В добу воєнного комунізму і русифікаційного курсу, ставлення влади до української науки було негативне, а то й вороже. Заснована в час Визвольних змагань Українська Академія Наук (УАН) опинилась у дуже непевних обставинах.
За весь 1919-ий p., заходами Академії появилась з друку лише одна наукова праця — «Записки історично-філологічного відділу».
Все ж таки українська наука не завмерла, а навпаки — виявила подиву-гідну динаміку росту, бо за розмірно короткий час (від 1922-30 pp.) виявила перед усім науковим світом свій високий рівень сотнями наукових праць.
Центром українського наукового життя був Київ, осідок колишньої Всеукраїнської Академії Наук, перейменованої на Українську Академію Наук. І тут передусім, як і у філіях, чи в пізніших інститутах по більших містах, зосередилась уся наукова і видавнича праця.
Найбільше активності проявляли українські історики, яких в перших роках очолював видатний харківський історик Дмитро Баталій, але окремої історичної комісії при УАН не було. Зате в системі Академії інтенсивно працювали передусім комісії, що підготовляли словники наукової мови, живої мови, історичний словник української мови і інші.
У 1921 р. до Академії приєднано історичну секцію Українського Історичного Т-ва, а теж реорганізовано Археографічну комісію. Багато істориків об’єднувало Історичне Т-во ім. Нестора (засноване ще в 1873 р.) і воно теж стало складовою частиною Академії. У 1920 р. в Києві засновано Науково-дослідчу кафедру України, яка готовила молодих вчених до професійної праці.
Крім Києва, були в Україні ще й інші осередки історичних студій. Тут, на першому місці, треба згадати Харків з його старим університетом, Історично-філологічним Товариством і кафедрою історії України, а центральною постаттю був там, уже згаданий, проф. Дм. Багалій.
В Одесі, крім університету, існувало найстарше в Україні (ще від 1842 року) «Т-во истории и древностей», яке вело дослідження півдня України, а в Чернігові, Катеринославі, Полтаві, Кам’янці Подільському працювали архівні комісії, які об’єднували місцеві наукові сили.
Роль М. Грушевського в організації української історичної науки
За часів НЕП-у і українізації прийшло до покращання і розбудови української науки. Велику заслугу в цьому мав М. Грушевський, який у березні 1924 р. прибув з еміграції до Києва, де був обраний дійсним членом Академії та очолив створену для нього кафедру історії України, при якій організовано 9 різних комісій. Крім цього Грушевський очолив Археографічну комісію, яка теж розгорнула видавничо-наукову діяльність. Всі ці установи були відомі під загальною назвою „історичні установи” і вони творили в Академії окрему організацію, з окремими приміщеннями і окремим бюджетом. Це була своєрідна „держава в державі”, в якій працювало більше ніж 100 наукових
робітників і ця установа втішалась в Академії найбільшою популярністю та придбала Грушевському великий авторитет по всій Україні.
Поряд і Грушевським, працювали академіки такого класу, як згадуваний уже проф. Дм. Баталій, визначний турколог Агатангел Кримський, історики літератури М. Петров. М. Сумцов, С. Єфремов, В. Перец, етнограф В. Гнатюк. історик Запоріжжя Д. Яворницький, історик М, Василенко. а з західноукраїнських вчених, які проживали у Львові, науковий контакт з Академією вдержували К. Студинський. М. Возняк, В. Щурат, Ф. Колесса.
Все ж праця Грушевського була найбільше унапрямлюючою. Він обстоював найважнішу концепцію про „безкласовість українського народу” та другу, дуже важну — „Дві схеми історії України і Москви”. Основою цієї епохальної на ті часи, і сьогодні єдиновизнаної сучасною українською наукою схеми, було визнання незалежності історичного процесу двох народів — великоросійського і українського; визнання права на незалежність; визначення його мови, культури і т.д. Крім цього він продовжував свою працю над капітальними творами, а саме над «Історією України-Руси», що появилась в 10-ох томах, і «Історією української літератури» в 5-ох томах, не схиляючись при цьому перед сучасними теоріями марксизму-ленінізму. Основна праця Грушевського проходила в очолюваній ним історичній секції, в якій він об’єднав усіх українських істориків, а її органом був, за його ж редакцією, науковий журнал «Україна» (1924-1930), що став ідеологічно-науковою трибуною українознавству. Крім цього був він редактором великого числа видань Історично-філологічного Відділу. За його редакцією появилась низка видань цього Відділу, як «Записки історично-філологічного Відділу УАН», Збірники Історичної секції, Збірники «За 100 літ», «Українські думи», «Український архів» та інші.
Як уже згадано, другим центром української науки був Харків. Тут теж діяв гурт молодих істориків, яких очолював академік Дм. Багалій, що стояв у проводі кафедри історії української культури.
Третім центром була Одеса, де працював найвидатніший дослідник соціяльно-економічної історії України, Михайло Слабченко.
Історичні досліди велись у менших осередках, при Інститутах народної освіти в Ніжині, Полтаві, Дніпропетровську, Кам’янці Подільському, Вінниці, Житомирі, і деякі з цих Осередків видавали свої наукові «Записки».
Літературознавство, бібліографія
Другою великою ділянкою дослідів і наукової праці УАН було літературознавство, тобто наука про теорію та історію мистецького слова. За визначенням історика літератури Дм. Чижевського, в першому десятилітті пореволюційної доби,У країна мала такі кадри дослідників, таку наукову базу і таку поставу праці, що можна говорити про цілком новий період дослідження історії української літератури. З розвитком і утвердженням нової української літератури, наше літературознавство перетерпіло всі періоди національного гніту, дискримінації, переслідування і провокації, які терпів наш народ від московського самодержав’я. Хоча це літературознавство мало свої коріння і джерела в наукових дослідах 1840-60-их pp., мало спроби характеристики літературних процесів та окремих періодів чи письменників, проте, під кінець XIX ст. воно було позбавлене методологічних критеріїв, тяглості і перспективи.
На захїдньоукраїнських землях велику роботу в цьому напрямі розгорнуло НТШ у Львові і засноване Грушевським у 1907 p.. Українське Літ. Т-во у Києві. Найбільше праці в цій ділянці вклали три визначні літературознавці: Іван Франко, Сергій Єфремов, а теж учитель цілого покоління українських учених — акад. Вол. Перец.
З відновленням української державності і в першу дореволюційну декаду, перед українськими дослідниками постав цілий ряд нових, до революції незаторкнених наукових питань і завдань, яких не могли виконати покоління попередніх дослідників. Таким чином, виникли тоді при університетах осередки дослідів, не тільки літератури, але й мови, етнографії, культури. Тоді теж почали появлятись перші посібники з літератури і хрестоматії, збірки творів окремих письменників та їх літературні характеристики. Рівночасно починають свою працю установи ВУАН зі своїми численними комісіями, тоді ж і філологічна комісія починає науково-дослідну роботу над проблемами історії і теорії літератури.
В цьому самому періоді літературознавчу працю розвивають українські вчені Галичини в НТШ, і на еміграції, в Празі. Поза всіми цими науковими центрами, які розвивали свою працю під духовим впливом ВУАН, велику ролю в розвитку літературознавства зіграли різні численні періодики літератури, мистецтва, критики, які почали виходити в Україні з 1923 року. Всі вони були в українській мові, що теж мало своє переломове значення. Історики і критики літератури багато уваги приділяли дореволюційній і класичній літературі, а в цій ділянці найбільше працювали М. Зеров, А. Шамрай, А, Музичка, О. Дорошкевич.
Величезне значення для розвитку українського літературознавства 20-их pp. мала відома літературна дискусія, яка шукала нових обріїв для вияву української духовності. Ця дискусія, яка справді розбурхала не тільки наукову, але й громадську думку, і в якій брали учать найвидатніші письменники, мистці і культурні діячі (як от Хвильовий, Курбас, Зеров, Дорошкевич, Грушевський, Волобуєв, Шумський, Скрипник) поставила на денний порядок багато нових проблем літератури, мистецтва, театру та історіографії. Вона припинилася лише в наслідок поліційного втручання партії.
В цьому ж часі наукові кола України подбали про те, щоби при ВУАН була заснована Всенародна Бібліотека, Академічна Бібліотека українських класиків, яка стала першою основою для науково-дослідної праці над історією української літератури. Вже в 1921 р. ця Бібліотека мала 1 мільйон книжок, а в 1930 р. понад 2 мільйони. Крім цього, при ВУАН постав Центральний Архів Давніх Актів, що став основою архівосховища.
В ділянці бібліографії постає Український Науковий Інститут Книгознавства, Українська Книжкова Палата, що видає «Літопис українського друку» та інші бібліографічні збірники. Тоді теж появилось перше критичне видання «Кобзаря», як і ціла низка історично-літературних праць.
Тут, на першому місці, треба згадати другу найбільшу, поруч М. Грушевського, постать видатного дослідника та історика української літератури, акад. Сергія Єфремова. який в процесі відродження української культури в 20-их pp., зокрема літературознавства, зіграв дуже важну роль.
Центральним твором його численних праць і завершенням наукового дорібку стала його «Історія українського письменства», в якій він дав синтезу українського літературного руху на протязі століть, спираючи її структуру на ідейному фундаменті народництва к XIX ст. Досліджуючи категорію ідей, що прийшли в український літературний рух впродовж століть він висунув три основні ідеї: а) ідею індивідуальної волі, б) національної волі, в) на ролі мови (течія народності в змісті і в формі).
У тих часах він поважно причинився до вирішення справи окремішності української літератури. зокрема київського періоду, газом з «Історією України» М. Грушевського. «Історія українського письменства» Єфремова займала почесне місце на столі кожного українського вчителя, інженера, кооператора, журналіста чи студента (як це ентузіястично стверджував журнал «Книгар»). Найбільше активними в його праці в Академії були роки 1926-28, коли він редагував який десяток наукових збірників. Заарештований і засуджений. як чолова постать у процесі СВУ. він, після кількох років перебування в політичному ізоляторі, загинув безслідно.
Дуже багато уваги приділяло літературознавство проблемам світової літератури, а теж орієнталістиці. При ВУАН існували кабінети арабсько-іранської філології та тюркології, комісії візантологів та гебраїстики, а теж заходу- і америкознавства.
В цілому, українське літературознавство того часу користувалось відносною свободою щодо методів досліду. Будучи лояльними до уряду, дослідники мали можливість проявляти свою індивідуальність. Прихильники марксистської методології не мали ні багато успіхів, ні підтримки справжніх вільних наукових кіл.
А коли прийшли 30-ті роки, українське літературознавство наче б то і не існувало. Немає про нього згадки в огляді акад. О. Білецького («Українське радянське літературознавство за 40 років»), хоч є там всі інші постанови, що стосуються української радянської науки чи літератури. В роки терору 1930-38 українське літературознавство, як і всі інші здобутки української культури 20-их pp., було заборонене, більшість наукових робітників зліквідована, а ті. що залишилися при житті, були позбавлені власного творчого себевиявлення. Тому — каже Гр. Костюк — 30-ті роки не принесли жодного підручника з історії української літератури, жодної праці з теорії літератури, жодного академічного видання українських класиків . . . жодної наукової публікації архівних матеріялів. Українська літературознавча наука на добрих два десятки років опинилась в стані цілковитої анабіози”.
Мовознавство
Третім культуро творчим чинником українського відродження 20-30 pp. було українське мовознавство. Видвигнена Шевченком романтична ідея слова, як ознаки і вияву сутності нації — каже Шевельов — мовно-літературна концепція українського національного і культурного відродження, стала одним з гасел усього українського культурного і політичного руху в другій половині
XIX і на початках ХХ-го ст.’32 Але така увага до мови не спричинила розвитку українського мовознавства, і кількох видатних українських мовознавців перед революцією 1917 р. не створили ні своїх шкіл, ні напрямів. Українське передреволюційне мовознавство репрезентує тільки трьох мовознавців: П. Житецький (історик мови), К. Мнхальчук (діалектолог), і, найвизначніший з них, Ол. Потебня. Кожен із них був своєрідним піонером у своїй ділянці; а велику славу своїми працями здобув останній. Головною проблемою тодішнього мовознавства було нормалізування українського правопису і збирання словникового матеріалу В цій останній ділянці величезну заслугу має Борис Грінченко. Своїм виданим у 1909 р. «Словарем української мови» він виконав велике, бо саме нормалізаторське завдання.
Революція 1917 р. і дальші роки українізації поставили питання української мови на всю широчінь. Треба було наздогнати втрачене і виконати біжучі завдання. Школа, наука, література вимагали узгідненого правопису і різних підручників, граматик, хрестоматій, тощо. 1 в цій ділянці ми маємо ряд відданих працівників, які практично вив’язались зі своїх завдань, зокрема в шкільній ділянці. Найбільше пекучою була справа словництва, тобто словників наукової і поточної мови чи фразеології. За цю працю були змушені взятись навіть літературознавці (як напр. Єфремов чи Ніковський). Але справжню відповідальну роботу мусіли виконати не популяризатори, але фахові мовознавці. Хоч не було їх багато, своє завдання у 20-их pp. вони блискуче виконали.
Першою вимогою була справа обґрунтування й усталення норм літературної мови. Тут велику роботу виконав один з найбільших українських мовознавців Олексі Синявський, а з ним Микола Судима. їх заслугою було те, що вони критично підійшли до надбань і пропозицій т.зв. етнографічної школи, яка шукала чистоти української мови в народній пісні і старих розповідях, записах тощо. З-під їх пера, появились наукові розвідки про мову видатніших українських письменників, як теж «Історія української літературної мови» М. Сулими. На цій основі почалася праця над устійненням норм української літературної мови, зокрема в ділянці орфоепії і морфології, а найважніше — правопису. В цьому останньому випадку найбільшу заслугу має О. Синявський, як головний редактор харківської правописної конференції у 1928 р. Йому теж належить непроминальної вартості праця «Норми української літературної мови» з 1931 року.
Другою ділянкою було вивчення історії української мови, опрацювання загальної її схеми від протоукраїнських говірок аж до новіших часів і української діялектології.
До часу Визвольних змагань історія української мови була одним з розділів в історії російської мови. Ствердити самостійність розвитку української мови взявся ще у 1913 р. буковинський вчений — філолог Ст. Смаль-Стоцький своєю, написаною по-німецьки, «Граматикою руської (української) мови». Але ця праця не була дуже вдатна. Щоб дійти до джерел історії мови, мовознавці 20-их pp. взялися передусім до діалектів, а не до писаних текстів, і у висліді постало багато описів говірок. З найважніших дослідників, досі неперевершених у своїх відкриттях, треба назвати Всеволода Ганцова, Олену Курило, Петра Бузука. Уважне вивчення українських говірок привело саме Ганцова і Курило до перегляду дотеперішньої схеми історії української мови, зокрема т.зв. „праруськоїєдности” мов української, російської і білоруської. З діалектичних досліджень випливала первісна окремішність двох систем говірок (протоукраїнських), з яких згодом розвинулась українська національна мова.
Наука в радянській україні 20-30-х рр. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)