Мелес Анатолій

Мелес Анатолій (р.н. невід.-помер 1775) — єпископ православ’я. Грек (візантієць) за походженням. Вперше на історичній арені з’являється 1750, коли у складі групи афонських священиків прибуває до Росії, аби збирати милостиню на Афонсь-кий Георгіївський монастир. Шлях його до Росії і назад пролягав через Україну, і це дозволило йому познайомитися з побутом українських козаків та поспільства. Вдруге його поява в Україні засвідчена 1756 роком, коли, крім збирання милостині, він виступав від імені якоїсь частини балканських слов’ян, які бажали переселитися на південь Російської імперії. Тобто йдеться про переселенців, які згодом заселятимуть українські землі в районі так званої Словяносербії. Очевидно, прагненням заладнати справу щодо цього переселення можна пояснити й поїздку А. Мелеса 1758 Слобідською Україною. І нарешті, вирішальною стала його поїздка 1759 територіями, що перебували під контролем Запорізької Січі, так званими Січовими вольностями. Кошовим у цей час був Григорій Федорович.
Коли єпископ прибув на Січ, Г. Федорович та кошова старшина запропонували Йому відслужити у Покровській церкві, и ось тут сталася цікава подія: єпископ припав до душі запоріжцям, а запорізьке товариство припало до душі єпископові. Як би там не було, а кошова старшина запропонувала єпископові назавжди залишитися на Січі, щоб очолити церковну справу на всіх землях Запорізької Вольності. І єпископ, не маючи на це згоди ні імперського Синоду, ні митрополита Київського, погодився стати архієреєм Запорізьких Вольностей. Він мав на Січі свою резиденцію (ризницю), висвячував священників для церков Запорізької Вольності, займався організацією церковної справи. І взагалі, все йшло до того, що незабаром запорізькі козацтво могло б мати свого власного митрополита. Можливо, так воно й сталося б, але діяльність Мелеса викликала різку реакцію Київської митрополії Московського патріархату, а відтак і російського Синоду. В січні 1760 єпископа, за рішенням Синоду, заарештовують, позбавляють сану і засилають до Сибіру, до Кон-динського монастиря. Упродовж десяти років він монашествував по різних російських монастирях, і хтозна, як би склалася його доля, якби не заступництво Патріарха Антіохійського та інших високих церковних ієрархів, котрі були незадоволені рішенням російського Синоду і в 1770 році його поновлюють в єпископському сані та призначають духівником при вищому командуванні Російського морського флоту (Адміралтействі), На схилі життя, вже тяжко хворим, він усе ж таки повернувся в Україну і помер 2 лютого 1775, будучи ченцем столичного Глухівського монастиря (гетьманська столиця знаходилася тоді в Глухові).