «якогось легшого хліба, чим мужицький».
І таки домігся свого: син не тільки став високоосвіченою людиною, а й таким же відомим письменником, як батьків приятель Юрій Федькович. Та чи легший це був хліб?..
Це сталося 1899 року, а ще через два роки видавництво студентського товариства в Чернівцях випустило в світ першу збірку новел Марка Черемшини під назвою «Карби». Книжка ця принесла авторові широке визнання — він зайняв помітне місце в тогочасному українському письменстві поряд з Кобилянською, Стефаником та Мартовичем.
Теми і сюжети новел збірки «Карби» письменник зачерпнув з народного життя і свої симпатії щиро віддав бідняцьким масам. Він бачив, що селянин-бідар «усіх панів годує та й убирає… держави тримає… З пісної землі хліба добуває», а сам «ціле життя на сонці пражиться або зимами мерзне».
Збірка «Карби» відкривається однойменною новелою, зміст якої зводиться головним чином до розповіді автора про свої дитячі та юнацькі роки. Інша новела — «Чічка» звучить як гімн виключній чесності та працелюбству гуцулів. З глибокою психологічністю відтворено в новелі «Злодія зловили» переживання сироти Юри Приймака. Саме ці твори найбільше імпонують юним читачам.
В усіх новелах збірки досить повно відбито нужденне становище і настрої селян.
По закінченні університету Марко Черемшина понад п’ять років удосконалював свої знання з юриспруденції, поки отримав диплом доктора прав, а тоді ще стільки ж літ практикував як помічник адвоката.
В роки першої світової війни письменник перебував у рідному селі Кобаках. Тут він вів щоденник, куди занотовував усі біди і жахи, яких зазнавало мирне населення від нелюдської бійні, писав «сільські образки з часів війни». На початку 1918 року повернувся до Снятина.
За часів панування уряду Пілсудського на західноукраїнських землях Марко Черемшина уважно стежив за розвитком господарського і культурного будівництва в Радянській Україні, цікавився новими здобутками російської літератури, палко захищаючи все радянське від злісних нападів реакціонерів та буржуазних націоналістів.
У розквіті творчих сил Марко Черемшина 25 квітня 1927 року несподівано помер. Поховано його в м. Снятині.