Пошуки автора чи хоча б одного з упорядників київського Найдавнішого зводу 1039 р. виявилися надзвичайно складною справою.
Мабуть, єдине, в чому погоджуються дослідники, історики, літературознавці та лінгвісти,— так це в тому, що Найдавніший літопис виник у високоосвіченому середовищі своєрідної академії, що утворилася при дворі розумного й освіченого князя Ярослава Мудрого у З0—40-х роках XI ст. Різними шляхами протягом багатьох десятиліть вчені прийшли до висновку, що ця епоха стала початковим етапом виникнення історичної літератури на Русі — літописання. Та навіть над згаданою, треба думати, блискучою плеядою представників інтелектуальної еліти тих часів підноситься справді велетенська постать Іларіона, видатного давньоруського філософа, історика, письменника.
Деякі сучасні історики філософії взагалі вважають Іларіона родоначальником давньоруської наукової літератури. У передмові до присвяченої йому колективної праці Інституту філософії АН СРСР читаємо: “Зараз важко встановити, чи існувала до Іларіона розвинута писемна традиція на Русі”. Він — “зачинатель давньоруської філософської наукової традиції”.
У вітчизняну культуру й науку Іларіон увійшов насамперед як творець знаменитого “Слова про закон і благодать” — історико-філософського твору виняткової глибини, що стверджував рівність між усіма народами на землі, формував патріотичну теорію всесвітньої історії, в якій почесне місце відводилося Київській русі, пророкувалося велике і славне майбутнє давньоруському народу. “Ідеї ці викладені в “Слові” з пластичною ясністю та винятковою конструктивною цілісністю”. Вчені вважають, що в “Слові про закон і благодать” закладено чітку історико-філософську концепцію, яка відображала і сучасну авторові дійсність, і духовні шукання, і потреби давньоруського суспільства епохи Ярослава Мудрого. Деякі спеціалісти вважали, що “Слово” написане і виголошене Іларіоном перед князем Ярославом, його сім’єю та двором у Софійському соборі між 1037 і 1043 рр.. Висунута в останні роки С. А. Висоцьким концепція, за якою Софійський собор було споруджено і розписано до 1032 р., дозволяє дещо відсунути в минуле час виникнення твору Іларіона.
Та для істориків і філологів особистість Іларіона цікава іншим боком його творчості. Сучасні дослідники справедливо вбачають в ньому одного з перших (якщо не першого!) вітчизняних літописців. Тому є підстави докладніше зупинитися на його житті та діяльності.
Після того як у 1037—1039 рр. було впорядковано Найдавніший звід, літописання у Києві припинилося на чверть століття і відновилося Печорським зводом 1073 р. Це порушення літописної традиції, напевно, пов’язане з наслідками боротьби за заміщення загальноруської митрополичої кафедри, про яку глухо, на жаль, повідомляє літопис. Мовиться про відоме поставлення князем Ярославом у київські митрополити пресвітера палацової церкви у Берестові Іларіона, автора “Слова про закон і благодать”. Під 1051 р. “Повість минулих літ” небагатослівно повідомляє про цю надзвичайно важливу подію, що свідчила про намір давньоруського уряду здобути церковну незалежність од Візантії. Митрополита було призначено без згоди константинопольського патріарха, якому формально підпорядковувалася київська митрополія: “Поставив Ярослав Іларіона в митрополити, руського родом, у церкві святої Софії, зібравши для цього єпископів”
Продовжуючи цю літописну статтю, Нестор пояснив, що Іларіон мав відношення до заснування Києво-Печерського монастиря і належав до кола близьких до князя людей: “Боголюбивий князь Ярослав любив село Берестове і тамтешню церкву святих апостолів, і опікувався багатьма попами, серед яких був пресвітер, іменем Іларіон, людина благосна, книжна і пісник… Викопав він печерку невеличку, на два сажні, і, приходячи із Берестового, відправляв там ”години” і молився богу усамітнено. Потім бог навіяв князю думку поставити його митрополитом у печерка ця так і залишилась”. Ця скромна “печерка церкві святої Софії, а допоможе нам прослідкувати подальший життєвий шлях Іларіона.
Про те, що Іларіон був однодумцем Ярослава Володимировича і допомагав йому в боротьбі за політичну й ідеологічну (церковну) незалежність од Візантії, є свідчення у преамбулі однієї з найдавніших пам’яток руського права — Статуті князя Володимира. У Статуті записано, що Ярослав разом з митрополитом Іларіоном здійснив реформу візантійського церковного права, щоб пристосувати його до давньоруських умов.
Тим часом конкретні обставини призначення “русина” Іларіона митрополитом давньоруської церкви досі неясні. “Повість минулих літ” про це умовчує, а пізній Никонівський літопис пояснює їх таким чином: “У Ярослава з Візантією ”сварки і незгоди були”, він терпів од греків “ворожнечу й лукавство”, тому цілком закономірно, як вважає літописець (“за священним правилом і статутом апостольським”), князь порадився з руськими єпископами і поставив Іларіона в митрополити “Києву і всій Руській землі.
Сучасні історики скептично ставляться до тих повідомлень Никонівського зводу, що не мають аналогій в літописах давньоруського часу (XII—XIII ст.). Але в нашому випадку ця розповідь видається цілком вірогідною. Адже у 1043 р. відбувся останній широкомасштабний похід Київської Русі на Візантію. Він був викликаний демонстративним обмеженням прав і привілеїв давньоруських дипломатів і купців у Константинополі, можливо, тоді греки розформували руський допоміжний корпус, що здавна (принаймні з часів княгині Ольги) був на службі у візантійських імператорів. Безпосереднім поштовхом до війни могло послужити вбивство у Константинополі руського посла, засвідчене візантійським хроністом Іоанном Зонарою.
Наші літописи наводять на думку, що Ярослав старанно готувався до війни і свідомо пішов на розрив політичних і церковних відносин з Візантією, прагнув залучити собі в союзники деякі європейські держави. Одначе похід на Царгород численної руської раті на чолі з його сином Володимиром несподівано для київського князя закінчився поразкою. Ярослав не занепав духом, тут же встановив небезпечні для Візантії відносини з Угорщиною, Польщею, Германською імперією, рядом інших країн Європи. У джерелах знаходимо натяки, що київський володар уклав союз із печенігами, особливо небезпечними на той час ворогами Грецької імперії.
Тому візантійський уряд невдовзі після здобутої над військом Володимира Ярославича перемоги змушений був поступитися, докладаючи енергійних зусиль до нового зближення з Руссю. Греки повернули полонених і відшкодували збитки, завдані київським купцдм і давньоруському монастиреві на Афоні. Десь біля 1046 р. був підписаний союзний русько-візантійський договір, у подальшому скріплений найбільш надійною на той час печаттю — династичним шлюбом улюбленого сипа Ярослава Всеволода із дочкою імператора Константина IX Мономаха Марією.
Та цим русько-візантійський конфлікт не було вичерпано — так, у всякому разі, вважала руська сторона. Недаремно Никонівський звід згадує про “сварки і незгоди” з греками, які, судячи з контексту повідомлення і вміщення його під 1051 р., продовжувались і після 1046 р. Очевидно, Ярослав не задовольнився умовами угоди з Візантією і, не вірячи облесливим запевненням її дипломатів про мир і дружбу, прагнув убезпечити себе від ідеологічної експансії імперії, наслідком чого й стало самовладне поставлення київським князем Іларіона на загальноруського митрополита.
Важко пояснити, чому наші літописи обійшли мовчанкою і діяльність Іларіона на посаді голови Руської церкви, і факт усунення його з митрополичої кафедри. А от з іноземних джерел відомо, наприклад, що він призначив єпископа в Тмутаракань. Після 1051 р.— року поставлення Іларіона в митрополити — “Повість минулих літ” та інші літописи взагалі не згадують про нього. Навіть коли 1054 р. помер князь Ярослав, митрополит не брав участі в похоронній церемонії — найвірогідніше, на той час кафедра митрополича була вже вакантною: “Всеволод же обрядив тіло батька свого, поклав його на сани (похоронні.— Авт.), відвіз його у Київ (із Вишгорода, де помер князь.— Авт,) у супроводі попів, які співали належні співи. Зрозуміло, що багато хто з істориків дійшов висновку, ніби Іларіон помер раніше Ярослава. Як би там не було, але 1055 р. на Русі перебував уже новий митрополит Єфрем, треба думати, присланий візантійським патріархом, грек за походженням.
Вважаємо, одначе, що Іларіон насправді змушений був зійти з кону суспільно-політичного життя — піти геть, аби через кілька років знову на нього повернутися: в іншій якості й під іншим ім’ям.
Падіння першого митрополита-русина в науці, як правило, пов’язують з остаточним примиренням між Руссю й Візантією, санкціонованим династичним шлюбом дочки імператора із сином київського володаря. З подібною версією можна погодитись. У такому разі шлюб мав відбутися наприкінці 1051—1052 р. Адже вже у 1053 р., як засвідчує Нестор, “у Всеволода народився син від дочки царської, гречанки, і назвав його батько Володимиром”. То був майбутній видатний державний діяч і полководець Володимир Мономах.
Отже, Іларіона принесли в жертву міжнародним державним інтересам. А що з ним трапилося далі?
Ще на початку XX ст. вчені-літописознавці виявили стилістичну й ідейну схожість між “Словом про закон і благодать” Іларіона та Найдавнішим літописом 1037—1039 рр. (І. М. Жданов, О, О. Шахматов). Д. С. Лихачов розвинув цю думку, навівши текстуальні збіги між обома пам’ятками і збільшивши кількість відзначених його попередниками “загальних місць”. Він показав, що головна схожість припадає на ту частину літопису, в якій ідеться про поширення християнства в Київській Русі (а це один із основних сюжетів “Слова” Іларіона). Звідси вчений-філолог зробив висновок, що “автором обох творів була одна особа — Іларіон або близьке до нього коло Ярославових книжників, які проводили політичні ідеї Ярослава” Останні слова мовлено, здається, з міркувань академічної обережності: якщо “Слово” вийшло з-під пера самого лише Іларіона, то чому близька до нього частина Найдавнішого літопису має належати якомусь нікому не відомому авторському колективу? Підтримуючи цю концепцію, М. М. Розов підкреслив, що і Найдавніший звід, і “Слово про закон і благодать” Іларіона повинні були з’явитися одночасно, в тому самому місці і співіснувати деякий час.
Таким чином, можна вважати майже доведеним, що Іларіон створив принаймні частину Найдавнішого зводу і, мабуть, міг бути редактором (чи автором) цього твору. Справді, кому, як не однодумцеві і провідному ідеологові давньоруського суспільства того часу міг доручити великий князь київський створення першого у східнослов’янській історії літопису? Винятково важлива роль Іларіона в заснуванні літописання пояснює припинення історико-наукової діяльності на Русі протягом багатьох років: до цього могло призвести усунення сподвижника Ярослава з митрополичої кафедри, отже, й з ідейно-політичного життя.