В історію національної культури увійшов термін «бойчукізм» — самобутня школа, що вплинула на розвиток живопису, скульптури, мистецтва фрески, графіки, кераміки, різьблення, ткацтва, килимарства. Навіть у відродження українського лялькового театру внесли свою лепту бойчуківці.
Відомий художник, засновник вітчизняної школи монументального живопису Михайло Львович Бойчук розділив трагічну долю багатьох представників національного «розстріляного відродження» 20—30-х років. У радянських енциклопедичних виданнях указано вигадану (1939 рік) дату смерті митця. І місцем його кончини, як нині відомо, став не табірний барак у якомусь глухому закутку Радянського Союзу, а спецкорпус в’язниці НКВС у Києві. Саме там у середоліття 1937-го на життєве полотно Майстра ліг останній мазок — кривавий…
Михайло Бойчук народився в жовтні 1882 року в селі Романівка на Теребовлянщині (Тернопільська область). Там закінчив чотири класи народної школи. Директор, вражений мистецьким обдаруванням учня, порадив батькам хлопця відправити його в науку до Львова. Талант самородка з глибинки підтримало стипендією славнозвісне Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ), яке стало прообразом Національної академії наук в умовах територіального розчленовування українських земель і гонінь на «мазепинців» у царській Росії. Тоді ж юний художник познайомився з головою НТШ професором Михайлом Грушевським — висхідним світилом вітчизняної історичної науки.Бойчук студіював малярство у Львові й Відні; вищу освіту здобув у Краківській академії красних мистецтв (1899—1904), яку закінчив зі срібною медаллю. Продовжив освіту в Мюнхені. А відтак служив у австрійській армії — на терені сучасної Хорватії.
На творчість Бойчука звернув увагу меценат, духовний лідер українців Галичини митрополит Андрей Шептицький. Знавець світового мистецтва, владика не лише матеріально підтримав дальше навчання художника в Мецці вільних живописців Парижі, а й дав змогу митцеві заробити грошей — замовив розпис каплиці Дяківської бурси у Львові (1911—1913). У Парижі Михайло «пропустив крізь себе» низку стильових форм: академізм, імпресіонізм, експресіонізм, кубізм… Творчо працював у колі молодих шукачів нових шляхів у мистецтві (колективне малярство однодумців експонувалося в салонах), у французькій столиці познайомився і з майбутньою супутницею життя — випускницею Петербурзької академії мистецтв Софією Налепинською. Перебування за кордоном збагатило також спілкуванням з національно свідомими діячами культури, з-поміж них — з письменником, ідеологом українських соціал-демократів Володимиром Винниченком.
За спогадами Ярослави Музики, знаної української художниці та громадської діячки, з часів життя Бойчука в Галичині (1914 рік) в одному з монастирів Золочівського району могла зберегтися фреска його роботи. І ось працівники Львівського облуправління охорони культурної спадщини у XXI столітті явили світові сенсацію! У каплиці колишньої обителі Василіанок (тепер у тих спорудах міститься ветлікарня) біля села Словіти Золочівського району експерти обстежили виявлений під шаром тиньку фрагмент настінного розпису. Сумнівів не залишилося — це та сама (єдина в Україні) не знищена фреска руки видатного маляра!
Але повернімося у XX століття. При лихій годині Першої світової війни не оминула чаша нещасть і Бойчуків. З наймолодшим братом Тимофієм (Тимком) Бойчуком , також талановитим живописцем, який помер 26-літнім, Михайла як австрійського підданого було вислано на Урал, до Західного Казахстану, де митцеві довелося поневірятися не один рік. Лише після повалення царату Бойчук повернувся до Києва. Став професором, одним з фундаторів Української державної академії мистецтв. Професорами в ній були Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Микола Бурачек, Василь і Федір Кричевські, інші знані митці. Обитель муз урочисто відкрили в листопаді 1917-го — після жовтневого перевороту в Пітері та проголошення Української Народної Республіки.
«То були пам’ятні для Києва дні, — описував добу націонал-революційної романтики мистецтвознавець і жертва більшовицьких репресій Федір Ернст, — час цілковитого занепаду, цілковитої дезорганізації всього суспільного життя. Щойно припинилися бої на вулицях Києва між козаками та юнкерами Керенського, військом Центральної Ради й робітниками, більшовиками. Життя не налагоджене, вугілля, хліба, води немає. З неймовірними труднощами дістали все, що потрібно, аби влаштувати першу виставку професорів молодої академії…
У залах Педагогічного музею сутеніє, збираються гості й публіка, але електрика ледве мигає — майже темно. Дістали десь свічки, поки нарешті стало світло. Залунали промови, вітання… Абсолютною новинкою були твори Нарбута й Бойчука…»
Поступово формувався новаторський творчий метод самобутнього художника-монументаліста, заснований на синтезі візантійського живопису, традицій раннього Ренесансу, князівського періоду Русі, іконопису й портрета XVII—XVIII століть, українського народного орнаменту. Творчість бойчуківців показала здатність національного мистецтва до саморозвитку, збагаченню за рахунок елементів культур інших народів і епох, його узгодженість з європейським рівнем.
Михайло Бойчук був революціонером не лише в художній творчості. Він відкинув консервативні підвалини академічної освіти, обравши формою передачі навичок початківцям майстерню з колективним методом навчання. Учні, як у старих іконописних школах, опановували всі етапи мистецького процесу від приготування фарб до спільної роботи над фресками.
Творчий злет
У роки, коли влада в Києві була нестабільною, притулком школи Бойчука став його будиночок зі старим садом на Куренівці. Жили комуною, згадували учні митця, разом малювали й ходили до музеїв, аналізували твори, вивчали літературу та дбали про хліб насущний у голодні роки лихоліття. Сам Бойчук, високий, ставний, із відкритим великим чолом, нагадував героя фресок майстрів епохи Відродження. Він мав незаперечний авторитет. Довкола нього панував дух новаторства, творчості, високого призначення людини мистецтва.
У 1924-му він став професором Київського художнього інституту. Відносний духовний плюралізм часів непу давав змогу існувати творчим спілкам різної орієнтації. Оплотом бойчуківців стала Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), що протиставлялася реалістам-побутовцям, оспівувачам соціалістичного будівництва, що групувалися довкола художників червоної України.
Першу всеукраїнську виставку АРМУ провели навесні 1927-го. Багато працювали художник і його учні, розписуючи споруди в Одесі (санаторій ім. ВУЦВК), Харкові, малювали декорації до театральних вистав Леся Курбаса. Вершиною творчості майстра вважається розпис Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935).
Сприяв Бойчукові один із «батьків» політики українізації, народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник. У 1927 році по лінії цього відомства митець і його послідовники Седляр і Таран поїхали у тривале закордонне відрядження. У Франції вони спілкувалися з активістами «Спілки українських громадян» художником Миколою Глущенком (відомий як живописець і патріот-антифашист, радянський розвідник), колишнім дипломатом УНР Олександром Севрюком.
Того ж року Бойчук відвідав у Львові митрополита Андрея Шептицького. Владика жваво цікавився життям у «підрадянській» Україні й особливо політикою українізації. Зустрівся митець з директором Львівського національного музею Лавріном Свенцицьким. Згодом закордонні контакти Михайла Бойчука відіграють фатальну роль у його долі…
Жертва наклепів
З настанням «великого перелому» й «культурної революції», як його невід’ємного атрибута, у мистецтві запанував диктат соціального замовлення. Більшовицька партія ставила питання руба: «З ким ви, майстри мистецтв?» Розпадалися творчі об’єднання, їхнє місце посідали уніфіковані й підконтрольні агітпропам «Союзи радянських…». У 1932-му розпустили АРМУ, як, утім, і їхніх опонентів з «червоних художників». Потім почалося цькування: бойчуківців звинувачували у формалізмі й націоналістичних настановах, а саму мистецьку течію визнали ворожою соціалістичному реалізмові.
Українізацію до кінця 1932 року було остаточно згорнуто. У 1933-му застрелився Микола Скрипник. «Чуєш, брате мій…», сумно співали земляки на Соловках, коли дізнавалися про нові жертви українців у боротьбі за волю… По Бойчука прийшли 25 листопада 1936-го. НКВС СРСР тієї осені очолив Микола Єжов, сподвижник Сталіна, який уславився організацією в країні «чисток» і масових репресій, зокрема й за національною ознакою.
У квартирі художника (на вул. Банковій, 12) чекісти вчинили обшук. Кримінальну справу з обвинуваченнями в керівництві так званою націонал-фашистською терористичною організацією фабрикував начальник відділення секретно-політичного відділу Управління державної безпеки (УДБ) НКВС УРСР Микола Грушевський. Забігаючи наперед, зазначимо: згодом цього оперативника звинуватять у порушенні «соціалістичної законності», й він так само недовго топтатиме ряст. Пригадають йому і справу Бойчука… Того ж року дістане кулю й інформатор, який доклав руку до компонування липової справи.
Коли митець перебував під слідством, у березні 1937-го офіціозні «Вісті ЦВК УСРР» вибухнули статтею якогось Соломонова. У ній Бойчука й бойчуківців-подільників Василя Седляра, Івана Падалку та інших назвали ворогами народу, які у «власних роботах спотворювали нашу радянську дійсність і всіляко гальмували розвиток радянського образотворчого мистецтва». Автор завзято закликав ліквідувати наслідки їхньої підривної діяльності. На тогочасному «ново-язі» це означало, що суспільство відторгло їх, і тепер слово за «мистецтвознавцями» в кашкетах з малиновими околишами. Сценаристи з НКВС приписували фігурантам справи участь у підготовці спільно з «польсько-німецькими фашистами» (?) збройного повстання для відторгнення України від СРСР і утворення «української націонал-фашистської держави».
Основними напрямами втілення злочинних планів змовники, зрозуміло, обрали «шкідництво у сфері образотворчого мистецтва», добір у вищу школу націоналістичних кадрів, висунення націоналістів на керівні посади на культурному фронті, антирадянську пропаганду і, звичайно, індивідуальний терор. Водночас бойчуківці, мовляв, збивали докупи антирадянські групи в кіно, театрі, літературі, образотворчому мистецтві…
Показання проти «змовників» давали, зокрема, студенти Київського художнього інституту, які звинувачували професора Михайла Бойчука навіть у… навмисному залишенні на другий рік активістки — громадської працівниці.
Протоколи допитів свідчать і про мужність митця, який сміливо казав слідчому НКВС про репресії національних кадрів, «масове і систематичне гноблення української інтелігенції».
Радянський плакат 1930-х. До творців такого роду комуністичних агіток Михайло Бойчук не належав
Суворий вирок оголошено 13 липня 1937-го. Художника поставили до стінки. Його майно 1 твори конфіскували. Того ж року стратили багатьох учнів, послідовників, однодумців майстра (професора І. Падалку, живописця В. Седляра) та першу дружину М. Бойчука, викладача Художнього інституту Софію Олександрівну Налепинську. Під час оборони Києва 1941 року за загадкових обставин загинув син Петро. Де їх поховано — невідомо.
«Абсолютно всі монументальні твори Михайла Бойчука радянського часу було зниш;ено. Лишилися тільки ескізи й фотографії з тих оригіналів, — написала 2002 року газета «Урядовий кур’єр». — Збереглися начерки до портретів Т. Шевченка, М. Грушевського, А. Шептицького, Б. Лепкого, а також кілька картин і графічних рисунків. І то переважно завдяки старанням львівської художниці Ярослави Музики».
Частину творів Бойчука, які не було знищено по свіжих слідах, спалено на початку 50-х у Львові. Самого ж майстра реабілітували рішенням Верховного Суду СРСР лише за хрущовської «відлиги» — 1 лютого 1958 року. Та як людину великого таланту, художника з національним характером творчості ще не одне десятиріччя в УРСР його не визнавали. Перший офіційний вечір (з нагоди 100-річчя митця) провели в Тернопільській картинній галереї. Лише наприкінці 80-х про Бойчука заговорили на повен голос. Тоді ж «віднайшлася» донька Михайла Львовича Ганна, яка працювала на радіо «Свобода».
«У серпні 1992 р., — розповідає журналіст Григорій Кушнерик, — Ганна Бойчук разом із своєю донькою Галиною вперше ступила на отчу землю, а 30 жовтня того ж року вдруге приїжджала з Мюнхена на урочисте відкриття пам’ятника її батькові та стрийкові Тимку у їхній рідній Романівці…
…Нині іменем Бойчуків названі вулиці в Тернополі і Теребовлі. А в травні 2000 року ім’я Михайла Бойчука присвоєно Київському державному інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну».