На тлі відносно незалежної науки, яку в pp. 1894 — 1914 репрезентувало НТШ, дуже рельєфно виступає велична постать його довголітнього голови-керманича і великого формату науковця та національно-громадського діяча, найбільшого досі
і неперевершеного історика Руси-України, а втім і східної Європи — Михайла Грушевського.
Після Шевченка і Франка, цій найвидатнішій постаті української культури, а передовсім науки, присвячено дуже багато праць, розвідок, статей і монографій, з яких найповнішою (на сьогодні) є праця Любомира Винара.
Михайло Грушевський – життя і наукова діяльність
Уродженець Холмщини (1866 p.), після закінчення гімназії стає студентом Київського університету і тут під проводом відомого історика Володимира Антоновича починає студії історії України. Маючи всього 25 років, видає першу велику наукову працю «історія Київської землі від Ярослава до XIV ст.» Після закінчення студій приймає запрошення галицьких українців очолити призначену урядом кафедру історії України на Львівському університеті. З 1894 аж до 1914 р. він очолює все українське наукове життя. Всі ці роки працював він у Галичині і віддав всі свої сили і знання, щоб допомогти ЇЇ національно-культурному розвиткові. Подібно, як і Драгоманов, був він тієї думки, що все, що він зробить для Галичини, піде в свій час на користь усієї соборної України.
З його приїздом до Львова, почався новий період у праці і розвитку НТШ, в якому Грушевський виявив себе неперевершеним організатором наукового життя.
В основному працю Грушевського в НТШ хронологічно можна розділити на чотири періоди: перший (від 1892-94), який характеризується співпрацею Грушевського в «Записках НТШ». Тоді Грушевський перебував у Києві і не приймав активної участи в праці НТШ. Другий період починається з його приїздом до Львова і триває до 1897 p., коли його обрано головою НТШ. Тоді то Грушевський був дійсним керівником наукової праці і видань НТШ. Третій, найголовніший період, це роки 1897-1913, коли Грушевський дальше розгортає свою власну і цілого Т-ва наукову працю і стає вповні відповідальним за всю працю розвиток його. Четвертий і останній період, що тривав з перервами від 1920 до 1929-30 pp., коли Грушевський тільки випадково містив свої матеріяли в «Записках НТШ» і мав випадкові контакти з членами Т-ва. Це вже роки його діяльности в наукових інституціях Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Але Грушевський не обмежувався тільки до наукової ділянки. Займався він теж широкою культурно-освітньою і громадською діяльністю. І так співпрацював він у львівській пресі, виголошував публічні доповіді, заснував перший, на європейську міру, український літературний місячник «Літературно-науковий Вістник» (1898), що має в історії української літератури і культури великі заслуги. Рік пізніше — „Українсько-руську Видавничу Спілку, перше на всю Україну книжкове видавництво.
Маючи на увазі широкі кола українського громадянства в Росії, видає він у 1904 р. в Петербурзі свій «Нарис історії українського народу» (російською мовою, три видання — 1904, 1906 і 1913). Після скликання І і ІІ Державної Думи в Росії, вдержує близький зв’язок з посольськими групами українців, членами цих Дум, зокрема з «У краинским Вестником», що видавався в російській мові. Згодом бере участь у подібному журналі «Украинская Жизнь», що за редакцією С. Петлюри почав виходити в Петербурзі (роки 1912-1917). Його ж заходами постає в Києві, на зразок НТШ, „Українське Наукове Т-во» перша справжня наукова українська установа в царській Росії. В pp. 1909-11 видає для народу популярний часопис «Село», а згодом «Засів».
З вибухом Першої світової війни у 1914 р. виїздить в Україну і, після арешту, попадає на заслання. З вибухом революції 1917 р. вертається з заслання до Києва. Тут кермує українським визвольним рухом, стає головою Української Центральної Ради.
На еміграції, у Відні, бере участь у заснуванні Українського Вільного Університету, засновує Український Соціологічний Інститут. Там теж, у Відні, засновує журнал «Борітеся — Поборете».
У 1923 р. вертається в радянську Україну і тут, з не чуваною енергією, розгортає велику наукову роботу, а його поворот став великою подією в житті Української Академії Наук. Мав він під кермою своєї кафедри ряд наукових комісій, що розробляли всю історію України, аж до доби первісного громадянства. Користувався він окремим бюджетом і видав цілу серію наукових монографій, як «Україна», «За сто літ» та інші.
Найбільше монументальними творами є його 11-томова «Історія України-Руси» (доведена до XVII ст.) і 5-томова «Історія Української Літератури». Першою фундаментальною працею — «Історією України-Руси» — Грушевський створив нову схему східноєвропейської історії. Він використав генетичну методу всебічного висвітлення іманентного розвитку українського народу, підкреслюючи особливо соціальні фактори в добах його державного життя і творчі внутрішні сили — зародки життєздатності і відроджування. Праця Грушевського дала цінні наукові підстави модерному українству. В широкому науковому світі здобула поважне місце й признання, а одночасно викликала оживлену дискусію в східноєвропейській проблематиці.
В 1931 р. Грушевського вивозять до Москви, де перебуває він у дуже важких умовинах разом з сім’єю, наче справжній в’язень, і хворіє на очі. Помер у 1934 р. в Кисловодську, на Кавказі, а до його передчасної смерті причетні були органи совєтської державної безпеки (НКВД).
Михайло Грушевський. Його роль в розвитку української науки (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)