Виступи Хвильового, Шумського і Волобуева викликали гостру реакцію Москви, яка рішила розгромити ці прс5яви українського „націоналізму”.
Розгром українських культурних надбань і діячів перевів, присланий з Москви, М. Каганович. І так — заборонено і розв’язано ВАПЛІТЕ, Шумського вислано до Москви, а звідтіль у концентраційний табір на Соловки. Розгромлено теж численні українські організації, а тисячі української інтелігенції виселено примусово в далекі закутини СССР. Новим народним комісаром освіти став Микола Скрипник.
Була це людина великої ерудиції і великого авторитету. Займав він чільне місце в партійній ієрархії і довгі роки прикривав і захищав процес культурного та національного відродження України. Виходячи з марксистських засад, він теоретично обгрунтовував потребу і законність українського національно-культурного розвитку, як розвитку українського пролетаріату і селянства. І це саме, не дивлячись на його ідеологічні переконання, дослідники зараховують до позитивів його роботи. Будучи не боротьбістом, але переконаним комуністом, — каже автор «Голгофи України» Дмитро Соловей, — він, в той же час, був безперечним патріотом.7
Засудивши всі „ухили” і дотеперішній курс у формі і змісті українізації, Москва доручила Скрипникові створити нову „українізацію”, яка відповідала б настановам Леніна і кремлівської верхівки. Директивами для нового комісара освіти була «Резолюція в культурній справі Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної Партії більшовиків (ВКПб)» з червня 1926 p., яка, до речі, доволі нейтральна, але з довільною інтерпретацією, стала для нього законом. Ця резолюція постановляла м.ін., що партія стоїть за самостійний розвиток культури і за широке використання українською культурою всіх досягнень світової культури, за розрив з традиціями провінційної обмеженості. Але — партія це робить не шляхом протиставлення української куль.
тури культурам інших народів, а шляхом братнього співробітництва усіх національностей в ділі будівництва міжнародної пролетарської культури. Отже Скрипник хотів творити українську культуру пролетарською так, щоб вона, в свою чергу, виплекала тип українця націяліста-комуніста. При цьому він уважав свою місію всеукраїнською, а не виключно класовою (а цю місію Москва розуміла по своєму).
На той час; коли Скрипник був наркомом освіти, припадає пожвавлення культурних зв’язків української РСР з західноукраїнськими землями, де постають радянофільські видавництва, товариства і т.п. Він теж веде акцію культурно» допомоги українським колоніям на Далекому Сході, в СССР, на Кубані, в Вороніж чині, Курщині, що вже мали більшість російського населення, а навіть у Казахстані. Він висилає туди українських учителів і культурних діячів. Він працював над об’єднанням розпорошених національних сил в Україні і поза її кордонами, навіть в Америці. Між іншими його заслугою було скликання всеукраїнської конференції до Харкова для унормування правописного питання.
Але на погляд Москви, Скрипник не справився з дорученим йому завданням. Йому доведено, що на з’їзді ВКП(б)У він мав сміливість звинувачувати московську агентуру в Україні в тому, що вона провадить Очевидну великодержавну колоніальну політику. Присланий Сталіним у 1932 р. новий намісник України Постишев, звільнив Скрипника зі становища наркома освіти. Його переведено на роботу до економічних установ Москви (т.зв. держплану), де він у липні 1933 р. застрілився. А з 1933 року почалась де — українізація, почалася поголовна ліквідація усіх здобутків українського відродження.
Микола Скрипник — його роль в культурному процесі. Третій етап українізації (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)