Маруся Богуславка — героїня козацької думи, легендарна українська жінка, яка випустила з турецької в’язниці козаків-невільників.
Про походження Марусі Богуславки говорить її ім’я: «дівка-бранка, попівна Богуславка». Жила колись в українському місті Богуславі у родині священика дівчина. Налетіли хмарою татари й захопили її в полон. Подолала вона тяжкий шлях від рідного міста до Криму, пережила весь жах невільницького торгу й була продана в Туреччину.
Можна припустити, що вона — жінка турецького паші. У думі розповідається, що паша довіряв їй ключі від тюрми-темниці, в якій знемагало 700 козаків-невільників:
Що на Чорному морі.
На камені біленькому.
Там стояла темниця кам’яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків.
Бідних невільників.
То вони тридцять літ у неволі продувають. Божого світу.
Сонця праведного у вічі собі не видають.
Маруся Богуславка приходить до невільників і нагадує їм, що наступного дня буде найбільше свято — Великдень. Козакам було тяжко й гірко згадувати про Великдень у неволі:
То тоді ті козаки теє зачували.
Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богу славко.
Щастя й долі собі й не мала.
Як ти нам святий празник,
Роковий день Великдень сказала!
Дума свідчить, що в Марусі Богуславки не згасла любов до рідної землі, про яку вона незмінно каже «наша». Вона вболіває за долю невільників і прагне їм допомогти. Дівчина старанно готується і на Великдень, коли турок їде до мечеті й залишає їй ключі, здійснює свій ризикований задум:
То на святий празник,
роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечеті від’їжджати.
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає — До темниці приходжае.
Темницю відмикає.
Всіх козаків.
Бідних невільників.
На волю випускає І словами промовляє:
«Ой, козаки.
Ви біднії невільники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте».
На прощання вона просить невільників:
«Тільки прошу я вас, одного города Богуслава
не минайте, Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає.
Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває.
Великих скарбів не збирає.
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає.
Бо вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької.
Для лакомства нещасного!»
І от саме те, що автори думи не спрощено, а в складній психологічній і драматичній життєвій ситуації показали патріотизм української жінки-полонянки, робить образ Марусі Богуславки особливо цікавим і привабливим. І хоч Маруся «потурчилась, побусурманилась», автори думи не дорікають їй за це, бо в її серці горить незгасний вогонь любові до своєї Вітчизни.
Дума про Марусю Богуславку є історично правдивою і характером своєї героїні, і сюжетом, і побутовими подробицями, і загальним колоритом подій.З великої кількості історичних документів, що дійшли до нас, особливо так званих «распросних речей», тобто розповідей бранців, які звільнилися з полону, дізнаємося про трагічну долю українських жінок-бранок. Ці ж документи свідчать, що українські полонянки, назавжди відірвані від рідної землі, сумували, мріяли про повернення на Батьківщину.
Про трагедію української жінки в неволі свідчить такий історичний факт. Українська полонянка була завезена аж до Єгипту, де її заточили в гаремі паші. Позбавлена можливості повернутися додому, вона переконала свого сина Османа, що він має жити на землі своєї матері. Із великими перешкодами той добрався до Києва. Його розповідь, запротокольована в «распросних речах», зберігається в Центральному державному історичному архіві України в Києві.
Дума про Марусю Богуславку користувалася надзвичайною популярністю. Відомо близько ста варіантів цієї думи. Вона перекладена на російську, чеську, німецьку, англійську, французьку та інші мови. З народної поезії Маруся Богуславка перейшла в художню літературу й мистецтво.
Образ української жінки, що визволяє з неволі своїх співвітчизників, надихав поетів, письменників, композиторів.
Про Марусю Богуславку написані поеми, романи, п’єси.
Український композитор Свєшніков створив балет, а Вериківський — ораторію.
Микола Лисенко мав намір створити на цей сюжет оперу.