Великий розвиток цехів і братств та їх зв’язки з південною й центральною Європою, причинились теж до розвитку ужиткового і промислового мистецтва, особливо кераміки, обробки дерева, металів і ювелірства.
Зокрема Львів, особливо вславився виробом гармат і ливарнею дзвонів (як нпр. дзвін на Корняктівській вежі фундації князів Корецьких).
В цілому львівський мистецький осередок ренесансу мав виключне значення для поширення ренесансного стилю в усій Україні, а теж впливав на сусідні країни: Румунію, Литву, Московщину.
Художнє мистецтво
В основному українське художнє мистецтво цього періоду, подібно як і інші ділянки культури, культивує церковну тематику. Портретів чи картин побутового порядку зустрічаємо мало. Українські образотворчі мистці в основному продовжують розвивати староруські традиції, але з часом цей тип мистецтва модернізується: появляється портретний живопис і ми примічаємо на ньому впливи італійського і німецького малярства.
Великого розвитку досягло українське малярство XV-XVI ст., передовсім на західноукраїнських теренах, у Львові, де українські малярі, об’єднані у свій цех, дуже успішно конкурували з польськими, що користувались особливими привілеями і підтримкою короля чи магнатерії. Польський історик В. Подляха, у своїй «Історії польського малярства» (т. і, Львів, 1914), підкреслює, що українське мистецтво XV-XVI ст. стояло на дуже високому рівні. „З ним — пише м.ін. він — західна Європа у своєму інтелектуальному розвитку з трудом могла змагатися. Русь випередила в мистецькій традиції Польщу вже в XI ст. і могла пишатись не тільки творами письменства, але і монументальними мозаїчними і живописними художніми пам’ятками”.
Що ж їх характеризує?
У церковному станковому малярстві XV-XVI ст. українські мистці поступово визволяються з-під строгих приписів візантійського малярства, від візантійської „нерухомості”, урочистості. Творені ними обличчя святих набирають індивідуального виразу і життя. Український іконопис набирає індивідуального стилю: велика скаля барв, сміливий рисунок, легкі рухи; вони більше реалістичні. У більшій мірі реалізм приходить з появою ренесансу. На українських мистців діють школи італійська (сієнська), німецька (Нюрнберг), а теж нідерландська. Під їх впливом формуються місцеві малярські школи. Спостерігаємо ці всі зміни передовсім у портретах львівських патриціїв (вельмож) і міщан, які збереглися в Ставропігії, як от портрети Корнякта, Лянґішівни, Красовського. Але, на жаль, автори їх нам не відомі. З другого боку львівські архіви зберегли нам імена українських малярів, яких праці нам невідомі. До таких належать мистці: Андрій (1540), Василь зі Стрия (1545), Воробій Мисько (1524-1575), Антін Іринкович (1545), Василь Максимович (1592) та інші.
Але українські малярі розгортали свою мистецьку діяльність не тільки на українських землях. Не прибільшував історик польського мистецтва Подляха, коли дав таку високу оцінку українському мистецтву XV-XVI ст. Українське малярство здобуло собі заслужену славу теж на не українських теренах, у відомих великих центрах польської Річі Посполитої, їх запрошувала польська знать не тільки Галичини чи Волині, але й західної Польщі. Навіть польські королі запрошували їх прикрашувати польські костели, замки, палати. Мистецькі пам’ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще в XII ст. полякам. Згадати б тільки староруський стінопис у костелі св. Михайла у Вроцлаві та в інших містах Шлеська. Такою особливою пам’яткою староукраїнського живопису з XIII-XVI ст. є напр. мозаїчна ікона Богородиці, знайдена в костелі св. Андрія в Кракові. В XIV ст. українські майстри розмальовували одну з вавельських каплиць з часів короля Казимира Великого у 1340 р. Багато творів тих мистців були створені при кінці XIV ст. і на початку XV-гo, за часів Ягайлонів.
В pp. 1393-94 „руські майстри”, з Владикою з Перемишля у проводі, малювали костел на Лисці, під Краковом, і королівську спальню на краківськім замку. Марійську каплицю в Кракові помальовано „візантійським способом”. Каплицю св. Тройці в Кракові фундувала четверта дружина Ягайла-Сонька, і вся вона була помальована квітами з постатями учителів східної Церкви. Свідчення про це знаходимо в монументальному творі польського історика Яна Длуґоша, де він хвалить майстерність українських малярів та ювелірів. І так напр. згадує він там прізвища українців Володимира, священика Галя (чи Гайля), відомих з розписів у староруському стилі багатьох костелів у Сандомирській і Краківській землях. На одній фресці в Любліні є підпис мистця Андрія з України, що закінчив свої роботи 10-го серпня 1415 р. Відкрито їх щойно у 1917 p., а найцінніша з них „Тайна вечеря». У будовах Вавеля з часів Казимира Ягайловича (друга половина XV ст.) відомі 43 картини на різні євангельські сюжети, роботи українських малярів. Серед них вирізняються фрески каплиці „Чесного Хреста” у Кракові.
Під кінець XVI ст. українські мистці почали витісняти німецьких та італійських майстрів.
Широко розвинулося в XV-XVI ст. станкове малярство. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, стрункі постаті, лагіде обличчя і вони звільнені від візантійської статики та набувають індивідуального вигляду.
Українська графіка та українська гравюра
Українська графіка, яка мала візантійський характер, з XIV ст. відбиває впливи готичного стилю, який дає живе трактування сюжету. Рукописи і друковані книжки прикрашали заставками, кінцівками, великими орнаментованими літерами (здебільшого плетінковим орнаментом). Візантійський орнамент і поступово готичний уступають місця ренесансному. Славною пам’яткою цього типу мистецтва є «Пересопницьке Євангеліє» з 1556-61 pp. Його мініатюри (чотири апостоли обведені чудовими рамками рослинного орнаменту) нагадують кращі зразки італійського ренесансного орнаменту.
З поширенням друкарства мініатюри заступає граверство-дереворит. В середині XVI ст. граверство мало два осередки — Львів і Острог. У Львові славним був гравер Лавриш Филіпович, що мав цілу школу малярів і граверів, а між ними Гриня Івановича, що працював у друкарні першодрукаря Івана Федорова. Про високий стиль його роботи свідчить львівський «Апостол» з 1574 р.« багатий на орнамент. На дереворитах острозької друкарні («Біблія» з 1581 р.) бачимо впливи Візантії.
Різьба по дереву
Поряд з фресковим та іншого роду малярством відіграє роль теж різьба по дереву того часу, яка прийшла на зміну дорогій і розкішній українській мозаїці. Це були різьблені декорації на мармурі, на нагробних плитах і пам’ятниках. Особливої краси досягає дерев’яне різьблення в церковних орнаментах, вівтарях та іконостасах, а в світських будинках в одвірках, вікнах, на стелях. Це був найбільше типовий вид народного мистецтва.
До зразків такого мистецтва різьби належить нагробнии пам ятник гетьманові Великого Литовського Князівства кн. Константанові Острозькому, що знаходився в Успенській церкві Києво-Печерської лаври, знищеної підчас совєтсько-німецької війни у 1942 р. У західній Україні треба відзначити надгробник М. Гербурта в католицькій катедрі у Львові (роботи нюрнберзького різьбаря), в Уневі — магната В. Лагодинського, і в Бережанах родини Синявських.
Оформлення книг, зокрема рукописних, це ще один окремий вид мистецтва XIV-XVI ст. До таких належать такі мініатюрні рукописні книги, як «Євангеліє» з 1303 р. і «Псалтир» з 1397 p., виконані в Києві дияконом Спиридоном. В цьому останньому є понад 200 малюнків мініятюр.7 Оформлення цих книг пов’язане з мистецькими традиціями ще київської Русі. Центрами, де виконувались ці мистецькі оформлення рукописних книг були: Київ, Львів, Жовква, Острог, Пересопниця на Волині, Ужгород і Мукачів на Закарпатті, та Сучава і Драгомирня на Буковині. У всіх них, не зважаючи на різне географічне розміщення, є очевидна спільність і цілісність характеру пам’яток єдиної української народності.
Ювелірне мистецтво
Досягло значного розвитку ювелірне мистецтво (інкрустації золотом, сріблом). Львівські вироби конкурували з краківськими, люблінськими і данцінґськими. За відомостями з 1595 р. у Львові було 30 ювелірних майстрів, а між ними чимало українців. Одним з таких визначних ювелірів був Касіян, який у 1638 р. чудово виконав хрест братства з фігуровою різьбою. Але коли напр. у XV ст. в Перемишлі більшість майстрів ювелірів були українцями, то вже в XVI ст. їх майже не було, бо до ювелірних цехів приймали на науку тільки католиків.
У XV-XVI ст. українське ювелірство підпало двом впливам: західному з Німеччини (Авґсбурґ-Нюрнберґ через Краків-Люблін) і східному, з Туреччини. Цей східно-турецький стиль був дуже популярний серед магнатів і шляхти, яка в українських, вірменських і жидівських майстрів замовляла оправи до шабель, кінських узд, сідел, тощо.
Геральдика. Сфрагістика
У XV-XVI ст. ці дві галузі мистецтва теж стояли під впливами Заходу, і українське печаткарство не поступалось перед західнім, а українські печатки відрізнялись від польських кириличними написами.
Сфрагістика та геральдика пов’язані, з якої йшли запозичення до печаток. Найбільше гербів-знамен збереглося на Волині, де магнати-шляхта найдовше зберігали свої давні родові знаки, не зміняючи їх на польські. І ці
родові знаки ще в XIII-XVI ст. лягли в основу гербів. Це були здебільша ініціали власників або монограми. Техніка виготовлення таких гербів була дуже складна й вимагала досконалої графіки. Бачимо це на мистецтві таких гербів, як князів Острозьких, друкаря І. Федорова чи єпископа Ґедеона Балабана.
Музика
З XIV-XVI ст. маємо дуже мало відомостей про українську музику і жодна музична пам’ятка не дійшла до нас із цих часів. Але треба прийняти, що музичне життя того часу не обмежувалось до народної музики, але як і в інших ділянках мистецтва, мусів бути якийсь контакт з музичною культурою тодішньої Польщі чи Литви. Українці здавен-давна мали славу добрих музик і їх радо брали до капель королівських чи магнатських дворів (як от за панування пол. короля Жигмонта І. популярним був бандурист Чурило).
Окремо культивувалась багатоголоса музика. Свідчить про це інструкція Ставропігійського братства, за якою учителі співу мали дбати про те, щоби у братському хорі були всі чотири партії мішаного хору. Очевидно мова тут про церковну музику. В цю добу щезає давня нотація (т.зв. кондакарна) а на її місці появляються церковні книги, писані лінійним нотописом, т.зв. київською нотацією, опертою на західноєвропейських принципах. Міняється теж церковний спів. Поруч із старим „знаменним” і „київським” розспівами постають нові типи українського церковного співу (болгарський і сербський) або самостійні (острозький і чернігівський).
Мистецтво України XV–XVI ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)