Формально проголошений українізаційний курс в радянській Україні, як це ми бачили в попередніх розділах, фактично перетворився у великий вагомий процес, що мав характер боротьби за українську культуру і її вільний творчий розвиток.
Боротьба, що велася по різному, на різних фронтах і з різними результатами, хоч закінчилася трагічно і хоч тисячі культурних діячів заплатили за неї ціною свого життя, все таки залишила по собі тривкі сліди. Сліди в духовності широких ‘мас українського народу радянської України, серед українців інших займанщин, і тих, що проживали на еміграції. Залишила вона коріння, з якого далі і послідовно виростало і виростає та, в міру обставин, здійснюється ідея незалежности і підметности українського народу і його всебічного культурного розвитку.
Наслідки політики українізації
А ось короткі підсумки українізаційного курсу в Україні в роках 1923-33:
1. В ці роки спостерігаємо величезний зріст числа учнів у школах, що треба пояснити не тільки масовим охопленням дітей шкільного віку обов’язковим відвідуванням школи, але теж продовженням терміну навчання, зокрема у середніх, фахових чи в високих школах.
2. В ділянці української науки спостерігаємо теж поважний зріст числа наукових робітників і аспірантів. Число перших, за даними ВУАН, у 1928 р. становило 5,509, а в 1932 р. 10,063. Так же само збільшилося число аспірантів з 1,854 до 2,691. В той самий час спостерігаємо зменшення кількості наукових закладів з 317 у 1928 р. до 243 у 1933 р. Нарком освіти Затонський пояснював це „не зменшенням нашої уваги до науки, а ліквідацією паралельних і непотрібних закладів, а почасти чисткою кадрів наукових робітників від „класово ворожих елементів». Це зменшення наукових закладів у 1933 р. спричинило зменшення числа наукових робітників з 10,814 до 8,814, а аспірантів з 2,691 до 1,817. Пригадаймо, що 1933 рік, це був саме початок горезвісної постишівщини, що започаткувала відкритий сталінський терор в Україні.
3. В книжковій продукції ш цих роках теж спостерігаємо динаміку росту.
І так, у 1928 р. видано (окремих назв усіма мовами 5,095, в тому українською 3.201. тиражем 27 мілн. У 1932 р цих першої категорії назв було 7,157. в тому українською 5,134, тиражем 69.9 міль. Отже, в 1932 р- така кількість назв книжок, виданих українською мовою, становила 71.7%, а їх тираж 84.7%, і це дорівнювало питомій вазі українців, що в ті роки становили 80% населення УРСР.
4. В ділянці літератури були перевидані українськими патріотами майже асі вартісні твори багатомільйонним тиражем, деякі з них по кілька разів. Шевченкові твори видавались багатьма, часто розкішними виданнями. Крім цього було видано багато перекладної чужоземної, а в тому і класичної літератури, особливо за влади наркома освіти М. Скрипника. Цю зливу — каже Ф. Пігі до, що самий пережив цю добу, — української літератури читали робітники, селяни, молодь, і вона закріплювала в народних масах ідеї українських визвольних змагань 1917-20 pp.
5. І врешті, за роки українізації зросли кадри не тільки науковців, учителів, але й інженерно-технічної інтелігенції в порівнянні з довоєнним станом до 50 відсотків.
Наслідки українізації в Україні
Постишев започаткував черговий і останній етап Москви в українізаційному курсі: етап розстрілу українського відродження у всіх ділянках. Це період насильної колективізації, якої вершком був голод 1933 p., і винищення українського селянства („кулака»), яке визнано головним ворогом соціалістичного будівництва. Це винищення самобутньої української економіки, яку суцільно централізовано та інтегровано з загальноросійською. Це ліквідація всяких внутріпартійних ухилів. На культурнім відтинку України — це масове обезголовлення українського народу шляхом винищування української інтелігенції, ліквідації незалежної української науки, літератури, мовознавства, мистецтва і всіх інших проявів українського культурного процесу.
Початком цього наступу треба вважати роки 1927-28, роки, проголошеного Кремлем, „відбудовного періоду”, тобто реконструкції та індустріалізації, а кульмінаційним для України періодом був 1933 рік, коли до Харкова приїхав кремлівський намісник, Петро Постишев.
Отже в роки 1927-28 Москва почала на території всього СССР першу фазу побудови соціалізму. Зовнішніми видами цієї нової політики Кремля були:
а) нівеляція всяких видів національних окремішностей складових республік, тобто русифікація;
б) абсолютна централізація всіх ділянок матеріального і духового життя на користь усього СССР, у проводі з Москвою, як центром, а в парі з цим — глорифікація російської мови як головної всесоюзної мови, якою писав і вчив Ленін, говорить і вчить Сталін;
в) соціалістичність культури. Це примат технологічних наук над гуманістичними, це соціалістична мораль, соціалістичний гуманізм у всіх ділянках культури, це соціалістичний реалізм;
г) совєтизм — це єдине „совєтське государство”. Радянська культура — урядова культура, а її основна засада — ворожість до всього європейського, до всіх релігій. На відміну від 20-их pp., коли головною небезпекою декларативно вважали російський великодержавний шовінізм, партія висуває відверто нове гасло: найбільша небезпека — місцевий патріотизм. І врешті, над цим усім починає домінувати культ Сталіна. Відбувається перетворення декларативної робітничо-селянської влади на шовіністично-деспотичну тиранію, комуно-партійну олігархію. Це початок доби сталінізму, що тривав аж до його смерті у 1954 р.
Ліквідація української автокефальної православної церкви
Одним з перших проявів широко запланованої акції знищення всіх національно-духовних вартостей українського народу, виплеканих під час і після Визвольних змагань, зокрема в нових умовинах т.зв. українізації, став планово проведений наступ на Українську Автокефальну Православну Церкву.
Вже з самого початку відродження УАПЦ, політика більшовиків у релігійних справах була наставлена на нищення релігії взагалі, як основного ворога соціалістичного суспільства. В парі з відокремленням Церкви від держави, прийшло до поступової націоналізації церковного майна, передусім церковних будинків, які влада конфіскувала і здавала в оренду звичайним громадянам. Але, приймаючи існування УАПЦ за доконаний факт, як інституції, що мала
величезний вплив на широкі народні маси, радянська влада, за допомогою своїх органів державної безпеки (ГПУ), вже від 1922 р. взяла під свою контролю всі церковні справи і активно встрявала в них, арештуючи небажаних собі священиків, чи навіть єпископів. У жовтні 1927 р. ҐПУ поставило пряму вимогу до Другого Всеукраїнського Собору УАПЦ — усунути від проводу Церквою митрополита Василя Липківського. Після довгих дебатів, погроз і арештів. Собор ухвалив „зняти з митрополита Липківського тягар митрополичого служіння з забороною поминати його під час літургійних відправ. У дні вимушеної бездіяльності, митрополит Василь написав історичний огляд УАПЦ, а врешті, після третього арешту ГПУ, його заслано і на засланні він і загинув. Як дату смерті цього найбільшого в історії Української Православної Церкви діяча, митрополита-мученика, приймають рік 1938-ий, тобто він помер на 74-му році свого страдного життя.
Така ж сама доля постигла його наступника митр. Миколу Борецького. У 1930 p., після процесу СВУ, його і багато інших єпископів та священиків арештовано і заслано.2
УАПЦ проіснувала 10 років. У січні 1930 р. ГПУ скликало „Надзвичайний Церковний Собор” з кількох, живих ще, єпископів і 40 священиків, та продиктувало рішення про „самоліквідацію”. Ще декілька років згодом влада толерувала обмежену діяльність окремих священиків, а в 1935 р. остаточно розгромила УАПЦ, арештуючи ще живих єпископів і священиків, і їх усіх, а з ними десятки тисяч вірних — запроторено в заполярні табори смерті.
В парі з цим прийшло в усій Україні до руйнування церков, головно історичних пам’яток з часів княжої України і козацької доби, бо вони документували тяглість і самобутність української культури. Серед знищених храмів треба згадати Святомихайлівський золотоверхий монастир, Десятинну церкву, Братський монастир на Подолі, Успенську церкву на Подолі, Миколаївський собор, здвигнений у 1690 р. гетьманом Мазепою, та десятки інших, історичного значення, церков чи соборів в різних містах України. Лише частину міських храмів у Києві перетворено в музеї, а тисячі сільських церков обернено в сільські клуби чи сховища зерна або овочів.
Радянізація української науки
Під кінець 20-их pp. прийшло до розгорненого наступу на всі ділянки української культури та боротьби з „буржуазними і націоналістичними ворогами”.
Одним і прицілів того наступу стала українська наука. Щоб обмежити її гарний розвиток, комуністична влада творить мережу марксистських інститутів, в яких плекається і розробляється тільки доктрини марксизму-ленінізму. Рівночасно почався наступ на Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), яка чинила опір спробам партії накинути їй марксистську ідеологію. Першим кроком до радянізації науки була, започаткована ще за часів Скрипника, реформа Академії Наук, а її метою було позбавити академіків керівного становища в Академії, і старий склад проводу замінити людьми більш покірними партії. Ці зміни відчули передусім історичні установи Академії, бо зліквідовано ряд комісій (як напр. комісію лівобережної України, новішої історії України і ін.) і їх замінили іншими. Зліквідовано теж Історичну секцію, а Археографічну комісію відокремлено від кафедри Грушевського, який остаточно втратив упривілейоване місце в ВУАН.3 Почались переслухування і чистки наукових співробітників, а зокрема багато страждань довелося пережити самому М. Грушевському. На початку 1931 р. його, з дружиною і дочкою, виселено з Києва в Москву. Звідтіль возили його на допити до Києва, безуспішно стараючись зробити його причасним до Спілки Визволення України. В Москві Грушевський мав релятивну свободу і міг науково працювати, але до Києва вже ніколи не вернувся. У 1934 р. помер у доволі загадкових обставинах у Кисловодську на Кавказі, де перебував на лікуванні. Похоронено його врочисто на Байковому кладовищі в Києві.
Ще за його життя партія старалась його очорнити в різних журналах, закидаючи йому контакти з закордонними українськими середовищами, а після його виселення з Києва, організовано прилюдні диспути, під час яких доказували, що цей велетень світової науки нічого не варт, і що всі його праці є „антинаукові”.
Процес СВУ розв’язав партії руки у відношенні до української науки: сотні учених було позбавлено праці, а згодом їх знищено. Протягом 1931-33 було знищено гуманістичні установи Академії, а саме Історично-філологічний та Соціально-економічний відділи, знищено всі комісії, кабінети, як теж всі цінні рукописні збірки співробітників.
Підсумки
В зв’язку з акцією проти ВУАН і її установ та в зв’язку з процесом СВУ —в наступні роки було заарештовано і заслано 250 осіб різних фахових груп.
Після вимушеного заслання М. Грушевського, за даними В. Плюща147, було заарештовано: академіка С. Єфремова, М. Слабченка, В. Переца, О. Соколовського, М. Кравчука, Ст. Рудницького, М. Яворського і кількох інших; виключено з Академії західноукраїнських вчених, а це М. Возняка, В. Щурата, Ф. Колессу, К. Студинського; підпали репресіям: А. Кримський, Дм. Багалій, Ф. Міщенко, К. Харлампович, П. Тутковський, М. Холодний; ліквідовані були навіть видатні комуністи, як В. Затонський. В. Юринець. Самогубством покінчив М. Скрипник. Разом знищено або репресовано було 27 членів Академії і 3-ох членів-кореспондентів та кілька молодших наукових співробітників. Число звільнених та засланих було таке велике, що на сесії 1935 р. президент Академії О. Богомолець говорив про брак висококваліфікованих фахівців у відділі гуманістичних наук. Цей брак — за словами Полонської-Василенко — „пояснюється зростанням висококваліфікованих фахівців на Соловках, Медвежій горі на Воркуті, Колимі, в бухті Ногайській та інших таборах”.
В тому ж часі припинено видавання або сконфісковано готові до друку цінні праці. Припинено або дуже обмежено зв’язок з науковими установими за кордоном, як теж обмін науковими виданнями.
Рівночасно з розгромом ВУАН і її установ та інших споріднених наукових інституцій, проведено акцію проти музеїв України. Завідувачів музеїв та їх співробітників масово звільнювало з праці, а згодом арештовано та депортовано. При докорінній зміні керівництва і т.зв. реорганізації музеїв, — велику кількість музейних експонатів розкрадемо або по-варварськи знищено.
Перейменована на Академію Наук УРСР, — ВУАН перестала бути найвищою, справді репрезентаційною інституцією України, а перемінилась в експозитуру московського центру і його централістичних плянів. Від 1935 р. настала в репресіях коротка перерва. Офіційно вважалось, що наука звільнилась від псевдовчених, а ВУАН очищено від „ворогів народу — агентури фашизму”. Швидкими темпами проходить „переоцінка вартостей”. З Кремля ширяться ідеї великої радянської батьківщини і радянського патріотизму. Одночасно пропагується культ героїв російської історії (Олександра Невського, царя Петра Великого, полководців Суворова і Кутузова), а пропаганда переконує широкі маси в заслугах „старшого брата” і в перевазі Москви над іншими республіками.
Але після цієї короткої передишки, приходить нова хвиля терору, т.зв. єжовщина, що поглинула тисячі нових жертв, в тому ще не знищених і вже „перевихованих” працівників української науки, яка з того часу вже ніколи не спромоглася на свою незалежність.
Наслідки політики українізації (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)