Згідно з прийнятою схемою це період, що охоплює чверть сторіччя у житті українства, тобто останню декаду XIX ст. і перших 14 років ХХ-го до вибуху І. світової війни.
Цей період, згадуваний уже історик І. Лисяк-Рудницький вважає — „найщасливішим в новітній історії”, бо це була „доба безперервного і усестороннього українського підйому”.
В історії українського культурного процесу цей 25-літній період вагомий важливими досягненнями, які були основними елементами у формуванні нової української людини і її самостійницьких прагнень.
Але саме в культурному аспекті цей процес не однорідний. Мав він інший характер і зміст та обмежені можливості на східних землях, а дещо інакше здійснювався він на землях західної України. І це зовсім самозрозуміле, коли зважити, що східні землі перебували в кліщах московського імперіалізму і великодержавного шовінізму, а західні були під владою все ж таки конституційної габсбурзької монархії.
Крім цих зовнішньополітичних обставин, були ще внутрішні, суспільні умовини, які по різному діяли на пробудження українського національного організму і його еволюцію від виключно народницьких гасел до самостійницьких концепцій. А втім і хронологічно цей рух до завершення свого відродження не був однаковий на землях російської і австрійської займанщин, хоч був змістом своїм паралельний.
Якщо йдеться про Галичину то початків цього руху треба дошукуватись уже під кінець 70-их і у 80-их pp. а на східноукраїнських землях цей період (модерний) міг початись щойно в 90-их pp., а дальший його розвиток, хоч паралельний до західноукраїнського, був теж відмінний.
Що ж в основному характеризує цей період модерну?
Перше — це виникнення політичних партій чи подібних організацій, які висунули певну політичну програму.
Друге — це усунення штучної стіни між представниками інтелігенції і простолюддям; це проникання відродженецьких ідеалів у широкі маси і формування нового типу українського інтелігента-патріота.
Це період незвичайно плідного розвитку науки-літератури-драматургії, зокрема преси і публіцистики на західних землях; а на східних, крім появи перших політичних організацій і підйому наукових зацікавлень, це кропітка і виховна праця українського театру, що став важним і незамінним у той час показником настроїв і почувань широких народних мас.
І врешті це період цілої плеяди культурних і політичних діячів, а серед них передовсім таких величних постатей як Франко чи Грушевський, яким цей саме період завдячує дуже а дуже багато.
В синтезі той великий, повний політичного і культурного наснаження рух дійшов до свого апогею під час І світової війни і в дальшому своєму послідовному розвитку наповнився новим змістом і новими формами, якими жило покоління Визвольних змагань і продовжує жити нове — сучасне.
Скріплення культурних зв’язків з Наддніпрянщиною
70-90-ті роки в Галичині запозначились виразно в трьох аспектах:
1. у скріпленні національно-прогресивного табору;
2. у посиленій боротьбі з москвофільським табором;
3. у послідовному визріванні національно-політичної думки, яка викристалізовувалась у трьох політичних партіях, що, під впливом книжки Ю. Бачинського «Україна Ірридента», прийняли як максимальну програму — українську державницьку платформу.
Все це діялось на тлі несприятливих внутрінаціональних і зовнішньополітичних обставин, а ще й до того серед великого консерватизму інтелігентської верстви. Приходилося вести боротьбу з польською адміністрацією в Галичині, з економічною нуждою українського села, з робітничими страйками та неприхильним ставленням австрійської влади до українського національного руху.
Прикрою язвою на живому організмі західної вітки народу виявилось москвофільство, яке очевидно гальмувало розвиток національної культури. Москвофільський табір, що в своїх політичних прагненнях орієнтувався на російське самодержавство, зневажливо ставився до української мови, культури і самостійницьких прагнень. Вели отже москвофіли неперебірливу акцію проти українських національних сил, мали в своїх руках ряд організацій і впливи на значну частину освіченого громадянства. Не визнаючи української мови, вони користувалися штучно витвореним язичієм, тобто дивовижною сумішкою церковнослов’янської, російської і української мов (саме західноукраїнського діалекту). Але від самого початку язичіє москвофілів було мертвим і воно не могло стати мовою літератури і твори писані ним не знаходили шляху до народу ні тоді, ні пізніше.
Проти національно-політичних затій москвофілів вели завзяту боротьбу провідні діячі українського національного табору: письменники, публіцисти та інші культурні діячі як от І. Франко, М. Павлик, О. Маковей, О. Терлецький, а письменник Павло Грабовський назвав їх „натовпом зрадників та ретроградів”, а мову їх „татарською”.5
Прикметними були 70-ті роки в Галичині ще й іншими проблемами. З одної сторони приходило там до робітничих страйків, а з другої—до організації українських селян і міщан та до перших спроб господарських організацій і активізації духовенства. Тоді теж прийшло до виступу народовців на політичній арені. У 1879 р. Юліян Романчук починає видавати політичний тижневик для ніароду «Батьківщина», а згодом у 1880 р. появляється щоденник «Діло».
У 1880 pp. відбувались у Галичині великі політичні віча, на яких обговорювано політичні і економічні програми. У 1885 р. постає політичне товариство Народна Рада, яке стає на позиціях Головної Руської Ради з програмою самостійности і поділу Галичини на польську і українську.
На культурно-національне життя Галичини у 70—90-тих pp. великий вплив мали українські діячі з Наддніпрянщини. До постійних контактів з 60—70-их pp. прийшли нові. На українсько-галицькій сцені появився М. Драгоманов. З його ініціативи, як теж О. Кониського і колишнього кирило-мефодіївця Дм. Пильчикова, прийшло до великого значення події — заснування 1873 р. Літературного Товариства ім. Т. Шевченка, яке ставило своєю метою сприяти розвиткові освіти, науки, культури. Провідне місце у ньому займали народовці, отже крім учених теж письменники, та громадсько-культурні діячі. У 1893-ім р. це товариство переорганізовано на Наукове Товариство ім. Шевченка з трьома секціями і періодичним виданням «Записок НТШ». При ньому засновано теж друкарню і бібліотеку а все це за фонди українських меценатів з Наддніпрянщини: Єлисавети із Скоропадських Милорадовичевої, О. Семиренка, Євгена Чикаленка, Олександра Кониського. Це було справді велике культурне досягнення. „Наддніпрянці — пише Н. Полонська-Василенко — допомагали галичанам вийти з вузького провінціалізму і привчали почувати себе частиною великого українського народу”103. Дарма, що галицькі українці жили в конституційній державі, вони не відстоювали своїх прав, не цікавились політичною боротьбою і в 1879 р. вибрали ледве двох послів до австрійського парламенту. Слабшав теж народовецький рух. Щойно на початках 1880-их pp. прийшло до деякого пожвавлення.
Саме тоді почав зростати вплив Драгоманова, який закликав до праці та освіти, і під його впливом були такі видатні діячі того часу, як Франко і Павлик. Наприкінці 80-их років під впливом Драгоманова постала Українська Радикальна Партія, у проводі з Франком і Павликом.
Ця партія видавала дві газети: «Народ» і «Хлібороб». Вона поборювала культурно-національну заскорузлість деяких кіл галицької інтелігенції, зокрема дуже консервативного духовенства, та виступала в обороні селян і робітників, що були безжалісно експлуатовані польсько-австрійською адміністрацією і не знаходили належного зрозуміння серед своїх провідних кіл. Її політичний максималізм незалежність України, був на ті часи найбільш революційною, теж протидержаною ідеологією, за яку приходилося важко змагатись і платити велику ціну.
Крім боротьби з москвофільською язвою, найбільш гострою тоді була проблема боротьби з польською домінацією. Спроби примиритись з поляками і дістати від польського намісника ґр. Бадені належні права і привілеї (зокрема в ділянці шкільництва) не дали сподіваних результатів. Єдиним поважним досягненням тієї т.зв. „нової ери” був тільки дозвіл на відкриття на Львівському університеті кафедри історії України (яку від 1894 р. зайняв М. Грушевський) і дозвіл на ще одну українську гімназію в Коломиї. Крім цього введено паниси на залізничних станціях в українській мові.
У 1890-их роках на поверхню вийшли нові інтелектуальні й наукові сили. Постала нова, політично об’єднана Національно-демократична Партія, яка перебрала провід у політичному житті народу і поставила у своїй програмі домагання, щоб увесь український народ з’єднався в одноцілий національний організм. У 1895 році, як уже було згадано, діяч Української Радикальної Партії Ю. Бачинський у своїй книжці «Україна Ірридента» обґрунтовує потребу творення української незалежної держави, і цю його концепцію прийняли як свою програму всі українські партії.
Модерний період українського відродження (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)