В останнє десятиріччя XIX ст. музичне життя в Україні набуло досить широких і різновидних форм. Вже багата композиторська творчість М. Лисенка стала тією рушійною силою, що розбудила зацікавлення
до пребагатої та унікальної української народної пісенності, до пропаганди української пісні хорами чи музичними товариствами. До того ж, з вищих музичних шкіл, правда, чужинецьких, виходить в тому часі на арену плеяда нових творчих сил — композиторів, що в українську музичну культуру вносять нові елементи. Це роки, що зроджуюють українську професійну музику, до того ж революційні настрої 1905/06 років теж стають спонукою до композиції нових, в українській музичній культурі, тем і їх нетрадиційної обробки. І так як відгук на революційну поезію І. Франка чи Л. Українки — українські композитори творять нові композиції, сповнені революційного пафосу. Це спостерігаємо напр. у М. Лисенка, який скомпонував музику до Франкового «Вічний революціонер». В цьому ж дусі компонує Я. Степовий свою музику до революційної лірики Л. Українки; композитор К. Стеценко працює над оперою про народного ватажка «Кармалюка». Ст. Людкевич компонує на слова В. Пачовського «Хор підземних ковалів», а згодом свій славетний «Кавказ» до слів Шевченка.
Тоді теж розгортається діяльність різних музичних об’єднань, гуртків, товариств. Симфонічні чи камерні ансамблі влаштовують концерти інструментальної або сольової музики, ставлять опери. Були вони очолювані різними музиками, а теж акторами, письменниками, що причинилися до поширення музичної культури серед народних мас. Таку роботу вело, засноване в 1908 р. Києві, Т-во «Український Клюб», під головуванням Лисенка, яке вело досить широку музично-освітню і концертну роботу. Подібні товариства чи музичні гуртки засновувалися і по інших містах (Одеса, Житомир, Харків, Полтава).
У цьому ж періоді починає розгортатися аматорський хоровий рух, який виносить на естраду українську народну пісню і твори українських композиторів. Тут треба згадати успішну діяльність Олександра Кошиця, який керував студентським хором, що м.ін. спеціалізувався в різних жанрах українського пісенного фольклору.
Зокрема дуже багато таких музичних товариств чи гуртків існувало в західній Україні, (як от «Боян» у Львові, з музичним видавництвом при ньому), а теж подібні товариства в Перемишлі, Станиславові, Стрию, Коломиї.
Велике значення для національного піднесення культурного рівня мали т.зв. „артистичні мандрівки” міських хорів з різних міст по Галичині, Буковині чи Закарпатті.
Композитори Галичини
Безперечний вплив Лисенка запозначився передовсім на музичнім житті Галичини і на кількох композиторах ще при кінці XIX ст. Безпосередньо, і за посередництвом Франка, Лисенко старався збудити серед галицьких музик,
які ще культивували т.зв. перемиську школу, зацікавлення до західноукраїнського фольклору як свіжого і багатого джерела.
Одним з перших популяризаторів Лисенка в Галичині був його молодший сучасник, композитор і талановитий диригент та громадський діяч, Остап Нижанківський (1862-1919), який, працюючи музиком-педагогом, мав гарні успіхи в організації співацьких товариств та в учнівських хорових гуртках і їх „артистичних мандрівках” по Галичині. Він збагатив репертуар хорових товариств, основуючи «Бібліотеку музикальну» з вокальними творами львівських композиторів. Його мистецька спадщина невелика, але вартісна: хорові твори, сольові пісні. Згинув передчасно від кулі польського вояка у 1919 р.
Першим у Галичині композитором-професіоналістом був Денис Сочинський (1865-1909), але важкі обставини життя не дозволили йому на свобідну професійну творчу працю. Був диригентом. Мусів творити свої композиції на замовлення. Часто міняв місце свого проживання. Залишив збірник фортеп’янових творів, 15 українських мелодій, 20 колядок, збірник дитячих хорових пісень і незакінчену історично-романтичну оперу «Роксолана».
Під впливом Лисенка розпочав свою науково-дослідницьку діяльність видатний збирач і дослідник української національної музики, неперевершений у студіях і працях про українські народні думи і їх мелодику, Філярет Колесса (1871-1947). Він є автором численних хорових творів та збірок обрядових пісень.
І так, наприкінці XIX ст. — як це стверджує відомий музиколог Василь Вітвицький, — були створені міцніші, ніж досі, підстави для дальшого розвитку української музичної культури. Праця музичних діячів тісно зв’язується з рідним середовищем у територіальному і культурно-громадського значенні. Це була заслуга Лисенка, що збудив у теорії і практиці підтверджене свідоме змагання до створення всебічної і самобутньої національної музичної культури. За несповна пів сторіччя був пройдений великий шлях — від провінційної обмеженості і наслідування чужих друго- і третьорядних зразків до різновид-них виявів своєрідного мистецтва, головно в царині вокальної музики, в якій створено широку скалю різних форм і жанрів. Отже в історії музичної культури Галичини це був великий крок вперед.
Композитори України
Багата творчість М. Лисенка породила теж на початках XX ст. нову генерацію українських композиторів у східній Україні. В українську музику прийшли Лисенкові молодші сучасники і послідовники, а ними передовсім були: Кирило Стеценко, Яків Степовий, Микола Леонтович і Олександр Кошиць. З їх творчістю — за словами Вітвицького, — починається новий етап розвитку української музики в напрямі до дозрілої рівноваги національного стилю і піднесення української музичної культури.
Перший з них, Кирило Стеценко (1882-1922), був одним з найближчих співробітників Лисенка. Свою композиторську діяльність почав на початках дев’ятисотих років обробками народних пісень. У 35-ліття діяльності свого великого друга й учителя—скомпонував кантату «Слава Лисенкові». Задумав, але не скінчив історично-героїчну оперу «Полонянка», а його ж дитяча опера-казка «Лисичка, Котик та Півник» теж створена в традиціях народної пісні Лисенка. Він скомпонував теж музику до «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка і до драми С. Черкасенка «Про що тирса шелестіла». У своїх вокальних композиціях він бере за тему поезії революційного характеру, Шевченка, JI. Українки, Франка, і скомпонував кантату «Шевченкові» у 100-річчя з дня народження поета. На темах українських релігійних кантів та псалмів скомпонував зовсім національну «Панахиду», а в його композиції «Літургії» відчуваються теж національні мотиви.
Здібним композитором був харків’янин Яків Степовий (1883-1921), що закінчивши музичну освіту в Петербурзі, де здебільша й проживав, шукав натхнення для своїх композицій в подорожах в Україну, де вивчав музичний фольклор. Вже першою збіркою «Барвінки» (1905-07) здобув собі признання, а продовженням її є «Пісні настрою» до поезій Олеся. Більшість творів написав на тексти Шевченка, Франка. Більшу славу здобув собі Степовий знаменитою вокальною поемою «Степ», яка має символізувати приспану, мовчазну, але динамічну народну силу.
Більш рішуче на шлях композитора-інструменталіста став сучасник Степового Павло Сениця (1879-1960), родом з Київщини. Учень московської консерваторії, скомпонував сотню романсів, дуетів, трія і т.п., а теж українську симфонію. Найкращі його композиції — це солоспіви до поезій Шевченка, М. Рильського, О. Олеся, П. Тичини. Збирав і упорядковував музичний фольклор. Найбільша його діяльність припадає на 20-30-ті роки.
Зовсім окреме місце серед цієї групи займає Микола Леонтович (1872-1921), якого передчасна трагічна смерть (вбитий в хаті свого батька) була великою втратою для української музики. Це був мистець-новатор, що в своїх творах старався вийти поза межі традиційних засобів та трафарету, яким здебільша жило наше мистецтво в дореволюційний період. Революція 1917-18 pp. висунула Леонтовича на передове місце. Його захопив національно-визвольний рух та відродження культури і з того часу його ім’я стало відоме. Уродженець Поділля, за часів революції працює в Києві викладачем співу, згодом на рідному Поділлі учителем, тоді теж і компонує. Музична спадщина Леонтовича невелика: крім уривків з опери «Русалчин Великдень», він залишив обробки народних пісень, але те, що залишив, висуває його на одне з перших місць в українській музичній культурі. З аналізи його понад 100 пісень виходить постать сміливого в своїх шукання мистця, що правдиво зрозумів значення народної мелодії для мистецтва музики. „Вбравши в себе всю красу української мелодії — каже М. Грінченко117— композитор не відмовляється від власного музичного думання; свої засоби, свою техніку, свою оригінальну індивідуальність вносить він скрізь, до чого торкнеться. Головною метою його композиторських досягнень є дати настрій, дати картину, мальовничу колоритність народної мелодії, щоб слухач відразу міг відчути її внутрішній зміст, який не завжди дається до зрозуміння j не всім”. . . Найбільше відомі його пісні це «Ой, пряду, пряду», «Ой, вербо, вербо», елегійна пісня «Козака несуть» та геніальний «Щедрик», що ввійшов до репертуару світової музики.
Дуже талановитим хоровим диригентом, музикою з палким темпераментом і тонким мистецьким смаком, був Олександр Кошиць (1875-1944), вихованець музичної школи Лисенка в Києві. Відомий теж як композитор, який не мало зробив для української народної пісні. Найбільша його діяльність
припадає на часи українських Визвольних змагань, коли то він зорганізував «Українську капелу», що вславилася тріумфальним концертовим турне по країнах західної Європи і Америки. Видав дві збірки колядок та багато обробок українських народних пісень. Від 1918 р. жив за кордоном, помер у Канаді (Вінніпег).
Музичне мистецтво початку ХХ століття (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)