Іларіон був священиком у Берестові, близько Києва. Там відшукав собі печеру, в якій проводив час у пості, молитвах і в побожних співах. В Берестові мав свій літній двір князь Ярослав Мудрий.
Великий князь звернув свою увагу на Іларіона, його набожність, чесний характер та на його освіту і вплинув на єпископів, щоб вони обрали Іларіона митрополитом у Києві в 1051 році. Це був перший випадок, що українець зайняв митрополичий пре-стіл, бо досі це місце займали греки.
Про Іларіона словами високої похвали згадує літописець. «Був — каже він — мужь благь, книжень и постникій».
Іларіон залишив твір «Слово про закон й благодать“. «Слово про закон й благодать“ має теологічний, догматичний характер. Автор розуміє під законом старий завіт, під благодаттю — новий, порівнює обидва завіти між собою і доводить, що старий був тільки слугою нового, його тінню, у кінцевій частині «Слова» містить Похвалу князеві Володимирові («Похвала кагану нашему Владимиру…»), в якій хвалить Володимира Великого за те, що просвітив Україну світлом християнської віри. Твір закінчується молитвою, в якій автор просить, щоб Бог не кидав нового стада.
У «Похвалі» говорить Іларіон, що кожний край хвалить того свого вчителя, що просвітив його світлом християнської віри. Хвалить Рим — Негра і Павла, Азія — Івана Богослова, Іидія — Тому, — Єгипет — Марка. Треба також українцям прославити великого князя української землі, Володимира Великого, що не в невідомій землі був володарем, а в українській, про яку знають та про яку чують на всіх кінцях землі. Потім славить автор князя Володимира, прирівнюючи його заслуги до заслуг Костянтина Великого. Хвалить також Іларіон Володимирового сина Ярослава (Юрія), що не тільки не зменшив діла свого батька, навпаки — розширив його, будуючи церкви та прикрашуючи їх. При кінці звертається до князя Володимира з проханням, щоб устав із гробу та глянув на висліди своєї праці: на розвиток християнства, на багатство Києва і подякував Богові. Закінчує «Похвалу» патріотичною молитвою: «Тебе взиваємо правдивого Бога, до Тебе, що живеш на небі, очі наші підносимо, до Тебе руки наші знімаємо, молимося Тобі: зглянься на нас, бо Ти добрий, чоловіколюбний, помилуй нас, взиваючи грішників до каяття ні на страшному суді не відлучи нас від тих, що стоять праворуч, тільки наділи нас щасливістю праведних… 1 як довго стоїть світ, не наводи на нас напасти спокус, не віддавай нас у руки чужинців, щоб не назвали Твого городу городом зайнятим, а Твоє стадо зайдами на своїй землі та щоб не сказали в чужих країнах: де є їх Бог? Не зсилай на нас ні турбот ні голоду, ні нагальної смертн, огню, потопи, щоб не відпали від віри нетверді вірою. Мало нас карай, багато милуй, мало рани, а милосердно лікуй: мало смути, скоро звесели, бо не може наша душа довго стерпіти Твого гніву, як стеблина вогню. Вкороти свій гнів, умилосердься, бо Твоя є сила милувати й спасати. Тому й продовжи ласку Твою для людей Твоїх: прожени ворогів, побори країни, вкороти голод, наших володарів роби пострахом для сусідніх країв, посели городи, церкву свою розбудуй, своє добро збережи, мужчин, жінок і молодців спаси. Всіх, що в роботі, в полоні, на засланні, в дорозі, у плавбі, в темницях, в голоді і спразі і наготі — всіх помилуй, усіх потіш, усіх возрадуй, зсилаючн їм радість тілесну й душевну».
Іларіон проголосив свій твір, як догадуються, в Десятинній церкві в роковини смерті Володимира Великого, його «Слово про закон й благодать“ є свідоцтвом не лише його високої освіти, його начитаності, але і його великого таланту. Іларіон знає візантійське красномовство, яке опанував якнайкраще, вміє використати його, і то використати з почуттям міри й ужити для своєї мети. Щоб довести, наскільки вище стоїть новий завіт у порівнянні з старим, вживає автор символічних образів, порівнянь, протиставлень (напр., старий завіт — місяць, новий — сонце; старий — невільниця Агар, новий — вільна Сара; старий — озеро, що висохло, новий — живе джерело). Вміло користувався також формою реторичних питань і звертань.
Одначе найкращою прикметою твору, що свідчить про національну свідомість автора, про його щиру, гарячу любов до батьківщини — це та його гордість, що він — син української землі. ”Не в невідомій землі володіли вони, а в українській, про яку знають та про яку чують на всіх кінцях світу».