Серйозне вивчення фольклору, а також значний вплив філософії Гегеля дали змогу персоніфікувати «дух» українців і зробити першу спробу охарактеризувати різницю між психологією українців та росіян. Максимович вказав перш за все на особливий характер українських пісень, зокрема — буйство, наїзництво, скудність пастушого та осідлість землеробського характеру життя. В російських піснях Максимович знаходив зневіру, забуття, роздуми, виявляв «дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участі в переворотах життя… Він бажає немов одділитися од усього,… закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям». Українські — «виявляючи боротьбу духа з долею, відріжняються поривами пристрасті, короткою твердістю і силою почуття, але й природністю вислову. в них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії», український «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе»
Все це дає право стверджувати, що Михайло Максимович був одним із перших вчених, котрі почали досліджувати проблему особливостей української характерології або менталітету. Дане дослідження засвідчило особливість і оригінальність рис української спільноти, що займала власне і неповторне місце серед інших народів.
Подальший розвиток своєї історико-філологічної концепції Михайло Максимович виклав під час дискусії з Михайлом Погодіним — першим російським професором історії. Погодін спирався на роботи філологів Срезневського та Лавровського, котрі, аналізуючи джерела Київської Русі, зробили висновок про відсутність в них елементів праукраїнської мови. Саме це підштовхнуло російського професора історії до наступного висновку: до XIII століття на території Київської Русі жили великороси, а українці появилися на цих землях лише після того, як великороси почали колонізувати Московщину.
Принципову важливість критики такої позиції Михайло Максимович формулює в листі до Михайла Погодіна. Саме це відчуження нас, «Малоросіян, від нашої Придніпровської батьківщини, від нашого Києва і всього Нашого давнього історичного життя, так багато значущого в спільному житті Руського світу — це відчуження від Нас наших давньокиївських письменників і подвижників… } змушує мене вступити в полеміку з тобою, на стільки ж історичну, на скільки й філологічну»
Таким чином, в цій дискусії український вчений змушений був брати на себе історичний та філологічний бік справи. Оскільки аргументи філологічні передували певним історичним висновкам Погодіна, то перш за все Максимович взявся спростувати їх. Головна проблема аналізу старокиївських джерел, розмірковував Михайло Олександрович,— те, що не лише літописи, грамоти, а й твори окремих людей дійшли до нас в північноросійських списках, не раніше XIV століття, усипані багаточисельними слідами великоросійської говірки — суздальскої у Лаврентія, новгородської — у письців Іпатьєвських і таке інше. Проте навіть за умов великого наносного шару великоросійської говірки, що належить до пізніших переписувачів, залишилися явні сліди мови малоросійської, котра відноситься до древніших оригіналів (Нестор-літописець, Київський та Волинський літописи, «Слово о полку Ігоревім»). Саме аналіз даних текстів з точки зору відтінення оригінального тексту, що має праукраїнський мовний характер і пізніші доповнення мови російської, складали основний зміст досліджень Максимовича.
Позиція, що її обстоює та пропагує український мислитель, вперше оприлюднена в його «Истории древней русской словесности» (1839 р.): «Народна південноросійська мова втілена найбільшою єдністю утворення і складу в своїх місцевих відмінностях, так що в ній можна розрізнити, та й то не дуже різко, тільки два наріччя: східне — українське або малоросійське і західне — галицьке або червоноруське. Ця відзнака єдності на мові південноросійській служить запорукою за давність її утворення, яке сталося, без сумніву, не пізніше древнього періоду, а не в середні часи, як гадали деякі, виводячи південноросійську мову від змішання російської і польської»
Тобто, українська мова або південноруська, як її називає Максимович, є найдавнішою, а її відношення до російської таке, як чеської до польської чи словацької… З огляду на ці та безліч аргументів історичного характеру теорія Погодіна є повністю безпідставною.
Результатом дискусії була велика просвітницька діяльність і популяризація української ідеї на всій території Російської імперії. Крім того, навіть один із ініціаторів і теоретиків російської великодержавницької позиції Михайло Погодін наприкінці свого життя (28 червня 1871 року) в листі до свого недавнього опонента Михайла Максимовича визнавав: «Втім про це сперечатись нічого: кожний може залишатися при своїй думці. А от великоросіянство полян лежить у мене на серці, і бажав би я, щоб воно було доведено міцніше»
Не дивлячись на активну участь Михайла Максимовича в наукових дискусіях, спробу його ініціювання з приводу створення нових часописів, можемо стверджувати, що з другої половини 40-х років XIX століття великий український мислитель знаходиться фактично у вигнанні. Деякий час Максимович був зайнятий лікуванням своєї недуги, але згодом збирався приступити до активної творчої праці… Однак всі його спроби влаштуватися на роботу в Київський університет чи взагалі де-інде наштовхувалися на глуху відмову. Більше десяти років Михайло Олександрович пише листи до різних урядовців — від міністра Уварова до своїх колишніх колег-професорів. Перечитавши цю переписну (Скорбная страничка из жизни М. А. Максимовича // Киевская старина.— 1898, Т. XIII), бачимо принципове небажання повернути на постійну працю до Києва вченого, котрий погоджувався на будь-яку посаду. «Тепер закінчується десятий рік, як я у відставці, в теперішньому вересні почнеться вже 47 рік життя мого, і мені шкода, що мої кращі робочі роки проходять не з тією корисністю, якою могла б від них бути для батьківщини і науки, за обставин і засобів більш сприятливих»
Які ж причини такої зміни у відношенні до Максимовича? Адже ще в 1837 році міністр освіти С. С. Уваров, вислухавши лекцію вченого на засіданні ради університету, висловив своє захоплення ним. Уваров турбувався про здоров’я Михайла Олександровича і зауважив: «Я лише із-за цього і погодився відпустити його в Київ; він потрібен був для Москви» На думку автора, такими причинами були: зближення Максимовича з членами Кирило-Мефодіївського товариства, особливо з Шевченком; обстоювання в науковому та громадському житті української ідеї.
Але не дивлячись на певну протидію та відсутність сторонньої допомоги, Михайло Максимович продовжує втілювати в життя свої тврочі ідеї та плани. В 1840 році У Києві виходить перший номер журналу «Киевлянин», що був започаткований Максимовичем. Тематикою «Києвлянина» було «дослідження і відповідне з’ясування Всього, що відноситься до буття Києва і всієї південної Русі — Київської і Галицької» (Киевлянин, М., 1840).
Проте в силу різних обставин, особливо матеріального характеру, «Киевлянин» з’явився лише тричі — в 1840, 1841 та 1850 роках. Спроба створити новий альмах «Українець» теж не мала успіху, бо світ побачили лише 2 випуски (1859, 1864 рр.). Тим не менш Михайло Олександрович видає цілий ряд важливих наукових робіт. Особливо слід сказати про перший український переклад «Песни о полку Игоревом». В передмові Михайло Максимович відзначає, що переклад на народну мову Малоросії є надзвичайно важливим, бо до неї належить творець «Песни…» і його герой — князь Новгород-Сіверський Український варіант твору побачив світ в 1857 році в Києві.
В цей же час М. Максимович приділяє багато уваги і дослідницькій діяльності в галузях археології, краєзнавства, топоніміки та інших історико-допоміжних дисциплін. В статті «Надгробньїе стихи Кочубею и Искре в Печерской лавре» (1866 р.) він наводить безліч прикладів невірного прочитання надгробного напису Кочубею та Іскрі. Серед таких: «Злу даньем Мазепой мы, вечно правы» чи «Злиденним Мазепой мы, вечно правы». Лінгвістичний та історичний аналіз дає змогу деідеологізувати цей напис — «За уданьем Мазепи, о Всеводче правы…».
Порівняння документів та винайдення досі незначних текстів дали змогу Михайлу Максимовичу відтворити точну дату смерті гетьмана Конашевича-Сагайдачного — 10 квітня 1622 року. Максимович пробує ініціювати створення «Київського товариства істориків», але це не вдається; також працює у «Временной комиссии для разбора древних актов», перебуваючи в Москві протягом !857—1859 років. Такою «чорновою», але принципово важливою історичною роботою вирізняється діяльність Михайла Максимовича в 60—70 роках минулого століття.
Знаходячись фактично у вигнанні, Максимович гостро потребував приятельської і духовної опори. Серед людей, що постійно підтримували у Михайла Олександровича потяг до творчості, слід назвати найперше Тараса Шевченка. Коли Шевченко повернувся із заслання і повідомив про свій намір відвідати земляка і побратима, Максимович не приховував радості, що переповнювала його серце.
В 1859 році Тарас Григорович відвідав хутір Михайлова Гора і з цього часу відновилася, перервана засланням, тісна співпраця двох великих українців. На хуторі Шевченко знайшов ще одного вірного друга в особі дружини Максимовича — Марії Василівни. Відносини подружжя Максимовичів, краса і чудовий характер ДРУ’ жини Михайла Олександровича справили дуже сильне враження на самотню душу Шевченка, що так мріяв про сімейний затишок. Він малює портрет М. В. Максимович і доручає їй дуже делікатну справу — знайти для нього дружину, яка б була схожа на Марію Василівну своїми якостями. Між ними зав’язується листування, де знаходиться місце і для творчих планів, і для особистих справ.
Працюючи над виданням псалмів для народу, Максимович звертається за допомогою до Тараса Шевченка: «Привіт і поклін! Як ти себе маєш, земляче… І як здраствує твоє розумне чоло… будь ласкавий, подивись на сі псалми пильненько, і що не до ладу, одміть мені все до посліднього слова…» Сім’я Максимовичів пропонувала Шевченкові перебратися на проживання до їхньої садиби у Прохорівці. Однак Шевченко розривався між необхідністю втілювати свої великі творчі плани і бажанням спокійно жити на березі рідного Дніпра. В листах до Максимовичів Тарас Григорович все нагадував Марії Василівні про своє прохання знайти для нього майбутню дружину-землячку. «А то як не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині». Але бентежній душі його так і не дано було знайти душевний спокій і пізнати сімейне щастя на рідній землі. Тяжкою була для Максимовичів звістка про смерть друга. Коли тіло Шевченка привезли до Чернечої гори, Михайло Олександрович на човні добрався до місця поховання і на могилі приголомшеним трагедією землякам прочитав свій вірш на смерть Шевченка:
«Сподівалися Шевченка Сей год на Вкраїну;
А діждалися побачить Його домовину.
Стоїть в Каневі в соборі Вся квітами ввита;
По-козацьки — червоною
Китайкою вкрита, їдуть люди,— перед нею
Поклон покладають
І за душу Кобзареву Господа благають.
Скільки виплакав він горя Гіркими сльозами,
Скільки виплакав печалі Віщими словамиї
Все бажалось йому волі Для свого народу…
Значно складнішими були стосунки Михайла Максимовича з іншим членом Кирило-Мефодіївського братства Пантелеймоном Кулішем. Абсолютна більшість праць українських радянських вчених акцентує увагу на конфлікті між двома діячами, ш.о нібито випливав із принципово різних світоглядних позицій. Для аргументації цієї тези наводяться матеріали дискусії між Максимовичем та Кулішем. Михайло Олександрович в статті «Об историческом романе П. Кулиша «Черная рада» (1857 р.) обстоює необгрунтованість закидів Куліша щодо незнання України в творах Миколи Гоголя, а також докоряє Пантелеймону Кулішу за вільне поводження з історичними фактами. Проте Михайло Максимович вважав, що малоросійська література збагатилася «Черною радою» як першим історичним романом, котрий займе заслужене місце в історії малоросійської літератури.
Дані розходження не можуть бути достатніми для висновків про антагонізм стосунків Куліша з Максимовичем та Гоголем. Для цих трьох мислителів була характерна співпраця на протязі довгого періоду: це і Київський університет, і часопис «Киевлянин», і Кирило-Мефодіївське товариство. Вже після цієї дискусії в 1861 році в Петербурзі почав друкуватися перший український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал «Основа» під редакцією В. М. Білозерського за участю П. О. Куліша, М. І. Костомарова. В журналі активно співробітничали Т. Г. Шевченко, Марко Вовчок, М. О. Максимович та інші. Пантелеймон Куліш першим взявся за написання біографії Миколи Гоголя і його філософські погляди сформувалися значною мірою під впливом творчості Гоголя. Врешті, певні дискусії в українському колі другої половини XIX століття слід сприймати як належну характеристику інтелектуальної праці діячів, що були завше спільними в одному — прагненні до волі та кращого майбутнього свого народу.
В останні роки життя Михайло Олександрович Максимович намагається осмислити і оцінити свою творчість. В роздумах про долю України та її історію він висловлює багато надзвичайно сміливих думок. Так, український вчений висловився за перегляд шельмування Івана Мазепи. В листі до П. Лебединцева, довголітнього редактора газети «Киевские епархиальньїе ведомости», Максимович пропонує, «що може… вже зняти анафаму в Києві з того, якого пам’ятників стільки в Києві — і Лаврська кам’яна огорожа, і Нікольський собор, і Братська Бого-явленська церква, хто золотиц своїм коштом і верхи колишньої Лаврської великої церкви, котрі від громового удару згоріли; старанням якого відновлена стародавня єпархія переяславська і збудований там Вознесенський собор і ін. 157 років вже проклинали його щорічно І якщо прокляття було накладено на нього і його однодумців, і знято з останніх — за велінням царським, то з нього можна теж, врешті, зняти по милостивій волі царській, церковним проханням Києва» Проте ні Лебединцев, ні будь-який інший київський інтелектуал не підтримав цю занадто радикальну на той час позицію.
Глибоко вражає вченого навіть спроба принизити українську мову. Коли у «Вестнике Юго-Западной и Запад-ной России» (1864) з’явилася стаття «Слово русского человека к народу, жившему в Юго-Западной России», де йшлося про необхідність виключити з вжитку малоросійську мову, Максимович пише у відповідь:
«Бери назад, пройдисвіте,
Твоє гнилеє слово.
Коли наваживсь нам сказать
Забути рідну мову!
І не зови себе повік
Ти нашим другом-братом…».
В творчих планах та пошуках закінчив своє життя Михайло Максимович на власному хуторі Михайлова Гора, котрий став місцем його вигнання і в той же час його тріумфу як видатного українського мислителя. Дослідникам творчості Максимовича, особливо в його післяуніверситетськлй період (1845—1873), ще необхідно вивчати й переоцінювати цей суттєвий відтинок життя Михайла Олександровича. Але вже тепер з повною відповідальністю можемо сказати, що наукові дослідження та громадська діяльність Михайла Максимовича дають всі підстави називати його ім’я в ряду найвизначніших діячів української історії XIX століття, його наукові висновки про необхідність окремого, цілісного розгляду малоросійської (української) історії; історичний шлях та значимість української мови; особливості характерології українців склали передумови для становлення української історіософської школи.
Така вже доля визначних людей часів недержавної України: страждати і працювати на майбутнє. «Що люди не роблять, а я роблю, дбаю — нічого не маю»,— Писав якось Максимович Лебединцеву. І не дивлячись ні На що працював, бо вірив, що не теперішньому, так майбутньому поколінню українців це конче знадобиться.
Маємо нині Україну, а в ній хотілося б пам’ятати всіх тих, хто задля неї працював.