В Галичині, під Австрією, в першій половині XIX ст. створились добрі можливості розвитку музичної культури. Тут перші виразні прояви музичного життя вийшли з тієї верстви, яка взагалі вела перед у тодішнім культурнім житті Галичини, — з духовенства, і в мурах духовної семінарії виховувались майбутні музики-композитори.
І так уже в 1829 p., на дворі єпископа Івана Снігуровича в Перемишлі, був заснований постійний церковний хор, яким довго кермував диригент і композитор чеського походження А. Нанке. В основу репертуару покладені були передовсім твори Бортнянського, і звідсіль вони спопуляризувались по всій західній Україні. З цього хору вийшли згодом композиторські сили, що. разом зі своїми наслідувачами створили т.зв. Перемиську школу. Першими її представниками і доволі талановитими композиторами стали о. Михайло Вербицький (1815-70) і о. Іван Лаврівський (1822-73), які в сорокових роках XIX ст. репрезентували західноукраїнську музику. Писали вони церковну музику, а теж скомпонували чимало творів для чоловічого хору на зразок чеської чи німецької музики. М.ін. Вербицький скомпонував у 60-их роках музику до театральних п’єс, з яких найбільше відома «Підгірянка», нагороджена на театральному конкурсі в 1864 р. А прославив своє ім’я
О. Вербицький передовсім двома, здавалось, випадковими композиціями, які перейшли до історії, як великого для нас значення твори, а саме він скопонував музику до слів Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», що стала згодом українським національним гімном, а теж до «Заповіту» Шевченка, який теж в перші роки після смерті поета співали наче б національний гімн. Вербицький є теж композитором дванадцяти оркестрових творів і рапсодій, Служби Божої та інших церковних співів.
Другий з них, о. Іван Лаврівський компонував свої твори передовсім для церковного вжитку (як от псальми) і крім кількох композицій для чоловічого хору залишив нам дві опери. В цілому — оба композитори, хоч не мали високої музичної освіти і лінія їх творів не виходить поза межі вокальної музики (бо інструментальна музика тоді ще в Галичині не існувала), проте їх велика заслуга в тому, що вони, за словами Грінченка, „винесли свою рідну мелодію на світ Божий, одягли її в культурне вбрання і показали, що наша музика варта того, щоб її культивувати”.100
В Галичині аж до революції 1848 р. українського театру не було. Був тільки німецький і польський.
В роках 1834-40 львівські питомці ставили невідомого автора «Руське весілля» у формі хорової дії. Серед учасників цієї п’єси був Рудольф Мох, перший світський драматург українсько-галицького театру («Справа в селі Клекотині», «Терпен — спасен», «Опікунство» та інші).
Перші спроби організувати український театр почались у 1848 р. в Коломиї. Тут о. Іван Озаркевич, використовуючи досвід українського театру на східноукраїнських землях, організує у 1848 р. аматорський драматичний гурток, а для першої вистави вибирає «Наталку Полтавку» в переробленому виді п.н. «Дівка на віддані або на милування нема силування», у покутському діалекті. Цю саму оперету виставив львівський аматорський гурток для учасників
Музична творчість. Початки театру у Галичині (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)