Широкий загал знає Михайла Максимовича передусім як першого ректора Київського університету.
Проте для Михайла Олександровича ректорство не було єдиним чинником його багатогранного і до значної міри не сприйнятого таланту вченого. Важливість духовного світу, переживань у своєму житті Максимович сам визнає, коли в листі до професора Шевирьова буде описувати автобіографію для «Словника професорів Московського університету»: «…Тепер, коли я доживаю п’ятдесятилітній рік на цьому вільному світі, для мене ближче мій внутрішній потаєнного серця чоловік. А Вам для «Словаря» потрібен зовнішній я — колишній професор ботаніки у Москві»
Незрозумілим сучасному поколінню постає життя Максимовича, де, з одного боку, він улюбленець московських салонів, приятель Олександра Пушкіна, Кіндрата Рилєєва, Михайла Погодіна, а також людина, що обіймає посаду першого ректора Київського університету за призначенням міністра С. С. Уварова, відомого своїми далеко не українськими симпатіями; а з іншого — дуже близький друг Тараса Шевченка, майже всіх братчиків Кирило-Мефодіївського товариства та врешті-решт людина, що в 41 рік свого життя опиняється у вигнанні на власному хуторі Михайлова Гора. Серед великої кількості статей та монографій про Михайла Максимовича ніде не зустрінеш пояснення цієї подвоєнності чи незрозумілості логіки вчинків видатного українця.
Михайло Олександрович Максимович — вчений-енциклопедист, визнаний фахівець в царині історії, філології, етнографії, ботаніки та інших галузях науки — народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії 3(15) вересня 1804 року в сім’ї старшинського роду. Батько — Олександр Іванович — служив у Києві, але після одруження з Гликерією Федорівною Тимківською повернувся на Полтавщину. Першими вчителями Михайла Максимовича були брати його матері, серед яких найстарший — Ілля Федорович, доктор права і філософії, закінчив Московський університет і був відомий своїми юридичними статтями. Саме він став ініціатором відправки 6-річного Михайла до Золотоноші на навчання. Чергові наукові студії він проходив у Новгород-Сіверській гімназії (1812—1819 рр.), директором якої на той час був тесть Іллі Федоровича Тимківського, сам же Ілля Федорович був засновником цього навчального закладу. Новгород-Сіверська гімназія була відома серйозним відношенням до науки та культура. Українські ідеї також не полишали Новгород-Сіверський. З гуртком інтелектуалів цього міста дехто з істориків зв’язує написання відомої «Історії Русів».
В 1819 році Михайло вступає до Московського університету, в якому навчається на словесному та природничому відділах філософського факультету. Ранні літературні та наукові захоплення студента Московського університету починалися в атмосфері московського слов’янофільства при найближчому знайомстві з Киреєвським та Хомяковим. Особливе враження на молодь того часу справила натурфілософія Шеллінга і Окена, що була модою початку XIX століття.
По закінченні навчання Максимович залишається для науково-академічної праці та викладання ботаніки. Через рік Максимович опублікував свою першу книгу «Главньїе основания зоологии, или наука о животньїх». Певний час молодий вчений викладає в Московській агрономічній школі, а з 1826 року завідує ботанічним садом та гербарієм Московського університету. В січні 1827 року Максимович успішно складає магістерські іспити, а в липні блискуче захищає магістерську дисертацію «О системах растительного царства. Москва, 1827». В наступній книзі вченого «Основания ботаники», котра вийшла в 2-х частинах в 1828—1831 рр. в Москві, та цілому ряді статей міститься ряд положень щодо клітинної будови організмів, походження клітини з неорганічної речовини, еволюції тваринного світу — все це передувало в часі ідеям остаточно сформульованої і опублікованої лише в 1859 році теорії Чарльза Дарвіна.
Михайло Максимович дуже багато зробив для популяризації природознавства. Він був одним із перших творців наукової термінології ботаніки, яку пропонував будувати на використанні народних традицій. Ним була підготовлена перша в Росії книга з природознавства для народу. «Книга Наума о великом божьем мире» вийшла у Москві в 1833 році, в ній популярно, з релігійними мотивами, знаними в народі, викладено основні відомості про будову Землі, Сонячної системи. Всесвіту. Однак уже в Москві Максимовича не полишає думка про серйозні дослідження в українській історії, фольклорі з метою пізнання особливостей характеру українського народу та його долі в цілому світі. Ці поривання посилюються під впливом теорій Фрідріха Шеллінга та Франца Баа-дера, коли Михайло Олександрович остаточно починає дивитися на історію як на провідну науку в системі філософського мислення.
Свої філософські погляди він викладає в «Письме о философии» (Телескоп, 1833, № 12). Філософія за Максимовичем — це не просто любов до мудрості. Як така вона не може бути збудована лише на розрахунках розуму, потрібне «серце». «Дійсна жива мудрість розуму базується на любові». Філософія не є окремою наукою. П прагненням є пізнання внутрішнього значення і єдності предметів. А це значить, що філософія може бути в кожному творі, в поезії, в житті. Філософ є той, хто зводить різні галузі знань до їх спільного початку і розвиває їх в систему. Поскільки кожна окрема наука повинна бути систематичною, постільки можемо говорити, що філософські елементи є в кожній окремій науці, що кожна наука має бути філософською наукою. Тому в межі філософії входять всі науки — теологія, психологія, математика, фізика,., а «в наші часи головніші її питання зв’язані з наукою історії»
Цей історизм в філософії наближає Максимовича до теорії Баадера і поглядів Регеля. З такою теоретичною настановою Михайло Олександрович приступає до збирання та систематизації українських пісень. Йдучи слідом за М. Церетелевим, який видав збірку малоросійських пісень із 10 текстів, Максимович опублікував збірку «Малороссийские песни, изданньїе М. Максимовичем» (Москва, 1827), де зібрано 127 пісень історичного, побутового та образового характеру з власними коментарями.
Друге видання з’явилося в Москві в 1834 році. На той час було зібрано дві з половиною тисячі пісень. Максимович планував розділити їх на групи й видати в чотирьох окремих частинах, але вийшла лише перша, що містила думи й козацькі пісні. Не дивлячись на це збірка Максимовича для покоління, що формувалося в 30-х роках, мала не менше значення, ніж для подальших українських генерацій Шевченків «Кобзар». Високу оцінку заслужила робота з боку російської інтелігенції, зокрема Олександра Пушкіна, Дельвіга, яка до певної міри спричинила і потяг до української історії російського письменства (поема Рилєєва «Войнаровський», поема Пушкіна «Полтава»).
Микола Гоголь, що в цей час взявся за написання історії України, писав в листі до Максимовича в листопаді 1833 року: «Втіхо моя, доле моя, пісні! Як я вас люблю! Куди там усім бездушним літописам, в яких я тепер риюся, до цих дзвінких, живих літописів» Пізніше він опублікував з приводу них статтю, що увійшла в його «Арабески».
З великою радістю вихід «Малоросійських пісень» сприйняли члени «Руської трійці» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Вважаючи надзвичайно важливим для української справи це дослідження. Яків Головацький власноручно переписав цей збірник.
Своє історичне та філологічне зацікавлення українською тематикою Михайло Максимович намагається передати багатьом російським письменникам та інтелігентам. Так, Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував «Історію Русів» як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін публікує свою поему «Полтава», навколо якої в 1829 році розгорілася дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес, викликала постать Іван Мазепи, яку, на думку кількох критиків, поет описав неправдоподібно.
Михайло Максимович також відгукнувся на цю дискусію в журналі «Атеней» (1829 р.): «На думку критика
Мазепа був патріот. Але хіба таким уявляла його історія? Зовсім ні! Всі його дії ніскільки не показують в ньому самовідданої любові до Малоросії, історія уявляє в ньому хитрого, заповзятого честолюбця і корисника, який готовий був нічим не гребувати для себе, розкриває в ньому характер не сумісний з великою любов’ю до вітчизни!» Такими були погляди Михайла Максимовича на роль Івана Мазепи в українській історії в даний період своєї діяльності, самозрозуміло зумовлені і часом, і обставинами його московського життя. Проте все частіше й частіше думки українського вченого сягають на батьківську землю, до джерел культури, історії свого народу. Особливо туга за рідною домівкою посилилася після звістки про смерть матері в 1829 році. «Мій живий смуток по ній,— писав Максимович,— перетворився в нестерпну для мене тугу за батьківщиною… Можливо я і переміг би цю тугу, як переміг я багато що в душі; проте призначення нового університету в Києві поманило мене туди незборимою тугою».
Підводячи підсумки діяльності Михайла Максимовича у Москві слід зазначити, що за цей час вчений сформував своє наукове ім’я, опублікував понад 100 праць, переважно з ботаніки, зоології, теорії та методології природознавства і це в 31 рік.
Потяг Максимовича до життя та діяльності на батьківщині був реалізований в 1834 році. У зв’язку з відкриттям у Києві університету Михайлу Олександровичу було запропоновано продовжити свою науково-викладацьку діяльність у цьому місті. В травні 1834 року Михайло Максимович був призначений професором російської словесності і деканом першого відділення філософського факультету Київського університету, а також приступив до роботи ректора, на посаду якого був затверджений 16 жовтня 1834 року.
На перших порах новий ректор виношував великі плани щодо перетворення Київського університету в центр української науки і культури. Крім того, що він особисто поринув у таємниці української історії, літератури, фольклору, Михайло Олександрович також намагався залучити талановитих діячів до праці у вузі. Так, він звернувся до урядового наставника Київського університету з проханням взяти на посаду професора історії Миколу Гоголя-Яновського, котрий саме в цей час перейнявся світом історії. «Тепер я взявся за історію нашої України,— пише Гоголь до Максимовича у листопаді 1833 року. — Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки починають литися тихіше і стрункіше. Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили»
Проте саме польське прізвище злякало урядовця. Адже у всіх на пам’яті було польське повстання 1830— 1831 рр. і відтепер польське походження пов’язувалося з політичною неблагонадійністю. Дана посада також вимагала наукового ступеня — все це і стало причиною відмови в професорстві Миколі Гоголю, однак йому було запропоновано посаду ад’юнкта на кафедрі історії середніх віків в Петербурзькому університеті. Проте особистий склад характеру письменника не дав змоги тривалий час займатися викладацькою діяльністю.
Михайло Максимович, займаючись викладацькою справою, змушений був дуже багато часу віддавати організаційній та адміністративній роботі. Можливо, саме останнє спричинило раптове погіршення здоров’я першого ректора Київського університету. «Я бачив ясно,— писав згодом Максимович,— що мені треба було або залишити викладання, або скласти з себе ректорство»
Він обрав друге. В середині грудня 1835 року його прохання задовольнили. Через деякий час після лікування Михайло Олександрович повертається до професорської праці, але з часом і це стає все складніше і складніше. В 1839 році почалася криза стану здоров’я, що змушувала Максимовича дедалі частіше читати лекції і приймати іспити на своїй квартирі. У нього відібрало обидві ноги і руку, погіршився зір. Максимович в 1841 році виходить на відпочинок і протягом двох років лікується та відновлює здоров’я. Перепочинок дає змогу повернутися в Київський університет на кафедру російської словесності, з якої вже в 1845 році він остаточно йде на пенсію. Невблаганна доля поставила перед фактом визначного українського вченого — в 41 рік він був майже позбавлений активного творчого життя.
Останній період життя Максимовича характерний глибокою духовною депресією. В листі до NN 22 липня 1839 року він пише: «Життя моє давно вже вважаю закінченим: тому не йшов попереду, далекий від усіх поривань честолюбства і користолюбства, не прагнув забезпечити і влаштувати себе життєвими благами, прирікши себе на самотність. Я бажаю лише заспокійливого відпочинку від бувшого життя мого, що змучило мене… І не знаю, чи знайду його до могили»
Однак, сильний характер та потяг до активного життя перемогли, пересилили і хворобу, і апатію до творчості. Михайло Максимович повертається до історії, словесності, фольклору свого народу вже позбавлений посади ректора, що до певної міри стримувало його почуття і думки. Життя в рідній домівці додало наснаги і не даремно вже згодом колеги по Московському університету закидали Максимовичу його щирі почуття до рідної землі. В листі М. Погодіну Максимович із гордістю писав; «Що я, «щирий малоросіянин», і тепер, як раніш, і буду навіть до смерті, це дуже природньо; я не від роду варязького, а від малоросійського,— і я люблю Малоросію, люблю мову її народу, і пісні її, і її історію…»
В 1846 році Максимович тісно зв’язується з братчиками Кирило-Мефодіївського товариства.
З розповідей на допитах Г. Андрузького та Т. Шевченка знаємо про участь в Кирило-Мефодіївському братстві Михайла Максимовича. За пропозицією Миколи Гу-лака для пропаганди своїх ідей товариством вирішено видавати журнал різними слов’янськими мовами. В створенні журналу важлива роль відводиться саме Максимовичу. З цією метою і відбулася зустріч Костомарова, Шевченка і Максимовича.
Слід сказати, що Михайла Максимовича і Тараса Шевченка зв’язували тісні дружні стосунки. Земляки і близькі за духом українці прийшлися до серця один одному. Крім того, вони мали змогу спільно працювати в Київській археографічній комісії. Шевченко за дорученням комісії проводив археографічні дослідження історичних місць Полтавської губернії протягом жовтня 1845 — квітня 1846 років. Максимович готував видання літературних пам’яток доби Київської Русі. Проте активна спільна діяльність була перервана арештами кирило-мефодіївців. Михайло Олександрович глибоко пережив звістку про відправку Тараса Шевченка до Оренбурга, згодом до Новопетровського укріплення, а також про заслання Гулака, Костомарова та інших братчиків.
Стосовно самого Максимовича слідство зробило наступний висновок: «Із паперів Куліша та Білозерського ще стали відомі кілька нових імен по Слов’янському товариству: чиновник канцелярії Київського військового губернатора Рігельман, Максимович, Бодянський та інші. Хоча в листах їхніх всюди проглядається головна ідея — любов до слов’янства і особливо до Малоросії, проте важко вирішити, чи всі із означених осіб приймали участь в політичних злочинних намірах, чи деякі з них лише поділяють вчені праці слов’янофілів»
Тим часом Михайло Максимович взявся за серйозні досліди в історичній, археологічній та Краєзнавчій областях. Дані заняття характеризували народницький характер історичних досліджень вченого, що були дуже модними в середині XIX століття. Наукові симпатії Максимовича залишалися на боці народних повстанців в різні історичні періоди. Таким дещо ідеалізованим постає минуле в його роботі про Коліївщину («Сказання про Коліївщину»), яка після виходу була негативно сприйнята урядовцями і заборонена цензурою. Однак вчений вже через деякий час готує другий варіант своєї роботи — «Известия о гайдамаках».
Важливим було звернення Михайла Максимовича до хронології української історії, що є однією із найважливіших проблем в теорії історії. Приводом до написання статті з цього питання стала робота Кокошкіна «Три месяца на Вольїни» (День, 1837. № 4), де зустрічається наступне висловлювання автора: «…в 1471 році поляки присвоїли собі ще й Київську область і створили воєводство Київське, поділивши його на три судові староства» «Ця стара казка,— пише Максимович,— взята ще з «Истории Малой России» Д. Бантыш-Каменского» . Крім того, з’явилися ще більш ненаукові твердження, ніби земля і князівство Київське завжди належали до Польської корони. Викриваючи такі погляди, Михайло Максимович в своїй статті «Нечто о земле Киевской» пропонує наступну хронологію української історії:
864—1240 рр. Київська держава.
1240—1320 рр. Київське князівство під татарською владою.
1320—1569 рр. Київське та Переяславське князівства приєднані до Великого князівства Литовського. В даний період необхідно говорити про значну автономію українських земель, оскільки довгий час князівством керували руські князі до смерті Симона Олександровича та Олельковича. Згодом ці посади обіймали русини, литвини, а пізніше волинці.
1569—1654 рр. В результаті Люблінської унії українські землі Великого князівства Литовського переходять до Польщі. Але і в цей період Польський король зобов’язувався давати всі чини і посади жителям землі Київської.
1654—1764 рр. Київсько-Переяславські землі чи Україна разом із Запоріжжям повертаються в склад загального Руського світу, застерігши для себе автономію.
Від 1764 року ліквідована Малоросійська Гетьманщина, що створена Богданом Хмельницьким та складалася з Київщини, Чернігівщини та Брацлавщини
Не дивлячись на прихильність Максимовича до ідеї спільного походження українського, російського та білоруського народів, що вийшли із спільної держави — Київської Русі; на відсутність окремого розгляду Галицько-Волинського періоду та ще ряд суттєвих деталей, можемо стверджувати, що вчений розглядає українську історію як окрему, що має свій самостійний шлях і природне право на існування. Це був перший науковий виклад хронології української історії. Пізніше дану ідею обгрунтовував відомий історик Володимир Антонович, а остаточно сформулював Михайло Грушевський в своїй статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства».
Принциповими є також наукове обстоювання ідеї слов’янського походження Київської держави, дискусії Максимовича з прихильниками «норманської» теорії. Метою написання роботи «Откуда идет Русская земля» (1873 р.) вчений поставив доведення «що руська земля почалася і розповсюджувалася із Києва і що руси були варягами і норманами племені слов’янського, а не скандинавського і не фінського…» .
Михайло Максимович не полишає своїх занять щодо фольклору. До збірника «Малороссийских песен» вчений готує додаток «Голоса украинских песен» з мелодіями 25 українських народних пісень, упорядкований за допомогою відомого російського композитора О. Аляб’єва. Згодом Максимович береться за серйозне дослідження «Дни и месяцы украинского селянина», де задумувалося подати широку картину національно-етнографічного побуту та життя українського селянства. Перша частина «Весна» була підготовлена в 1856 році. Друга частина «Лето» підготовлена лише в рукопису, а розділи «Осень» і «Зима» так і залишилися недопрацьованими. Вчений змальовує обряди річного циклу, що були тісно пов’язані з православно-церковним календарем. Максимович описує вірування та звичаї людей у великі християнські свята— Святий вечір («Кутя»), Різдво («Роздво»), Богояв-лення («Хрещення»), середопістя («Хрестя»), святого Юрія («Григорія»), Трійцю («трійця»). Цікавими є описи аграрних обрядів, що займали важливе місце в житті хліборобів.