За своє важке і коротке (32-літнє) життя Шашкевич написав небагато. Всіх творів поета, поміщених в «Русалці Дністровій» було 28 віршів, оригінальних і перекладів, а ці останні переважали. Найбільше перекладів було з мов чеської, польської і сербської. Оригінальні твори — це передовсім ніжні ліричні поезії, а дальше фрагмент задуманої поеми «Бандурист», вірші з історичною та патріотичною тематикою («Болеслав Кривоустий під Галичем», «Хмельницького обступлення Львова», «Наливайко»). З віршів треба вирізнити три високо поетичні «Псальми Русланові», які є поезією в прозі. Прозою написані короткі оповідання «Олена», «Передслів’я», «Старина» та інші.
Хоч Маркіян Шашкевич пробував свого пера в різних галузях літературної творчости, проте головну силу свого таланту виявив він у ліричних поезіях («Нещасний», «Сумерк вечірний», «Підлися»). Прикметні вони своїм сумом, безнадійністю, байронівськими краєвидами і т.п. Найбільше з них відома «Веснівка», в якій поет тривожиться майбутнім української культури. Дуже цікавим і цінним, завдяки виразному вислову всеукраїнської національної свідомості, є його вірш «Побратимові», присвячений Миколі Устияновичеві. Величає він тут українську народну пісню та виразно стає на становищі національної єдності всіх українців.
Якщо йдеться про оцінку Шашкевича як поета, то різні дослідники по різному писали її: позитивно — із зрозумінням часу й обставин, і критично — відмовляючи йому видатних поетичних здібностей. Найкраще оцінив його Франко кажучи, що мав Шашкевич дві найбільші прикмети правдивої поезії, а саме — щирість чуття і простоту вислову. Але без уваги на таку чи іншу критику поетичного дорібку Шашкевича, треба ствердити той безсумнівний факт, що він видав «Русалку» ще перед появою Шевченкового «Кобзаря» і написав свої твори та надихнув своїх друзів, не знаючи пламенного Шевченкового слова. І в тому його велика заслуга для культурного відродження Галичини, основою якого, як і в східній Україні, стала саме література.
Висловом значення Шашкевича, як поета — піонера галицького відродження, був і є його культ так на батьківщині, як і поза її межами, на еміграції. Після його смерті у 1843 р. пам’ятали про нього тільки найближчі приятелі і подбали про те, що його твори були друковані в 1846-50 роках, а після десятилітньої перерви аж у 1860-их роках пригадали того, хто розбудив галицьку Україну.
Справжня популярність Шашкевича почала зростати аж під кінець XIX ст. З ініціативи Т-ва «Просвіти» у Львові у 1893 р. побудовано на Личаківському кладовищі гробницю-пам’ятник, куди перевезено тлінні останки поета і величавими святкуваннями з походами вшановано його. Століття з дня народження Шашкевича (1911) теж урочисто відзначено у Львові; за гроші з народних пожертв здвигнено у формі високого залізного хреста пам’ятник на Білій горі біля села Підлися на Золочівщині, де поет провів свою юність, а в місті Золочеві засновано в його честь Т-во ім. Маркіяна Шашкевича, яке довший час видавало квартальник «Шашкевичівські вісті». І кожного року, на цій же
Білій горі, відбувалися всенародні поминки з відповідною програмою (останній раз у 1943 p.).
Смерть Шашкевича, того найбільшого поета перед шевченківської доби, припинила той рух, якого він був творцем, душею. Не стало учителя-провідника, а його товариші й послідовники втратили мужність продовжати його діло. Тяжка рука австрійської поліції й тодішньої цензури та польської інтелігенції, що займала ключеві позиції в Галичині, гнітючим тягарем лягли на тодішнє українське життя.
Дуже важке становище української справи в Галичині у цей час представив заслужений співтворець «Русалки Дністрової» Яків Головацький у статті «Положення галицьких русинів», поміщеній у німецькому журналі «Річник слов’янських літератур» у 1846 р. Він, що був ідейним членом «Руської Трійці», відомим етнографом, автором чотиротомового збірника «Пісні галицької і угорської Руси», видавцем збірника «Вінок на обжинки»
(два томи, Відень 1846 р.) і послідовним оборонцем прав української мови, а врешті професором української літератури на Львівському університеті, — під кінець свого життя підпав під вплив шовіністичних поглядів російського історика Погодіна і перейшов у табір москвофілів.
Зійшов з Шашкевичівського шляху теж другий співавтор «Русалки Дністрової» Іван Вагилевич, етнограф і філолог, близько пов’язаний з польськими літераторами і повстанцями з 1830-31 років, автор наукових розвідок про бойків і гуцулів, автор «Словаря южноруского» і перший перекладач прозою «Слова про Ігорів похід». Він остаточно опинився теж у москвофільському, а згодом польському таборі . . .
Близько до гуртка творців «Русалки» стояв визначний культурний діяч Галичини, талановита поет і прозаїк, о. Микола Устіянович (1811-1883), що писав у дусі Шашкевичівських традицій. Був він редактором «Галицько-руського Вісника», ініціатором скликання у 1848 р. З’їзду руських вчених у Львові, автором численних поезій, а передовсім двох доволі добрих повістей «Месть верховинця» і «Страстний четвер», де героєм є прославлений Олекса Довбуш. Він, після поразки революції 1848 p., теж не видержав на ідейних позиціях і опинився в москвофільському таборі.
Маркіян Шашкевич (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)